Боббі завагався.
— Ну ж бо, скільки їх? Дорослих.
— Троє... Тато, мама і Фоксі.
— Фоксі? Хто це?
— Моя бабуся.
— Отже, троє, — кивнула фігурка. — Ясно, всього лише троє. Але ж іноді приходять інші? Інші дорослі приходять до вас додому?
Боббі кивнув.
— Троє. Це не так уже й багато. Майже ніяких проблем. Згідно з даними заводу... — він запнувся. — Гаразд, слухай сюди. Я не хочу, щоб ти їм про мене щось розповідав. Я твій друг, твій таємний друг. Їм не сподобається те, що вони про мене почують. Я не збираюся тебе кривдити, запам’ятай це. Тобі нічого боятись. Я хочу пожити тут, з тобою.
Він пильно дивився на хлопчика, повільно повторюючи останні слова.
— Я буду для тебе немовби приватним учителем. Я тебе навчу, що робити і що говорити. Як наставник. Ти хочеш цього?
Тиша.
— Звісно, хочеш. Ми можемо почати просто зараз. Можливо, ти хочеш знати, як правильно до мене звертатися. Тобі сказати?
— Звертатися до тебе? — витріщився на нього Боббі.
— Ти будеш мене називати... — солдатик завагався, потім гордовито промовив: — Ти будеш називати мене Мілордом.
Боббі підскочив, затуливши лице руками.
— Мілордом, — безжалісно повторив солдатик. — Мілордом. Тобі не обов’язково починати просто зараз. Я втомився, — чоловічок почав осідати. — У мене майже закінчився накрут. Заведи мене, будь ласка, десь за годину.
Солдатик почав заклякати. Він подивився на хлопчика.
— За годину. Ти ж мене заведеш? Заведеш, правда?
Боббі повільно кивнув.
— Гаразд, — пробурмотів він. — Гаразд.
Був вівторок. Крізь відчинене вікно у кімнату проникало тепле сонячне світло. Боббі пішов до школи, будинок стояв тихим та порожнім. Іграшкові звірята лежали у комірчині.
Мілорд стояв на столі, задоволено дивлячись у вікно. Знадвору долинуло віддалене гудіння. Раптом до кімнати залетів невеликий предмет, зробив кілька кіл і повільно приземлився на білу скатертину стола поруч із металевим солдатиком. Це був маленький іграшковий літак.
— Як справи? — запитав він. — Проблем немає?
— Ні, — відповів Мілорд. — А в інших?
— Не дуже. Небагато кому вдалося підібратись до дітей. Солдатик сумно зітхнув.
— Більшість потрапила до рук дорослих. А це, як ти знаєш, не в наших інтересах. Дорослих контролювати дуже важко.
Вони тікають або чекають, поки скінчиться накрут.
— Я знаю, — похмуро кивнув Мілорд.
— Цілком імовірно, що далі новини будуть ще невтішнішими. Ми маємо бути до них готовими.
— Ти щось замовчуєш. Розповідай.
— Правду кажучи, близько половини вже знищено. На деяких наступили дорослі. Кажуть, одного пошматував пес. Поза сумнівом, наша єдина надія — це діти. Якщо десь ми і досягнемо успіху, то тільки з ними.
Солдатик кивнув. Звісно, зв’язковий мав слушність. Вони ніколи й не розраховували, що пряма атака на правлячу расу, на дорослих, може увінчатися перемогою. Їх захистять їхній розмір, їхня сила, їхні велетенські кроки. Продавець іграшок був яскравим прикладом цього. Скільки разів він намагався втекти, обдурити їх, покинути... Частина групи мала постійно бути насторожі, щоб слідкувати за ним, адже одного разу може настати той жахливий день, коли він заведе їх не повністю, сподіваючись...
— Ти даєш дитині інструкції? — запитав літак. — Ти готуєш його?
— Так, він розуміє, що я маю намір тут лишитися. Всі діти однакові. Як несамостійна раса, вони звикли погоджуватися, і це все, що вони вміють. Я просто ще один учитель, який втручається у його життя, віддаючи накази. Ще один голос, який говорить йому...
— Ти приступив до другої стадії?
— Так рано? — здивувався Мілорд. — Навіщо? Яка необхідність такого поспіху?
— На заводі всі занепокоєні. Я вже казав, що більша частина групи знищена.
