Чоловік-змінна. Space Science Fiction (Великобританія), липень 1953 року.
Невтомна жаба. Fantastic Story Magazine, липень 1953 року.
Кришталевий склеп. Planet Stones, січень 1954 року.
Коротке щасливе життя одного коричневого черевика. Fantasy & Science Fiction січень 1954 року.
Тесля, 23 липня 1952 року. Amazing, грудень 1953 року — січень 1954 року.
Спостерігач, 24 липня 1952 року. Future, жовтень 1954 року.
У красивому криється потворне; в цьому досить грубому оповіданні ви можете побачити зародок усієї моєї ідеї, що ніщо не є тим, чим здається. Це оповідання варто читати як мій пробний забіг; я тоді лише починав розуміти, що очевидна форма і латентна форма не є тим самим. Як писав Геракліт у фрагменті 54, «латентна структура важливіша за структуру очевидну», і звідси випливає тонший платонівський дуалізм між відчутним світом і реальним невидимим царством форм, що лежать за ним. Мабуть, я вкладаю надто багато у це наївне оповідання, проте в той час я принаймні починав тьмяно розрізняти те, що пізніше побачив набагато чіткіше; у фрагменті 123 Геракліт писав: «Природі речей звично приховувати себе», і цим усе сказано (1978).
Час розплати, 31 липня 1952 року. Imagination, липень 1953 року.
Чого вартий автобусний жетон? Одного дня він коштує четвертак, а наступного — тисячі доларів. Це оповідання я написав, замислившись про те, що в житті бувають випадки, коли наявність десяти центів для здійснення телефонного дзвінка вирішує питання життя і смерті. Ключі, дрібні гроші, можливо, квиток у театр... а як щодо квитанції за паркову «Ягуара»? Все, що я мав зробити, це пов’язати цю ідею з подорожжю в часі, щоб показати, як дрібниці та непотріб у мудрих очах мандрівника в часі можуть поставати чимось набагато більшим. Він би знав, коли ті десять центів могли б урятувати ваше життя. А потім, знову в минулому, він би волів мати ті десять центів більше, ніж будь-яку суму грошей, і неважливо, наскільки велику (1976).
Великий К, 31 липня 1952 року. Cosmos Science Fiction and Fantasy, вересень 1953 року. [Фрагменти оповідання були адаптовані для роману «Бог гніву»].
У саду, 31 липня 1952 року. Fantasy Fiction, серпень 1953 року.
Король ельфів (Шандраш Джонс і ельфи), 4 серпня 1952 року.
Beyond Fantasy Fiction, вересень 1953 року.
Це оповідання написане, звісно, в жанрі фентезі, а не наукової фантастики. Спершу воно мало похмуру кінцівку, проте Хорас Голд, редактор, який його купив, доступно пояснив мені, що пророцтво має збуватись; якщо ж ні — воно ipso facto не є пророцтвом. Гадаю, в цьому разі такого явища як лжепророк узагалі бути не може; «лжепророк» — це оксюморон (1978).
Колонія, 11 серпня 1952 року. Galaxy, липень 1953 року.
Фінальна стадія параної — це не коли всі ополчилися проти тебе, а коли проти тебе ополчилось усе. Замість «Мій бос налаштований проти мене» буде «Телефон мого боса налаштований проти мене». В будь-якому разі, навіть здоровій людині іноді може здаватися, що предмети мають якісь наміри; вони не роблять того, що мають робити, заважають, виявляють неприродний супротив змінам. У цьому оповіданні я намагався описати ситуацію, яка б дала раціональне пояснення зловісним змовам предметів проти людей, обійшовшись без будь-яких психічних відхилень останніх. Мабуть, для цього довелося б побувати на іншій планеті. Завершується оповідання остаточною перемогою предметів, що змовилися проти невинних людей (1976).
Трофейний корабель (Куля з Ганімеда), 14 серпня 1952 року. Thrilling Wonder Stories, зима 1954 року.
Няня, 26 серпня 1952 року. Startling Stories, весна 1955 року.
