Вони з Кестнером рушили вперед. Раян затиснув у долоні газові кристали, не витягаючи руки з кишені. Кристали були холодними й твердими на дотик. Як діаманти. Охоронець спостерігав, як вони підходять, тримаючи зброю напоготові. Він весь напружився. Раніше він їх тут не бачили. Раян легко читав ці думки в нього на обличчі.
Раян і Кестнер зупинилися біля дверей.
— Ми з ФБР, — спокійно сказав Раян.
— Покажіть ваші документи, — охоронець навіть не ворухнувся.
— Ось наші посвідчення, — сказав Раян і витяг руку з кишені піджака, розчавивши в кулаці газові кристали.
Охоронець осів. Його обличчя розслабилося. Тіло безвільно повалилося на землю. Газ швидко розповзався приміщенням. Кестнер пройшов крізь двері, зацікавлено роззираючись навсібіч.
Будівля була невеликою. Повсюди стояли лабораторні столи й обладнання. Працівники лежали там, де до них дістався газ, нерухомими купами на підлозі, розпростерши руки й ноги, з відкритими ротами.
— Хутчіш! — Раян обійшов Кестнера, кваплячись пройти до лабораторії. Шонерман застиг у дальньому кутку кімнати, просто за робочим столом. Його голова лежала на металевій кришці столу. Окуляри злетіли. Очі широко розплющені. Він уже дістав папери із шухляди. Замок і ключ досі лежали на столі. Частина документів була під його головою, частину він тримав у руках.
Кестнер підбіг до Шонермана й схопив папери, запхавши їх до свого кейса.
— Забирай усі!
— Усі вже в мене. — Кестнер висунув шухляду стола й витяг звідти решту документів. — До останнього папірця.
— Ходімо. Газ швидко розсіюється.
Вони вибігли назовні. Біля входу розпростерлися кілька тіл працівників лабораторії, що потрапили в зону дії газу.
— Поквапся!
Вони побігли через усе місто вздовж головної вулиці. Люди здивовано озиралися на них. Кестнер хапав ротом повітря, міцно стискаючи в руках кейс.
— Я... геть... задихався.
— Не зупиняйся.
Вони дісталися околиці міста і почали здиратися пагорбом.
Не озираючись, Раян біг пригнувшись між деревами. Хтось із працівників уже мав прийти до тями. Та й інші охоронці могли прийти до лабораторії. Ще трохи — й оголосять загальну тривогу.
Позаду завила сирена.
— Почалося!
Раян зупинився на вершині пагорба, чекаючи на Кестнера.
Він бачив, як на вулицю з підземних бункерів швидко вибігали люди. Нові сирени завили жахливим, резонуючим звуком.
— Побігли!
Раян кинувся вниз схилом до часового корабля, шпортаючись і ковзаючи по сухій землі. Кестнер поквапився за ним, важко дихаючи, жадібно хапаючи ротом повітря. До них долинали звуки наказів. Солдати дерлися за ними на пагорб.
Нарешті Раян добіг до корабля. Він схопив Кестнера й затягнув того досередини.
— Хутчіш зачиняй люк. Швидко!
Раян підбіг до контрольної панелі. Кестнер кинув кейс і потягнув за край люка. На вершині схилу з’явився стрій солдатів, що почали на ходу стріляти.
— Падай! — гаркнув Раян. Кулі заторохкотіли об корпус корабля. — На підлогу!
Кестнер вистрелив з бластера. Хвиля полум’я покотилася схилом на солдатів. Люк з грюкотом зачинився. Кестнер закрутив болти і внутрішнім замком задраїв люк.
— Готово. Все готово.
Раян увімкнув живлення. Назовні солдати, що залишилися живими, намагалися прорватися крізь полум’я до корабля. Крізь ілюмінатор Раян бачив їхні обпалені вибухом обличчя.
Один з чоловіків став незграбно цілитися. Більшість лежали на землі, намагаючись підвестися. Перед тим, як ця картина потьмяніла й розвіялася, Раян побачив, як якийсь солдат почав повзти до них навколішки. На ньому горів одяг. Від нього, від рук і плечей, валив дим. Обличчя перекошене від болю. Він тягнувся до корабля, тягнувся до Раяна, його руки тряслися, тіло корчилося.
Раптом Раян закляк.
Він так і стояв, заціпенілий, коли за ілюмінатором усе зникло й залишилася тільки порожнеча. Суцільна порожнеча. Ожили індикатори. Механічні грифелі спокійно відстежували їхнє пересування у часі.
