— Ви тільки погляньте на нього, — зневажливо сказав один з ругів, закидаючи свою ношу на плече.
Борис стояв, напружившись, біля паркану, гучно клацаючи зубами. Найбільший з ругів навіжено замахав руками, і Борис позадкував. Він сів біля ґанкових сходів, усе ще з роззявленою пащею, з якої вирвався жахливий болісний стогін, стогін страждання та відчаю.
— Та пішли вже, — сказав другий руг товаришеві.
Вони попрямували далі по стежці.
— Що ж, за винятком невеличкої площі навколо охоронців, ця територія відносно чиста, — сказав більший руг. — Я буду радий, коли щезне цей охоронець. Від нього одні неприємності.
— Май терпіння, — відповів менший руг і посміхнувся. — Наша вантажівка і так уже повна. Треба щось і на наступний тиждень залишити.
Руги засміялися.
Вони йшли по стежці, несучи брудне покривало, набите пожертвуваннями.
Маленькі повстанці
(пер. В. Корсун)
Чоловік сидів на краю тротуару, прикриваючи руками картонну коробку. Кришка коробки неспокійно ворушилась під його пальцями.
— Гаразд-гаразд, — пробурмотів чоловік.
По його обличчю котилися важкі краплини поту. Притримуючи коробку, він повільно підняв кришку. Зсередини донісся металевий скрегіт, настирливе дрижання, яке почало наростати, щойно крізь щілину просочилися сонячні промені.
З коробки визирнула маленька блискуча голівка, за нею інша. Їх ставало все більше, і всі витягували шиї, щоб визирнути назовні.
— Я перший, — запищала одна з них.
Після короткої суперечки всі погодилися.
Тремтячими пальцями чоловік витяг з коробки маленького металевого чоловічка. Він поставив його на землю і почав заводити незграбними товстими пальцями. Це був застиглий у стійці струнко яскраво розмальований солдатик у шоломі та з рушницею. Коли чоловік повернув ключ, солдатикові руки заворушились і він почав завзято наносити удари невидимому суперникові.
Розмовляючи, по тротуару йшли дві жінки. Вони з цікавістю подивилися на чоловіка, на коробку і на блискучого солдатика в його руках.
— П’ятдесят центів, — пробурмотів чоловік. — Придбайте своїй дитині...
— Ні! — почувся тихий металевий голос. — Не їм!
Чоловік раптом запнувся. Жінки переглянулись, знову подивилися на чоловіка з маленькою металевою фігуркою і поквапились геть.
Солдатик подивився вздовж вулиці, на машини, на людей, що вибралися на закупи. Зненацька він затремтів і щось завзято заскреготав низьким голосом.
По обличчю чоловіка пройшла судома:
— Тільки не дитині, — прохрипів він.
Він спробував затримати чоловічка, але металеві руки почали швидко продиратись крізь його пальці. Від натуги чоловік закректав.
— Скажи їм, щоб зупинилися! — запищав солдатик. — Змусь їх зупинитися!
Металевий чоловічок вирвався і пішов по тротуару, клацаючи негнучкими ногами.
Хлопчик з батьком зупинилися, зацікавлено розглядаючи солдатика. Чоловік з коробкою невпевнено посміхнувся і подивився на солдатика, який крокував до них, хитаючись з боку в бік і піднімаючи та опускаючи по черзі руки.
— Придбайте солдатика своєму малому. Вони стануть друзями, разом гратимуться.
Батько з усмішкою дивився, як чоловічок підходить до його черевика. Впершись у нього, солдатик засюрчав, зацокав і зрештою зупинився.
— Заведіть його! — попросив хлопчик.
Батько підняв солдатика.
— Скільки з мене?
— П’ятдесят центів, — продавець невпевнено встав, тримаючи коробку перед собою. — Він заприятелює з вашим малим, забавлятиме його.
Батько покрутив фігурку в руках.
— Ти впевнений, що хочеш його, Боббі?
— Звісно! Заведіть його! — Боббі потягнувся за солдатиком — Хай він знову ходить!
— Я беру, — мовив батько.
Він поліз до кишені та простягнув чоловікові доларову банкноту.
Незграбно, дивлячись кудись убік, продавець відрахував решту.
Ситуація розвивалася найкращим чином.
