Руг стояв біля відчиненої хвіртки, заглядаючи у двір. Це був невеликий руг: худий і білуватий, у нього тремтіли ноги. Руг подивився на пса і кілька разів кліпнув. Собака вишкірився.
— Руг, — знову прогарчав він.
Звук розтанув у тихих досвітніх сутінках. Ніщо не поворухнулося. Пес опустився на лапи і поплентався назад до ґанку. Він усівся на найнижчу сходинку і знову подивився на руга. Той кинув на нього погляд, витягнув шию, зазираючи у вікно будинку, і принюхався.
Пес підхопився, побіг через подвір’я і врізався в паркан. Хвіртка здригнулась і затріщала. Руг подріботів геть по стежці, кумедно перебираючи куценькими ніжками. Пес, важко дихаючи і висолопивши червоного язика, влігся поперек хвіртки. Він спостерігав за ругом, аж поки той не зник.
Собака лежав тихо, поблискуючи чорними очима. Уже почало розвиднятися, небо стало світлішим, а вранішнє повітря наповнилося голосами людей, що лунали звідусіль. Вогні розігнали залишки темряви; незважаючи на вранішню прохолоду, хтось відчинив вікно.
Пес не ворушився, він стеріг стежку.
На кухні місіс Кардоссі налила у кавоварку води. Від води піднялася пара, що на мить засліпила їй очі. Жінка поставила кавоварку на край плити і пішла до буфету. Повернувшись, вона побачила Альфа, що стояв у дверях кухні. Він одягнув окуляри.
— Ти принесла газету? — запитав він.
— Ще ні, не встигла.
Альф Кардоссі пройшов кухнею, відчинив задні двері і вийшов на ґанок. Під парканом з висолопленим язиком лежав чорний кудлатий Борис.
— Заховай язика, — сказав йому Альф.
Пес підвів голову і забив хвостом по землі.
— Язик, — повторив Альф, — сховай його.
Пес і чоловік дивились один на одного. Пес заскавучав, занепокоєно блиснувши очима.
— Руг! — тихо прогарчав він.
— Що? — Альф роззирнувся довкола. — Хтось іде? Хлопчик-газетяр?
Пес дивився на нього, роззявивши пащу.
— Щось дуже ти пригнічений останнім часом, — сказав Альф. — Ти б ліпше розслабився. Ми вже надто старі, щоб хвилюватися.
Він повернувся в дім.
Зійшло сонце, вулиці ожили і наповнилися барвами. Листоноша йшов тротуаром, розносячи газети та журнали. Неподалік бавилася дітвора.
Близько одинадцятої місіс Кардоссі взялася підмітати ґанок, принюхалась і зупинилася.
— Приємно сьогодні пахне, — промовила вона. — Отже, буде тепло.
Гріючись на полудневому сонці, чорний пес вилежувався біля ґанку. Його груди рівномірно підіймались і опускались. На вишні метушилися птахи і весело щебетали, перемовляючись між собою. Час від часу Борис, піднімаючи голову, поглядав на них. Звівшись на лапи, пес побіг у тінь від дерева.
Він уже був під вишнею, коли побачив двох ругів, які сиділи на паркані та дивились на нього.
— Великий... — мовив перший руг. — Більшість охоронців не такі великі.
Інший руг схвально кивнув. Борис не зводив з них настороженого погляду, він весь напружився. Руги мовчали, дивлячись на кудлатого чорного пса з білою смужкою навколо шиї.
— Як там наша скринька для пожертвувань? — запитав перший руг. — Вона вже повна?
— Угу, — кивнув другий. — Майже готова.
— Агов, ти! — крикнув перший руг. — Чуєш мене? Цього разу ми вирішили прийняти вашу пожертву. Пам’ятай, ти повинен нас пропустити. І без дурниць!
— Не забудь, — додав другий, — уже незабаром.
Борис мовчав.
Руги зістрибнули з паркану і пішли по стежці. Один із них дістав карту, і вони почали її вивчати.
— Ця територія не дуже вдала для першої спроби, — сказав перший руг. — Забагато охоронців. От північна територія...
— Вони вже вирішили, — відповів другий руг. — Доводиться враховувати силу-силенну факторів...
— Звісно.
Вони поглянули на Бориса і відійшли подалі від паркану. Він не чув продовження їхньої розмови.
Руги сховали карту і пішли далі по стежці.
Борис підійшов до паркану і понюхав дошки. Він наїжачився — від них несло хворобливим гнилісним запахом ругів.
Увечері, коли Альф Кардоссі повернувся додому, пес стояв біля хвіртки, дивлячись на вулицю. Альф відчинив хвіртку і зайшов у двір.
