Майже хвилину нічого не відбувалося. Потім кімната захиталась і почала танути. Вона заколихалась, немов желе, потім на секунду завмерла і щезла.
Бентон летів немов крізь якийсь нескінченний тунель, вимахуючи в темряві руками і силкуючись намацати ними бодай якусь опору. Важко сказати, як довго він, зляканий та безпорадний, летів, але, зрештою, приземлився без жодної подряпини. Незважаючи на те, що падіння здавалось йому дуже довгим, воно таким вочевидь не було: його металізований одяг навіть не зім’явся. Бентон підвівся і роззирнувся навколо.
Він не впізнавав місця, в якому опинився. Це було поле... схоже на ті, що, як він гадав, давно зникли. Воно густо колихалося стиглим колоссям, проте Бентон був переконаний, що ніде на землі більше не вирощують злаки. Так, він був певен у цьому. Прикривши очі, він подивився на сонце, та воно нічим не відрізнялось від звичного, і рушив уперед.
За годину пшеничні поля закінчилися, впершись у суцільну стіну лісу. Ще зі школи він знав, що на планеті не залишилося лісів, вони зникли багато років тому. То де ж він опинився?
Бентон пішов далі, пришвидшив крок, потім побіг. Зрештою, перед ним виріс невеликий пагорб, і він вибіг на його вершину. Подивившись на протилежний бік, Бентон збентежено завмер. Потойбіч не було нічого, окрім неосяжної порожнечі. Земля була зовсім рівна і безплідна, не виднілося ні дерев, ні будь-яких інших ознак життя — скільки сягало око, простягалась лише безкрая вицвіла мертва земля.
Він зійшов на рівнину по той бік пагорба. Під ногами було гаряче й сухо, але він продовжував іти вперед. Почали боліти незвичні до такої довгої ходьби ноги, він неабияк стомився, але був рішуче налаштований іти далі. Якийсь тихий шепіт у голові змушував його тримати темп, не зупинятися.
— Не піднімай, — звелів голос.
— Підніму, — прохрипів Бентон частково до себе самого і нахилився.
Голос! Звідки? Він швидко обернувся, проте позаду нікого не було. І все ж він чув цей голос, і на якусь мить йому здалося, що це цілком нормально, коли голоси лунають просто з повітря. Він подивився на предмет, який збирався підняти з землі. Це була скляна куля розміром з його кулак.
— Ти зруйнуєш свою безцінну Стабільність, — попередив голос.
— Ніщо не може зруйнувати Стабільності, — завченою фразою відповів Бентон. Скляна куля була прохолодна і приємна на дотик. Усередині неї щось виднілося, та від спеки розжареного неба все мерехтіло перед очима, і він ніяк не міг його розгледіти.
— Ти дозволяєш злим силам контролювати свій розум, — промовив голос. — Поклади кулю на землю і йди геть.
— Злим силам? — здивовано перепитав він. Змучений спекою, він захотів пити. Бентон засунув кулю за пазуху.
— Не треба! — продовжував голос. — Це те, чого вони від тебе хочуть.
Куля приємно торкалася грудей. Примостившись за пазухою, вона охолоджувала його, захищаючи від несамовитої спеки. Що там казав голос?
— Ти був прикликаний ними сюди крізь час, — пояснив голос. — Зараз ти скоряєшся їм без жодних вагань. Я — вартовий, і відколи час і простір почали існувати, я стережу цю кулю. Іди геть і залиш її там, де знайшов.
На рівнині було по-справжньому спекотно. Він хотів піти; куля підганяла його, нагадуючи про пекуче сонце, сухість у роті, дзвін у вухах. Бентон рушив далі і, притискаючи до себе кулю, почув відчайдушний, несамовитий крик примарного голосу.
Більше він майже нічого з того не пригадував. Він пам’ятав лише, як повертався через рівнину до пшеничних ланів, як, спотикаючись і хитаючись, брів полем і як, нарешті, дійшов до місця, на якому вперше з’явився. Скляна куля за пазухою змусила його підняти залишену ним невеличку машину часу. Вона прошепотіла йому, що саме прокрутити на циферблаті, яку кнопку натиснути, який тумблер повернути. Потім він знову падав, летів назад у часовому коридорі, назад у сизий туман, з якого все почалося, назад до свого світу. Раптом куля змусила його зупинитися. Подорож крізь час не була завершена: він мав зробити ще дещо.