— Звісно, — неуважно кивнув Мілорд. — Ми це передбачали, ми реально оцінювали факти і знали наші шанси, — він почав ходити туди-сюди по столу. — Певна річ, багато хто міг потрапити до їхніх рук, до рук дорослих. Дорослі скрізь, на всіх ключових постах і важливих посадах. Така вже психологія правлячої раси: контролювати кожен етап соціального життя. Проте коли виживають ті, хто підібрався до дітей...
— Ти, мабуть, не знаєш, але крім тебе залишилося тільки троє. Всього лише троє.
— Троє? — отетерів Мілорд.
— Навіть тих, хто підібрався до дітей, було знищено одного за одним. Ситуація трагічна. Тому вони й хочуть, щоб ти перейшов до другої стадії.
Мілорд стиснув кулаки, його обличчя спотворила залізна маска жаху. Всього троє залишилося... Скільки надій покладалося на цю операцію, таку ризиковану, на таку маленьку купку сміливців, залежну від погоди і своєчасного накруту. От якби вони були більшими! А дорослі ж такі величезні...
Та не діти. Що ж трапилось? Що звело нанівець їхній єдиний шанс, їхню єдину слабеньку надію?
— Як так вийшло? Що сталося?
— Ніхто не знає. На заводі метушня. Там уже закінчуються матеріали. Деякі машини вийшли з ладу, і ніхто не знає, як знову їх запустити, — літак під’їхав до краю стола. — Мені час повертатись. Я ще прилечу, щоб дізнатись, як у тебе справи.
Літак вилетів крізь відчинене вікно. Мілорд провів його поглядом.
Що могло трапитися? Вони ж були цілком впевненими щодо дітей. Адже все було так чудово сплановано. Солдатик задумався.
Настав вечір. Боббі сидів за столом, неуважно проглядаючи підручник з географії, і, соваючись на стільці, гортав нецікаві сторінки. Він зісковзнув зі стільця і пішов до комірчини. Хлопчик якраз діставав звідти коробку з іграшками, як зі столу почувся голос:
— Пізніше. Пограєшся з ними пізніше. Я маю з тобою дещо обговорити.
Хлопчик повернув до солдатика байдуже стомлене обличчя. Потім кивнув і сів за стіл, поклавши голову на руки.
— Ти що, спати зібрався? — запитав Мілорд.
— Ні.
— Тоді слухай. Я хочу, щоб завтра після школи ти сходив за однією адресою. Це поруч зі школою. Ти зайдеш в іграшковий магазин. Можливо, ти його знаєш: «Світ іграшок Дона».
— У мене немає грошей.
— Це неважливо. Про все вже домовлено. Прийдеш у «Світ іграшок» і скажи продавцеві: «Мені сказали прийти за пакунком». Запам’ятав? «Мені сказали прийти за пакунком».
— А що в пакунку?
— Кілька інструментів і трохи іграшок для тебе. Вони ідуть в комплекті зі мною, — металевий солдатик потер руку об руку. — Там нові гарні іграшки — два танки і кулемет. І кілька запасних частин для...
Від дверей, зі сходів, почулись кроки.
— Не забудь, — нервово сказав Мілорд. — Ти зробиш це?
Цей елемент плану надзвичайно важливий.
Він застиг, склавши руки.
Хлопчик причесався, вдягнув кепку і взяв шкільні підручники. Був сірий гнітючий ранок, безшумно накрапав дощ. Раптом хлопчик поклав книжки, підійшов до комірчини і зазирнув усередину. Намацавши Теддо, він узяв його за ногу і витяг назовні.
Хлопчик сів на ліжко, притиснувшись щокою до Теддо. Він так довго просидів, тримаючи в руках набивного ведмедика і забувши про все на світі.
Зненацька його погляд упав на стіл. Мілорд лежав, розтягнувшись і не видаючи ні звуку. Боббі поспішив до комірчини, поклав Теддо до коробки і пішов до дверей. Щойно він відчинив двері, металевий чоловічок заворушився.
— Не забудь, «Світ іграшок Дона»...
Двері зачинилися. Мілорд чув, як дитина приречено ступає по сходах. Мілорд торжествував. Усе ішло за планом. Боббі міг не захотіти це робити, проте він згодився. Щойно інструменти, запчастини та зброя будуть у безпечному місці, перемога не за горами.
Можливо, вони захоплять ще один завод. Або навіть краще: почнуть будувати ще більших Мілордів. Так, якби ж вони були більшими, бодай трішки більшими. Адже вони такі маленькі, такі крихітні, всього завбільшки з долоню. Невже повстання зазнає поразки, захлинеться лише тому, що вони надто крихітні, надто слабкі?