— І?.. — запитав Бентон. — Щось не гаразд?
— О, ні, — запевнив його перший член, — просто візит, який був першим для нас, для вас був другим. Є кілька доказів того, та я не збираюсь зараз їх перераховувати. Єдине, що має значення, так це те, що машина часу все ще у вас. І ось це уже становить проблему. Де вона? Вона ж у вас, так? Звісно, ми не можемо змусити вас віддати її, та, зрештою, так чи інакше ми її отримаємо.
— Ваша правда, — сказав Бентон.
Але де була машина? Він же щойно залишив її в офісі інспектора. Навіть більше, забравши її звідти, він проніс її крізь час, після чого повернувся назад і знову лишив у офісі інспектора!
— Її більше не існує, вона зникла з часової петлі, — прошепотіла йому куля, ловлячи його думки. — Часова петля завершила повний оберт, коли ти залишив машину в Бюро державного контролю. А ці чоловіки нехай забираються, щоб ми могли зробити те, що маємо зробити.
Бентон підвівся, тримаючи кулю за спиною.
— На жаль, у мене немає машини часу, — мовив він. — Я навіть не знаю, де вона, та ви, якщо хочете, можете пошукати.
— Ви порушили закон, і це порушення карається смертю, — повідомив інспектор. — Та ми вважаємо, що ви зробили те, що зробили, самі того не усвідомлюючи. Ми не хочемо нікого карати без причини, ми просто прагнемо зберегти Стабільність. Щойно вона похитнеться, ніщо вже не матиме сенсу.
— Ви можете пошукати, та ви її не знайдете, — повторив Бентон.
Перший член Ради разом з другим членом та інспектором почали обшук. Вони перевертали стільці, шукали під килимами, за картинами, простукували стіни, але марно.
— Бачите, я казав правду, — посміхнувся Бентон, коли вони повернулись у вітальню.
— Ви могли заховати її десь надворі, — знизав плечима перший член. — Так чи ні, це вже не має значення.
Інспектор зробив крок уперед.
— Зі Стабільністю як з гіроскопом, — мовив він. — З курсу звернути важко, та якщо все ж вдасться, заледве вийде повернути все назад. Ми не віримо, що ви самі маєте силу все виправити, та хтось, можливо, має. І треба швидко дізнатися, хто саме. Ми зараз підемо, давши вам можливість накласти на себе руки або дочекатися смертної кари. Вибирати вам. За вами, звісно, наглядатимуть, і я сподіваюсь, що ви не спробуєте втекти. Якщо ж спробуєте, з вами одразу буде покінчено. Стабільність має бути збережена за будь-яку ціну.
Подивившись на них, Бентон поклав кулю на стіл. Гості поглянули на неї з цікавістю.
— Прес-пап’є, — сказав Бентон. — Цікава штука, правда?
Перший та другий члени Ради втратили всякий інтерес до кулі та почали збиратися, але інспектор підніс кулю до світла і почав її розглядати.
— Макет міста, еге ж? — мовив він. — Чудова деталізація.
Бентон мовчки спостерігав за ним.
— Дивовижно, як людині вдалося створити таке, — продовжував інспектор. — Що це за місто? Виглядає як античне, на зразок Трої чи Вавилона, чи навіть з майбутнього. Знаєте, я тут згадав давню легенду.
Він пильно подивився на Бентона і продовжив:
— Згідно з тією легендою, колись існувало дуже зле місто, таке зле, що Бог зменшив його, ув’язнив у скляній кулі та поставив коло нього щось на зразок вартового, щоб ніхто не прийшов і, розбивши скло, не звільнив його. Воно мало залишатись у вічності, очікуючи визволення. Це могло б бути його копією, — закінчив інспектор.
— Ходімо, — гукнув від дверей перший член Ради. — Нам уже час, у нас сьогодні ще багато справ.
Інспектор озирнувся:
— Заждіть, — мовив він. — Не поспішайте.
Він пройшовся кімнатою, все ще стискаючи кулю.
— Було б недоречно зараз піти, — промовив він, і Бентон помітив, що його обличчя зблідло, а губи рішуче стислися.
Зненацька він повернувся до Бентона.
— Подорож у часі, місто у скляній кулі! Зв’язок бачите?
Обидва члени Ради обвели його спантеличеними поглядами.
— Цей дурень долає час і повертається з чудернацькою кулею, — пояснив інспектор. — Досить дивна річ, щоб принести її з подорожі у часі, хіба ні?
