— Ну, що там? — запитав Кестнер.
— Усе про війну. Вона досі на початковому етапі. Радянські керовані ракети завдають ударів. Американські дискові бомби рясно всівають Росію.
— І жодних згадок про Шонермана?
— Я нічого не знайшов. Тут забагато всякої іншої інформації.
Раян продовжив читати часопис. Зрештою він побачив те, що шукав, на одній з останніх сторінок. Невеличка стаття на один абзац.
НЕСПОДІВАНКА ДЛЯ РАДЯНСЬКИХ ШПИГУНІВ
Група радянських шпигунів, що намагалася знищити урядову дослідницьку станцію в Гарристауні, штат Канзас, була обстріляна охоронцями й швидко відступила. Диверсанти втекли після спроби пройти повз охорону в робочі офіси станції. Представившись агентами ФБР, радянські шпигуни намагалися проникнути в лабораторію, коли починала працювати ранкова зміна. Пильні охоронці перехопили їх і почали переслідування. Дослідницькі лабораторії й обладнання не постраждали. Внаслідок інциденту були вбиті двоє охоронців і один працівник станції. Імена охоронців...
Раян стиснув у руках журнал.
— Що трапилося? — Кестнер підсунувся ближче.
Раян дочитав статтю. Він поклав журнал і повільно підсунув його до Кестнера.
— У чому річ? — Кестнер проглядав сторінку.
— Шонерман загинув під час вибуху. Ми його вбили. Ми змінили минуле.
Раян підвівся і підійшов до ілюмінатора. Намагаючись опанувати себе, він запалив цигарку.
— Ми внесли нові фактори в історію і запустили новий ланцюг подій. Важко передбачити, до чого це може призвести.
— Що ти маєш на увазі?
— Можливо, хтось інший відкриє штучний інтелект, а можливо, все само якимось чином виправиться. Тоді часовий потік відновить свій звичний хід.
— Справді?
— Я не знаю. Наразі ж ми його вбили і викрали документацію.
Уряд тепер не зможе скористатися його напрацюваннями. Вони навіть не знатимуть, що це колись існувало. Хіба що хтось візьметься за таку ж роботу, працюватиме з тим самим матеріалом...
— Як нам про це дізнатися?
— Треба вирушати далі у минуле. Це єдиний спосіб усе з’ясувати.
Раян обрав дві тисячі п’ятдесят перший рік.
У дві тисячі п’ятдесят першому році почали з’являтися перші «кігті». Радянський Союз майже виграв війну. Країни ООН використали «кігті» як останню відчайдушну спробу переломити хід війни.
Раян приземлив часовий корабель на вершині гірського хребта. Під ними простягалася рівнина, вкрита руїнами, колючим дротом і залишками зброї.
Кестнер відчинив люк й обережно ступив на землю.
— Будь дуже обережним, — сказав Раян. — Пам’ятай про «кігті».
Кестнер дістав бластер.
— Авжеж.
— У цей період вони були невеликими, близько фута заввишки. Металевими. Роботи ховалися у попелі. Людиноподібних моделей ще не створили.
Сонце стояло високо в небі. Було близько полудня. Повітря було теплим і густим. Над землею гнані вітром сунули хмари попелу. Раптом Кестнер напружився.
— Поглянь. Що це там? Рухається вздовж дороги.
У їхній бік повільно їхала вантажівка, важка бура вантажівка із солдатами. Вона наближалася до підніжжя гори. Раян дістав бластер. Вони з Кестнером застигли.
Вантажівка зупинилася. Кілька солдатів зістрибнули й рушили до гребеня, по коліна грузнучи у попелі.
— Увага, — прошепотів Раян.
Солдати підійшли до них, зупинившись за кілька футів. Раян і Кестнер стояли мовчки, з бластерами напоготові.
Один із солдатів розсміявся.
— Опустіть зброю. Хіба не знаєте, що війна закінчилася?
— Закінчилася?
Солдати розслабилися. Їхній командир, кремезний, з червоним обличчям, витер піт зі свого брудного чола й проштовхався до Раяна. Його однострій був потріпаний і брудний. Чоботи були геть розбиті й припорошені попелом.
— Війна закінчилася ще тиждень тому. Пішли! У нас багато роботи. Ми заберемо вас.
— Заберете?
— Ми об’їжджаємо всі зовнішні пости. Ви що, були відрізані? У вас немає зв’язку?
— Немає, — підтвердив Раян.
