Матеріали «Екзегези» очікувано лягли в основу останніх творів Діка, причому якщо письменник і раніше схилявся до автобіографічності, то тепер відверто розповідав лише про себе, примудряючись водночас грати за спостерігача і за того, за ким спостерігають. Оповідач роману «ВАЛІС» без вагань повідомляє нам, що розказуватиме про себе самого (химерного чоловіка середнього віку, який чи то божеволіє, чи то починає бачити Бога), але надалі провадить мову від третьої особи, супроводжуючи її постійними іронічними коментарями щодо адекватності головного героя. Так само розщеплюється Боб Арктор, наркозалежний протагоніст написаного трохи раніше наскрізь автобіографічного роману «Затьмарення», бо ж мусить одночасно жити у будинку з друзями-наркоманами і працювати у відділі боротьби з наркотиками, цілодобово спостерігаючи за будинком вірогідних дилерів, особливо за одним надто підозрілим суб’єктом на ім’я Боб Арктор.
І в цьому був весь Дік: він залюбки ділився власними прозріннями, добре розуміючи, яке враження вони справляють, і ніколи не давав до кінця зрозуміти, наскільки він сам вірить у те, що каже. Нерідко скидаючись на вар’ята чи параноїка, він зберігав повну раціональність, а вміння все ставити під сумнів допомагало йому дивитися на будь-яке явище з протилежних поглядів — та вільно приставати на будь-який з них. Зрештою, якщо будь-яка реальність — це суб’єктивний конструкт, то чому б не погодитися на вірогідну нескінченність цих конструктів? Дік досконало оволодів парадоксальним мисленням: розважався, залучаючи співрозмовника до дискусії на певну тему, і щойно аргументовано переконував його у власній правоті, одразу ж змінював вектор та починав так само аргументовано переконувати у протилежному. Він доводив до сказу друзів, колег, учителів своїх дітей, лікарів, репортерів, агентів ФБР, вже не кажучи про численних дружин. Журналіст Чарльз Плетт, що 1979 року брав у Діка інтерв’ю, був настільки збентежений цими розумовими вправами та напівсерйозними-напівжартівливими розповідями про духовні одкровення, що іншим разом повернувся до письменника на приватну розмову — порушивши, поміж іншим, питання про те, чи існує насправді щось, якщо ти наразі цього не бачиш і не можеш торкнутися. Дік із запалом погодився, розповідаючи Плеттові, що інших країн, на кшталт Австралії, насправді не існує, але якщо ви захочете їх відвідати, до вашого приїзду їх швиденько організують, розбудують і населять. Це ж геть нескладно зробити.
— То ви справді у це вірите? — вражено перепитав Плетт. — Це якась концепція вашого майбутнього твору, чи ви кажете серйозно?
— Чи вірю я у це? О ні, що ви, авжеж, ні, — здивувався Дік. — Треба бути божевільним, аби в таке повірити!
І по тому, згадує Плетт, щиро розсміявся.
Визнаючи себе релятивістом (тобто вірячи в цілковиту відносність та недосконалість процесу пізнання), беручи за основу роздумів припущення щодо можливості будь-чого в картині суб’єктивної реальності, Дік усе ж лишався оптимістом. Хоча Всесвіт і створений мстивим навіженим божеством, хоча все на світі й постало з хаосу, первинної ірраціональності, у цього хаосу не було іншого шляху, окрім як рухатися в раціональному напрямку, структуруватися, гармонізуватися, обростати логічними зв’язками. І тому ми, люди, є кращими, ніж те, що нас створило, еволюційно довершенішими; ми бачимо й розуміємо більше, і попри всі витівки злих сил, ми нарешті почали усвідомлювати правду.
Тому що, каже Дік, зима ілюзій, що на довгі століття й тисячоліття скувала людство, нарешті закінчується. Сновидець заворушився уві сні і будь-якої миті готовий прокинутися, а разом із ним прокинемося й ми; ми вже чуємо тихий голос, що кличе нас ззовні, і хтось кидає нам крізь ґратки в’язниці ключі від дверей. Кожному з нас треба лише прислухатися, повірити, побачити ці підказки, і тоді вуаль розірветься, і заслона впаде з наших засліплених очей. Як казав апостол Павло: «Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно; тоді ж — обличчям в обличчя. Тепер я спізнаю недосконало, а тоді спізнаю так, як і я спізнаний». Що означає: поки що людство бачить світ немовби через металеве дзеркало чи непрозоре скло, лише неясне відображення, але вже скоро прихід Царства Господнього — вічної весни, нового Еону, хоч би як би це назвати — явить істину.
Яка, зокрема, полягає в тому, що наш лінійний час — це одна з найбільших і найдавніших ілюзій, і якби ми мали можливість це остаточно усвідомити, то знали б, що можна одночасно бути письменником-фантастом XX сторіччя та християнином І сторіччя. Ісусові ця таємниця була відома, тож він пообіцяв своїм відданим послідовникам, серед яких був і Хома, вічне життя. Отак одного дня Хома заснув у своєму часі, але майже через дві тисячі років прокинувся у тілі дивакуватого письменника Філіпа Діка — і продовжив жити.
2 березня 1982 року він заснув у тілі Філіпа Діка, але напевне пообіцяв повернутися.