— Кажете, ваше прізвище Бентон? Я можу чимось вам допомогти? — запитав інспектор. — Ви у нас вперше?
Бентон витріщився на інспектора. Про що це він? Вони ж щойно бачились у цьому ж офісі! Чи ні? Який то був день? Де він був? У Бентона запаморочилось у голові, він потер лоба і сів у велике крісло. Інспектор стурбовано подивився на нього.
— Ви у нормі? — запитав він. — Я можу вам допомогти?
— Усе гаразд, — промовив Бентон.
В його руках щось було.
— Я хочу зареєструвати цей винахід для розгляду Радою Стабільності, — промовив він і вручив машину часу інспектору.
— У вас є супровідні креслення? — запитав інспектор.
Бентон засунув руку глибоко в кишеню і, витягши креслення, кинув їх на стіл інспектора, а поруч поклав модель.
— Для Ради не становитиме проблеми визначити, що це, — сказав Бентон.
У нього розболілась голова, і він підвівся, збираючись іти.
— Я пішов, — сказав він і вийшов крізь бічні двері, якими нещодавно потрапив до кімнати.
Інспектор спантеличено подивився йому вслід.
— Очевидно, він нею скористався, — промовив перший член Ради Контролю. — Отже, коли він приходив уперше, то поводився так, немов уже бував тут, а вдруге не пам’ятав, ні як подавав винахід, ні як узагалі приходив?
— Саме так, — підтвердив інспектор. — Під час першого візиту це здалося мені підозрілим, але я збагнув усе тільки тоді, коли він прийшов удруге. Безперечно, він нею скористався.
— Центральний графік реєструє близьку появу дестабілізуючого фактора, — зазначив другий член. — Б’юсь об заклад, що це Бентон.
— Машина часу! — вигукнув перший член. — Така річ може бути дуже небезпечною! У нього було щось при собі, коли він приходив... еее... вперше?
— Я нічого не помітив, хіба що він ішов так, немов ніс щось за пазухою, — відповів інспектор.
— У такому разі ми повинні діяти негайно. Він здатен спричинити цілу низку проблем, з якими наші стабілізатори можуть не впоратися. Мабуть, нам варто навідатися до містера Бентона.
А Бентон непорушно сидів у своїй вітальні, втупившись бездумними очима у порожнечу. Куля з ним розмовляла, розповідала про свої плани та надії. Зненацька вона замовкла.
— Сюди йдуть, — промовила куля.
Вона лежала на дивані поряд із Бентоном, і її слабкий шепіт клубочився у його голові, мов дим. Звичайно, насправді вона не говорила, а передавала йому свої думки, та Бентон їх чув.
— Що мені робити? — запитав він.
— Нічого, — сказала куля. — Вони підуть собі геть.
Дзвінок у двері нагадав Бентону, де він є. У двері знову подзвонили, Бентон стривожено заворушився. Через хвилину гості спустились на вулицю і, мабуть, поїхали.
— Що далі? — запитав Бентон.
Куля деякий час мовчала.
— Ще трохи — і буде пора, — нарешті сказала вона. — Досі ми не припустилися жодної помилки, і з найскладнішою частиною покінчено. Найважче було змусити тебе пройти крізь час. На це пішло кілька років: вартовий знає свою справу. Ти майже не реагував, аж поки ми не придумали, як передати тобі машину часу. Скоро ти звільниш нас із цієї кулі. Після цілої вічності ув’язнення...
Зі сходів чорного ходу долинули звуки кроків і приглушені голоси, Бентон підхопився.
— Вони за дверима кухні, — сказав він. Куля сердито зашипіла. До кімнати обережно зайшли інспектор та члени Ради. Помітивши Бентона, вони зупинилися.
— Ми не думали, що ви вдома, — промовив перший член.
Бентон повернувся до нього.
— Доброго дня, — сказав він. — Вибачте, що не відчинив, я спав. Я можу вам чимось допомогти?
Його рука обережно потяглася до кулі, і та неначе сама закотилась під захист його долоні.
— Що там у вас? — раптом запитав інспектор.
Бентон пильно подивився на нього, а куля зашепотіла в його голові.
— Просто прес-пап’є, — усміхнувся він. — А ви сідайте, будь ласка.
Коли всі повсідалися, перший член заговорив:
— Ви були у нас двічі, спочатку щоб зареєструвати винахід, а потім тому, що ми вас викликали, оскільки не могли дозволити, щоб ваш винахід потрапив у обіг.