— Минуть місяці, доки всі дізнаються, що війна закінчилася. Рушаймо з нами. Немає часу стовбичити тут з відвислою щелепою.
Раян підійшов до командира.
— Стривайте. Так ви кажете, що війна скінчилася? Але...
— Скінчилася, і це дуже добре. Ми б не змогли довго протриматися. — Офіцер поплескав себе по кишенях. — У вас часом немає цигарок?
Раян повільно витяг пачку. Дістав з неї цигарки й простягнув офіцерові, а потім ретельно зім’яв пачку й засунув її до кишені.
— Дякую.
Командир роздав сигарети солдатам. Вони закурили.
— Так, це дуже добре. Нам майже настав кінець.
І тут втрутився Кестнер:
— А як же «кігті»? Що з роботами?
Офіцер насупися:
— З чим?
— Чому війна закінчилася так... так несподівано?
— Контрреволюція у Радянському Союзі. Ми місяцями засилали туди своїх шпигунів і агітки. Але навіть не сподівалися, що з того щось вийде. Вони виявилися значно слабшими, ніж нам здавалося.
— Тож війна справді закінчилася?
— Звичайно... — Офіцер схопив Раяна за руку. — Ходімо. У нас багато роботи. Треба прибрати весь цей проклятий попіл, щоб можна було знову сіяти.
— Сіяти? Рослини?
— Звісно. А що ще можна сіяти?
Раян висмикнув руку.
— Давайте з’ясуємо все остаточно. Війна скінчилася. Ми більше не воюємо. І ви нічого не знаєте про «кігтів»? Про зброю, роботів, яких називають «кігтями»?
Обличчя офіцера нахмурилося:
— Та про що ви весь час торочите? Ніяк не зрозумію.
— Механічні вбивці. Роботи. Зброя.
Солдати трохи відступили назад, перемовляючись між собою:
— Про що він у біса говорить?
— Негайно поясніть, — сказав офіцер, його обличчя раптом посуворішало. — Що це за «кігті»?
— У вас не було такої зброї? — запитав Кестнер.
Запала тиша. Нарешті відгукнувся один із солдатів:
— Здається, я знаю, про що йдеться. Вони говорять про міну Доулінґа.
Раян повернувся до нього:
— Що?
— Це англійський фізик. Він експериментував із самонавідними мінами. Роботами-мінами. Але вони не могли самообслуговуватися. Тому уряд закрив цей проект і натомість зосередився на пропаганді.
— Тому війна і скінчилася, — сказав офіцер і рушив з місця. — Гайда за мною.
Солдати пішли за ним униз схилом гребеня.
— Ви з нами? — офіцер зупинився, оглядаючись на Раяна з Кестнером.
— Ми пізніше до вас приєднаємося. — відповів Раян. — Треба спершу зібрати наше обладнання.
— Гаразд. Табір звідси за півмилі по дорозі. Там поселення. Люди повертаються з Місяця.
— З Місяця?
— Ми почали перекидати загони на Місяць, але тепер такої потреби вже немає. Може, це й на краще. Хто в дідька хоче залишати Терру?
— Дякуємо за цигарки, — гукнув один із солдатів.
Вояки повернулися назад до вантажівки. Офіцер сів за кермо. Вантажівка завелася й, гуркочучи, поїхала далі дорогою.
Раян з Кестнером дивилися їй услід.
— Отож, смерть Шонермана так і не компенсувалася, — прошепотів Раян. — Нове минуле...
— Цікаво, наскільки великі зміни це спричинило. Чи не захопили вони і наш час?
— Є лише один спосіб це з’ясувати.
Кестнер кивнув.
— Я хочу знати просто зараз. Що швидше, то краще. Вперед.
Раян кивнув, глибоко замислившись:
— Що швидше, то краще.
Вони повернулися на корабель. Кестнер вмостився, тримаючи свій кейс у руках. Раян налаштував прилади. Краєвид за ілюмінатором зник. Вони знову опинилися в часовому потоці, рухаючись у теперішнє.
Обличчя Раяна було похмурим.
— Не можу повірити! Уся структура минулого змінилася. Розгорнувся цілковито новий причинно-наслідковий ланцюг, що простягся через усі континууми. Усе більше змінюючи часовий потік.
— У такому разі, коли ми повернемося, це буде не наше теперішнє. Неможливо передбачити, наскільки воно відрізнятиметься від відомого нам. Усе через смерть Шонермана. Зовсім нова історія, що почалася від одного інциденту.