У цьому короткому оповіданні, «Руг», описана реальна собака, якої, як і Тоні, вже немає. Насправді пса звали Снупер, і з роботою своєю він справлявся так само, як і я зі своєю. Його обов’язком (напевне) було стежити, щоб ніхто не крав їжі з господаревих баків для сміття. Снупер трудився, переконаний, нібито для його господарів сміття має цінність. Щодня вони виносили з дому паперові пакети зі смачнючою їжею, клали їх у міцний металевий контейнер і щільно закривали його кришкою. Під кінець тижня баки для сміття були повними... і тоді на великій вантажівці приїжджали найгірші представники найзліших створінь Сонячної системи і цупили їжу. Снупер знав, у який день тижня це траплялось; це завжди було по п’ятницях. Тож у п’ятницю, о п’ятій ранку, Снупер починав гавкати. Ми з дружиною підрахували, що приблизно в цей час сміттярів піднімав дзвінок їхніх будильників. Снупер знав, коли вони виходять з дому. Він чув їх. Він єдиний усе знав; ніхто більше навіть не підозрював, що от-от мало статися. Мабуть, Снупер гадав, що крім нього планету населяють одні сновиди. Його господарі, та і всі в Берклі, чули, як наближаються сміттярі, проте ніхто нічого не робив. Щотижня його гавкіт виводив мене із себе, проте я був більше зачарований Снуперовою логікою, аніж роздратований його нестямними зусиллями підняти нас з ліжок. Я запитував себе: «Яким має здаватися світ для цього пса?» Він вочевидь бачив його не таким, як ми. Він розробив цілу систему переконань, абсолютно відмінну від нашого світогляду, побудовану на своїх логічних висновках.
Тут, щоправда у примітивній формі, викладена суть більшої частини моєї двадцятисемирічної письменницької діяльності: спроба проникнути в голову іншої особи або іншого створіння і подивитися на світ її чи його очима, і що більше ця особа відрізняється від усіх нас, то краще. Ви починаєте з чутливої сутності і виходить за її межі, припускаючи, яким має бути її світ. Звісно, ви ніколи не знатимете напевне, яким саме вона бачить цей світ, проте, на мою думку, ви зможете зробити кілька досить влучних здогадок. Я почав розвивати ідею, що кожна жива істота живе у світі дещо відмінному від світів, у яких живуть інші істоти. І я все ще переконаний, що так воно і є. Для Снупера сміттярі були зловісними та жахливими. Гадаю, він буквально бачив їх не такими, якими бачимо їх ми, люди.
Не всі погодилися б з моєю ідеєю, що кожна істота бачить світ не так, як інші істоти. Тоні Буше страшенно хотів, щоб одна особливо знаменита укладачка антологій (назвімо її Джей Ем) прочитала «Рута» і подивилась, що з ним можна зробити. Її реакція мене приголомшила. «Сміттярі так не виглядають, — писала вона мені. — Їхні голови не хитаються на шиях-соломинках. І вони не їдять людей». Якщо не помиляюсь, вона знайшла в оповіданні з дюжину помилок, і всі вони стосувалися того, як я описав сміттярів. Я відповів їй, пояснюючи, що, мовляв, так, вона має рацію, проте для пса... що ж, гаразд, пес помилявся. Звісно ж, помилявся. Пес був узагалі трохи схибленим на всьому цьому. Проте ми маємо справу не з псом та тим, як він бачив сміттярів, а з божевільним псом, який божеволів ще більше від цих щотижневих набігів на баки для сміття. Цей собака дійшов до відчаю. Це я й хотів передати. Зрештою, в цьому була вся суть оповідання; у собаки не лишилось вибору і він з’їхав з глузду від цих щотижневих подій. І руги це знали. Їм це приносило насолоду. Вони глузували над псом. Потурали його божевіллю.
Місіс Джей Ем не стала друкувати це оповідання у своїй антології, проте його надрукував Тоні, і його все ще друкують; по суті, зараз на нього можна натрапити в підручнику для учнів середніх класів. Я спілкувався з дітьми, які вивчали це оповідання, і всі вони чудово його зрозуміли.
Цікаво те, що найкраще суть оповідання ухопив незрячий учень. Він із самого початку знав, як це жити у світі «Руга». Він поділяв відчай пса, його даремну лють і гірке відчуття поразки, яку той переживав знову і знову. Можливо, десь між 1951 та 1971 роками всі ми доросли до усвідомлення загроз та перетворень звичного нам, до того, чого ніколи раніше не розуміли. Я не знаю. Проте в будь-якому випадку «Руг», перше продане мною оповідання, є біографічним; я спостерігав за стражданнями пса, я мало що розумів (не багато, мабуть, а радше, мало що) з того, що його вбивало, і я хотів висловитись за нього. І я це зробив. Снупер не міг говорити. А я міг. Зрештою, я міг усе записати, хтось би це опублікував, і багато людей прочитали б написане мною. Писати художні твори означає стати голосом тих, хто голосу не має, якщо ви розумієте, про що я. Це не ваш голос, ви автор; це — всі ті голоси, до яких зазвичай не дослухаються.
Пес Снупер помер, проте пес із оповідання, Борис, живий. Тоні Буше також мертвий, як одного дня буду я і, на жаль, всі ви. Проте коли 1971 року ми з учнями обговорювали «Руга», рівно через двадцять років після того, як я продав це оповідання, гавкіт Снупера, його муки та шляхетні зусилля були все ще живими, як він того й заслуговував. Моє оповідання — це данина тварині, істоті, яка не бачить, не чує, а тепер і не гавкає. Проте біс із ним, він робив праве діло. Навіть якщо місіс Джей Ем цього не розуміє (написано в 1978 році).
Я люблю це оповідання і сумніваюся, що зараз створю щось краще, ніж тоді, 1951 року, коли я написав його; я просто довше пишу (1976).
Маленькі повстанці. Fantasy & Science Fiction, листопад 1952 року.
Подорож уаба. Planet Stories, липень 1952 року.
Моє перше опубліковане оповідання, надруковане у найбарвистішому з усіх дешевих журналів того часу — «Planet Stories». Коли я приніс чотири його примірники у магазин грамплатівок, в якому працював, один з покупців зміряв мене здивованим поглядом і збентежено запитав: «Філе, ти читаєш таку муру?» Довелося зізнатись, що не лише читаю, а й пишу.
Гармата. Planet Stories, вересень 1952 року.
Череп. If у вересень 1952 року.
Захисники. Галактика, січень 1953 року. [Фрагменти оповідання були адаптовані для роману «Передостання правда»].
Містер Зореліт. Imagination, січень 1953 року. Дударі з лісу. Imagination лютий 1953 року.
Безмежні простори. Planet Stones, травень 1953 року.
Машина збереження. Fantasy & Science Fiction червень 1953 року.
Витратний матеріал (Той, що чекає). Fantasy & Science Fiction липень 1953 року.
У молодості я любив писати фентезійні оповідання для Ентоні Буше, і з-поміж них це — моє найулюбленіше. Ідея його написання прийшла до мене одного дня, коли над головою дзижчала муха, а мені здавалось, що вона глузує з мене (1976).