Солдатик лежав собі тихо і розмірковував. Усе вдалося якнайліпше. Дитина могла не захотіти зупинитися, дорослий міг не мати при собі грошей. Багато речей могли б усе зіпсувати; страшно було навіть подумати про таке. Але все склалося просто чудово.
Металевий чоловічок задоволено дивився вгору, лежачи на задньому сидінні машини. Він усе зрозумів правильно: всім заправляли дорослі, а ще у них були гроші. Вони сильні, тому до них важко добратися. Всьому виною їхні сила та розмір. З дітьми все інакше. Вони менші і з ними легше розмовляти. Вони вірять усьому, що чують, і роблять усе, що їм скажуть. Принаймні, так запевняли на заводі.
Солдатик лежав, поринувши у приємні роздуми.
Серце хлопчика калатало. Він вибіг нагору по сходах і розчахнув двері. Обережно зачинивши їх за собою, він підійшов до ліжка, сів і подивився на солдатика, якого тримав у руках.
— Як тебе звати? — запитав він. — Яке твоє ім’я?
Металевий чоловічок не відповідав.
— Я тебе з усіма познайомлю. Ти мусиш усіх знати, тобі тут сподобається.
Боббі поклав чоловічка на ліжко, підбіг до комірчини і виволік звідти картонну коробку з іграшками.
— Це Бонзо, — сказав він, піднявши плюшевого кролика. — І Фред, — він покрутив у руках ґумове поросятко, щоб солдатик міг краще його розгледіти — І, звісно, Теддо. Ось Теддо.
Він приніс Теддо до ліжка і поклав поруч із солдатиком. Теддо лежав мовчки, дивлячись на стелю скляними очима. Це був коричневий ведмедик, зі швів на його боках вибивалися жмутики соломи.
— А як ми тебе назвемо? — запитав Боббі. — Гадаю, нам треба зібрати нараду, щоб вирішити.
Він хвилину подумав і сказав:
— Я тебе заведу, щоб ми всі побачили, що ти вмієш.
Він повернув чоловічка лицем униз і почав його обережно заводити. Коли ключ перестав повертатися, хлопчик нагнувся і поставив солдатика на підлогу.
— Давай, — сказав він.
Металевий чоловічок спочатку не рухався, потім почулося дзижчання і клацання. Короткими різкими кроками солдатик пішов по кімнаті. Зненацька він розвернувся, рушив до дверей і зупинився на порозі. Потім підійшов до розкиданих на підлозі кубиків і почав згрібати їх докупи.
Боббі зацікавлено за ним спостерігав. Солдатик щосили намагався скласти кубики в піраміду. Закінчивши, він виліз на верхівку і повернув ключ у замку.
Боббі спантеличено почухав потилицю.
— Навіщо ти це зробив? — запитав він.
Солдатик спустився і з дзижчанням та клацанням попрямував до Боббі. Хлопчик і набивні іграшки здивовано поглядали на нього. Підійшовши до ліжка, чоловічок зупинився.
— Підніми мене, — нетерпляче пропищав солдатик своїм тоненьким металевим голосом. — Хутчіше! Чого розсівся?!
Боббі витріщився на нього і заморгав очима. Набивні звірята не сказали нічого.
— Ну ж бо! — заволав солдатик.
Боббі нагнувся, солдатик міцно схопив його за руку. Хлопчик скрикнув.
— Заспокойся, — наказав солдатик. — Підніми мене на ліжко. Мені треба дещо з тобою обговорити, дещо важливе.
Боббі поставив його біля себе на ліжко. У кімнаті було тихо, лише слабко дзижчав металевий чоловічок.
— Гарна у тебе кімната, — промовив солдатик. — Дуже гарна.
Хлопчик трохи відсунувся.
— Що таке? — різко запитав солдатик, повернувши до хлопчика голову.
— Нічого.
— Я не розумію, — чоловічок подивився на нього. — Невже ти мене боїшся?
Боббі нервово засовався.
— Боїшся мене? — засміявся солдатик. — Я ж просто металевий чоловічок, якихось шість дюймів заввишки.
Він усе сміявся і сміявся, потім зненацька замовк.
— Послухай, я тут деякий час з тобою поживу. Я тебе не скривджу, можеш мені вірити. Я друг, твій щирий друг.
Солдатик занепокоєно подивився на хлопчика.
— Але я хочу, щоб ти для мене дещо зробив. Ти ж мені допоможеш? Скільки людей у вашій родині?