— Як справи? — запитав він, поплескуючи пса по спині. — Перестав хвилюватися? Щось ти останнім часом став надто нервовий. Просто сам на себе не схожий.
Борис заскавчав, пильно дивлячись чоловікові в обличчя.
— Ти гарний пес, Борисе, — мовив Альф. — І дуже великий як для собаки. Ти, мабуть, і не пам’ятаєш, як колись, давним-давно, був маленьким цуценям.
Борис потерся об ногу хазяїна.
— Гарний пес, — пробурмотів Альф. — Хотілось би тільки знати, що в тебе зараз на думці.
Він зайшов до будинку. Місіс Кардоссі саме накривала на стіл. Альф пройшов до вітальні, скинув плащ і капелюх. Поставивши обідній судок на буфет, він повернувся до кухні.
— Щось сталося? — запитала місіс Кардоссі.
— Цей пес... Він надто гавкучий, забагато шумить. Сусіди знову хочуть поскаржитись у поліцію.
— Сподіваюсь, нам не доведеться віддавати його твоєму братові, — мовила місіс Кардоссі, склавши на грудях руки. — А пес справді просто скаженіє, особливо у п’ятницю вранці, коли забирають сміття.
— Можливо, він заспокоїться, — сказав Альф.
Він розпалив люльку і замислено затягнувся димом.
— Раніше з ним такого не було. Сподіваюсь, у нього це минеться, і він стане колишнім.
— Побачимо, — промовила місіс Кардоссі.
Зійшло сонце, холодне і лиховісне. В низинах і над деревами повис туман.
Це був ранок п’ятниці.
Чорний пес лежав, дослухаючись, біля ґанку, і пильно роздивлявся навколо. Його шерсть стала жорсткою від паморозі, з носа виривалися хмарки пари. Зненацька він повернув голову і скочив на ноги.
Здалеку долинув якийсь приглушений звук.
— Руг! — гавкнув Борис, озираючись навсібіч.
Він підбіг до хвіртки і, обпершись на паркан, зіп’явся на задні лапи.
Звук пролунав знову, цього разу гучніше і ближче. Це був гуркіт, металевий скрегіт, немов щось котили або відчиняли велетенські двері.
— Руг! — знову гавкнув Борис. Він занепокоєно подивився вгору на темні вікна.
Жодного руху, жодного.
А вздовж вулиці крокували руги, поряд їхала їхня вантажівка, хитаючись на вибоїстій дорозі і сповнюючи тишу шумом та гуркотом.
— Руг! — гавкнув Борис і підскочив, його очі палали. Потім він трохи заспокоївся, всівся на землю і принишк, дослухаючись.
По той бік хвіртки руги зупинили свою вантажівку. Він почув, як вони відчиняють дверцята та вискакують на тротуар. Борис заметушився. Він заскавучав, час від часу оглядаючись на будинок.
А в теплій темній спальні містер Кардоссі підвівся на лікті і поглянув на годинник.
— Клятий пес, — пробурмотів він. — Клятий пес.
Він уткнувся обличчям у подушку і заплющив очі.
Тим часом руги вже йшли по стежці. Перший руг штовхнув хвіртку, вона відчинилася. Руги зайшли у двір, пес позадкував від них.
— Руг! Руг! — гавкав собака.
Він відчув жахливий гіркуватий сморід ругів і відвернувся.
— Скринька для пожертвувань, — сказав перший руг. — Думаю, вона вже повна.
Він усміхнувся, дивлячись на напруженого злого пса.
— От і молодець, — мовив він.
Руги підійшли до металевого бака, один з них підняв кришку.
— Руг! Руг! — гавкав Борис, бігаючи перед ґанком. Його тіло тремтіло від жаху. Руги підняли великий металевий бак і перевернули його. Вміст бака висипався на землю, і руги почали згрібати докупи паперові пакети зі сміттям, апельсинові шкуринки, шматочки хліба та яєчну шкаралупу.
Один із ругів засунув яєчну шкаралупу собі до рота, почувся хрускіт.
— Руг! — безнадійно, вже сам до себе, гавкнув Борис.
Руги вже майже закінчили збирати пожертвування. На якусь мить вони зупинились і поглянули на Бориса.
Потім мовчки, поволі, руги перевели погляд на будинок, їхні погляди немов прикипіли до вікна, щільно запнутого брунатними шторами.
— РУГ!!! — заволав Борис і почав наступати, тремтячи від люті та страху. Неохоче руги відвернулися від вікна, вийшли за хвіртку і зачинили її за собою.