Леді, що пекла печиво, 27 серпня 1952 року. Fantasy Fiction, червень 1953 року.
За дверцятами, 29 серпня 1952 року. Fantastic Universe, січень 1954 року.
Друга модель, 3 жовтня 1952 року. Space Science Fiction, травень 1953 року.
Тут уповні розкривається найважливіша для мене тема: хто є людиною, а хто лише виглядає такою. Оскільки ми в індивідуальному і колективному сприйнятті не можемо бути певними у відповіді на це питання, то перед нами постає, на мою думку, якнайсерйозніша з усіх можливих проблема. Без ґрунтовної відповіді на це питання ми не можемо бути певними навіть стосовно самих себе. Я не в змозі пізнати самого себе, вже не кажучи про інших. То ж я продовжую працювати над цією проблемою. І важливішого питання для мене не існує. А відповідь знайти так важко (1976).
Світ Джона (Джон), 21 жовтня 1952 року. Time to Соте, за редакцією Авґуста Дерлета, Нью-Йорк, 1954 року.
Післмова
«Реальність — це те, що не зникає навіть тоді, коли ви перестаєте в нього вірити»
Десь у паралельному всесвіті, дуже схожому на наш, нещодавно виповнилося б 90 років письменникові Філіпу К. Діку, чиї твори вплинули на всю сучасну фантастичну культуру — від літератури до кіно, від коміксів до відеоігор. Спадок Діка з кожним роком стає відчутнішим не лише в мистецтві, але й просто на вулицях великих міст: планета повним ходом рухається до повного техногенного охоплення, температура влітку підвищується, екологія псується, а в людських обличчях де-не-де проступають геть нелюдські риси. Фантастам не обов’язково досконало передбачати фактологію майбутнього, але щойно ви як читач просочуєтеся тривожною й холодною атмосферою діківських творів, її складові починають скрізь впадати вам у вічі.
Однак справа геть не у невеселих прогнозах. Бо ж речі, про які часто писав Дік — телепати, андроїди, міжгалактичні польоти, колонії на Марсі та Місяці тощо, — на перший погляд видаються застарілими декораціями доби дешевих науково-фантастичних журналів, але з-за лаштунків дещо запилюженого контексту визирає істина, яку дуже важливо усвідомити: бути Філіпом Діком означало мати неабияку хоробрість.
Одкровення, що його переживає Нео, вперше дізнавшись про штучність Матриці і побачивши реальний світ, було лише відображенням того одкровення, що його Дік переживав увесь час. Те, що інколи скидалося на параноїдальні твердження, сильні когнітивні упередження та спроби втекти від реальності, для Діка було щоденним пошуком відповіді на питання: а чи справжній цей світ? Якщо ні, то який — справжній? І чи здатні ми осягнути цю справжність, не осліпнувши, не збожеволівши й не померши? Чи, можливо, це і є прийнятна ціна правди?
Життя самого Діка було настільки насиченим, що він не цурався описувати його у власних творах знову і знову, перетворюючи себе на персонажів, причому іноді на кількох одночасно. Його сестра-близнючка Джейн померла невдовзі після народження, лишивши Філіпа з пожиттєвими екзистенційними питаннями. У самого Діка було п’ятеро дружин і троє дітей, не рахуючи всиновлених, і оскільки годувати себе та чергову родину треба було творчістю, він нерідко писав нові романи під великими дозами амфетамінів, вкладаючись у неймовірно стислі терміни. Він надсилав доноси в ФБР, побоюючись шпигунства навіть із боку близьких, намагався накласти на себе руки, а в сорок п’ять років пережив неймовірний духовно-містичний досвід, що до певної міри розкрив йому очі на світ.
Нам, імовірно, ніколи не дізнатися, що з того, про що стверджував Дік, — правда, а що лише містифікації, які він так полюбляв. Головне, про що письменник потурбувався, — це дати нам у руки оптику, за допомогою якої ми зможемо поглянути на світ з іншого боку, поставити під сумнів, здавалося б, очевидні й беззаперечні речі, бо істина, хай би якою страшною вона була, для Діка завжди важливіша за комфортну ілюзію.