Зненацька лице першого члена пополотніло.
— Святі Небеса, — прошепотів він. — Прокляте місто. У цій кулі?
Він витріщився на неї, не вірячи своїм очам. Інспектор посміхнувся до Бентона.
— Дивно, якими ж недоумками ми іноді буваємо, правда? — мовив він. — І як добре, що потім приходить прозріння. Назад!
Бентон повільно відступав, його руки тремтіли.
— Ну? — очікувально мовив він.
Кулі не подобалось, що інспектор її тримає. Вона почала гудіти, рука інспектора затремтіла, і він стиснув її ще міцніше.
— Думаю, вони хочуть, щоб я розбив кулю, — сказав він, — розтрощив об підлогу, щоб вивільнити місто.
Він подивився на крихітні шпилі і дахи будівель у похмурому тумані кулі, такі крихітні, що всі могли б поміститися на його долоні.
Бентон стрибнув. Він пролетів прямо і впевнено, повторюючи багаторазово відточені у небі рухи. Йому стала в пригоді кожна хвилина польоту в теплому темному небі над Містом Світла. Обтяжений постійною роботою інспектор був надто завантажений, щоб займатися авіаспортом, об’єктом гордості Міста, і тепер був збитий Бетоном з ніг. Куля вислизнула з його руки і покотилась по підлозі. Бентон скочив на ноги. Кинувшись за маленькою яскравою сферою, він мигцем помітив злякані спантеличені обличчя першого та другого членів Ради, інспектора, що намагався підвестись, його спотворене болем та жахом лице.
Куля його манила, шепотіла йому. Бентон підскочив до неї і відчув наростаючий переможний шепіт, який змінився на радісний рев, щойно його нога розтрощила скло, вивільнивши місто.
Пролунав дзвін розбитого скла. Якусь мить уламки лежали на підлозі, а потім з них почав підійматися туман. Бентон відступив і сів на диван. Туман став заповнювати кімнату. Його ставало все більше і більше, він був немов живий, так дивно він здіймався і клубочився.
Бентона почало хилити до сну. Туман висів навколо нього, звивався поміж ніг, підіймався до грудей і, нарешті, закружляв перед обличчям. Бентон напівлежав, обпершись на спинку дивана і заплющивши очі, відчуваючи дивні давні пахощі.
А потім до нього долинули голоси. Спершу вони були тихими й віддаленими, немов шепіт кулі, підсилений в незліченну кількість разів. Хор із шепітних голосів линув з розбитої кулі наростаючим крещендо тріумфу. Це була радість перемоги! Він бачив, як тендітне мініатюрне місто в кулі колихалося і мерехтіло, змінювалось і росло. Тепер він його не лише бачив, а й чув: рівномірну пульсацію механізмів, немов хтось бив у велетенський барабан, тремтіння, трепет приземкуватих металевих створінь. За ними доглядали. Він бачив рабів, втомлених, згорблених блідих чоловіків, які напружували останні зусилля, аби підтримувати вогонь щастя в бурхливому горнилі сталі та могуті. Картина немов розросталася перед його очима, аж поки не заповнила всю кімнату і спітнілі робітники не почали блукати навколо нього. Він оглух від наростаючого дзижчання шліфувальних кругів, шестерень та клапанів. Його щось штовхало, змушуючи йти вперед, вперед до міста, і мла радісно відлунювала нові, переможні крики звільнених.
Він прокинувся ще до сходу сонця. Коли пролунав дзвін, Бентон уже давно вибрався зі свого спального куба. Крокуючи в шерензі поряд зі своїми супутниками, він, здавалося, помічав знайомі обличчя людей, яких він десь уже бачив, проте так і не міг згадати, де саме. Ідучи до машин, які на них чекали, наспівуючи монотонні мелодії, що їх мугикали їхні предки протягом століть, він думав про нагороду за вірність машинам.
Бо хіба ж він не вірно служив своїй машині?
Руг
(пер. В. Корсун)
— Руг, — прогарчав пес, і, обпершись лапами на паркан, роздивлявся довкола.
У двір забіг руг.
Було дуже рано, сонце ще не піднялося над обрієм. Повітря залишалося холодним і сірим, стіни будинку поблискували від роси. Висунувши язика, пес дивився на вулицю, поклавши великі чорні лапи на дерев’яну перекладину.