В останню мить Раян подивився просто в обличчя того чоловіка. Воно було спотворене болем. Риси перекошені, викривлені до непізнаваності. Не було окулярів з роговою оправою. Але жодних сумнівів не залишалося: це був Шонерман.
Раян сів і тремтячою рукою провів по волоссю.
— Ти певен? — запитав Кестнер.
— Так. Мабуть, він дуже швидко отямився. Газ по-різному впливає на різних людей. І він був у віддаленому кутку кімнати. Мабуть, він отямився й побіг за нами.
— Його дуже зачепило?
— Не знаю.
Кестнер відкрив кейс.
— Хай там як, але папери у нас.
Раян неуважно кивнув. Шонерман поранений, обпалений, його одяг горить. Це не було передбачено їхнім планом.
Важливіше, втім, чи було це частиною історії?
Він уперше почав усвідомлювати, якими можуть бути наслідки того, що вони накоїли. Їхнім головним завданням було отримати папери Шонермана, щоб СОСП могла створити штучний мозок. За умови правильного використання відкриття Шонермана могло бути дуже цінним для відновлення зруйновної Терри. Армії роботів-працівників, що висаджують дерева і відбудовують міста. Механічна армія, яка зробить Терру знов родючою. Роботи за одне покоління могли б зробити те, на що людям довелося б витратити купу років. Терра могла б відродитися.
Але чи не внесли вони своїм поверненням у минуле нових факторів у розвиток майбутнього? Чи не створили вони нового минулого? Не порушили певного балансу?
Раян підвівся й почав походжати туди-сюди.
— У чому річ? — запитав Кестнер. — Адже ми дістали папери.
— Так, я знаю.
— СОСП буде задоволена. Ліга відтепер може розраховувати на допомогу. Будь-яку допомогу. І це назавжди посилить позиції СОСП. Зрештою, СОСП буде виробляти роботів. Роботів-працівників. Кінець людської праці. Машини працюватимуть на землі замість людей.
Раян кивнув.
— Чудово.
— Тоді що не так?
— Мене тривожить наш континуум.
— Що саме тебе хвилює?
Раян підійшов до контрольної панелі й подивився на часову мапу. Корабель рухався назад у теперішнє, грифелі відстежували зворотний шлях.
— Мене непокоять нові чинники, які ми могли внести у попередні континууми. В архівах немає жодних записів про поранення Шонермана. Жодних. Ми могли запустити інший причинно-наслідковий ланцюг.
— Це ж який?
— Поки що не знаю. Але збираюся це з’ясувати. Ми зупинимося просто зараз, щоб дізнатися, які саме фактори ми внесли у минуле.
Раян спрямував корабель у континуум одразу після інциденту з Шонерманом. Це був початок жовтня, десь тиждень потому. Він посадив корабель на фермерському полі за Де-Мойном в Айові. Сутеніло. Був холодний осінній вечір, і промерзла земля хрускотіла під ногами.
Раян і Кестнер увійшли в місто. Кестнер міцно тримав свій кейс. Де-Мойн був розбомблений російськими прицільними ракетними ударами. Більшість промислових зон зникла. У місті залишалися лише військові і будівельники. Цивільне населення евакуювали.
Тварини блукали спорожнілими вулицями в пошуках їжі. Всюди лежали гори скла й уламків. Місто було вистиглим, безлюдним і спустошеним пожежею, яка розгорілася після бомбардування. Осіннє повітря здавалося важким, у ньому витав сморід від гігантських, нагромаджених на перехрестях і парковках, куп, в яких перемішалися сміття і мертві тіла.
Раян узяв примірник журналу «Вік Ревью» з перекинутого газетного кіоска. Часопис був вологим і запліснявілим. Кестнер поклав його до кейсу, і вони повернулися на часовий корабель. Повз них кілька разів проходили солдати, що вивозили зброю і спорядження з міста. Ніхто їх не чіпав.
Вони дісталися до часового корабля і зайшли всередину, задраївши за собою люк. Поля довкола були безлюдними. Будівля ферми згоріла, незібраний урожай засох і почорнів. На доріжці, що вела до будинку, лежали рештки обгорілого перевернутого автомобіля. Купка потворних свиней у пошуках їжі винюхувала щось у руїнах ферми.
Раян сів і розгорнув журнал. Він довго його вивчав, повільно перегортаючи вологі сторінки.