— Цікаво, чим усе це закінчиться, — промовив кок. — Що ж, я буду на камбузі. Як щось дізнаєтесь — розкажете.
— Звісно, — пообіцяв Джонс, — звісно.
Важко зітхнувши, уаб усівся в кутку.
— Ви маєте мені пробачити, — сказав він. — Боюсь, я надто залежний від різних форм відпочинку. З моєю масою...
Капітан нетерпляче кивнув. Склавши руки, сів на стіл.
— Гаразд, — обірвав він. — Тепер по пунктах. Отже, ти — уаб. Правильно?
Уаб знизав плечима.
— Припускаю, що так. Саме так вони нас називають, туземці тобто. Ми послуговуємося іншим терміном.
— І ти розмовляєш англійською? Ти і раніше контактував з землянами?
— Ні.
— То як же це в тебе виходить?
— Розмовляти англійською? Я що, говорю англійською? Я, власне, і не усвідомлюю, що розмовляю якоюсь певною мовою. Я проаналізував ваші думки...
— Мої думки?
— Я дослідив їх зміст, особливо те, що я називаю семантичним ядром...
— Зрозуміло, — мовив капітан. — Телепатія. Звісно.
— Ми — дуже давня раса, — сказав уаб. — Дуже давня і дуже незграбна. Нам важко рухатись. Як ви розумієте, бувши такими повільними і важкими, ми повністю покладаємось на милість спритніших форм життя. Ми ніколи не могли себе фізично захистити. Як би ми перемогли? Заважкі для бігу, зам’які для бійки, надто добрі для полювання заради задоволення...
— Чим же ви тоді харчуєтеся?
— Рослинами. Овочами. Ми можемо їсти майже все. Ми дуже толерантні, еклектичні та ліберальні. Ми живемо і даємо іншим жити. Так у нас заведено.
Уаб подивився на капітана.
— І саме тому я так категорично протестую проти перспективи вживання мене в їжу. Я бачу цю картинку у вашому мозку: більша частина мене в морозильнику, частина вариться в казані, навіть вашому коту трохи перепаде...
— То ти, виходить, читаєш думки, — промовив капітан. — Цікаво. Ще щось? Тобто що ще ти вмієш робити в такому плані?
— Та всілякі дрібниці, — неуважно відповів уаб, розглядаючи кімнату. — Непогано ви тут влаштувалися, капітане. Тримаєте все в чистоті. Я поважаю охайні біологічні види. Деякі марсіанські птахи дуже охайні. Вони викидають сторонні речі зі своїх гнізд, вимітають їх...
— Ясно, — кивнув капітан. — Проте повернімося до нашої проблеми...
— Звісно. Ви хотіли мене з’їсти. Кажуть, моє м’ясо смачне. Трохи жирнувате, але ніжне. Проте хіба може йтися про налагодження якого-небудь довготривалого контакту між нашими расами, якщо ви стоїте на таких варварських засадах? З’їсти мене? Поговорімо краще про філософію, мистецтво...
Капітан підвівся.
— Кажеш, про філософію? Ну то знай, наступні кілька місяців у нас буде сутужно з харчами. Харчі зіпсувались у найнеочікуваніший...
— Я знаю, — кивнув уаб. — Але чому б нам не вчинити згідно з вашими принципами демократії і гуртом потягнути соломинку або щось на кшталт цього? Адже демократія полягає саме в захисті меншості від подібних зазіхань. І якщо кожен з нас проголосує...
Капітан підійшов до дверей.
— Дідька лисого, — відрізав він.
Він відчинив двері, потім відкрив рот і так закляк із широко роззявленим ротом, непорушним поглядом дивлячись на уаба і все ще стискаючи пальцями ручку дверей.
Уаб поглянув на капітана і, протиснувшись повз нього, почовгав з кімнати. Поринувши у роздуми, уаб спускався до кают-компанії.
У кают-компанії панувала тиша.
— Як бачите, — промовив уаб, — ми маємо однакову міфологічну систему. У вашій свідомості можна знайти багато схожих міфологічних символів. Іштар, Одіссей...
Петерсон сидів мовчки, втупившись у підлогу і неспокійно вовтузячись на стільці.
— Продовжуй, — сказав він, — продовжуй, не зупиняйся. Образ вашого Одіссея можна простежити в міфології більшості самосвідомих рас. Наскільки я розумію, Одіссей блукає як індивід, що усвідомлює себе таким. У цьому полягає ідея розлуки, розлуки з родиною і батьківщиною. Процес індивідуації.
— Але ж Одіссей повертається додому, — Петерсон подивився на зорі в ілюмінаторі, незліченні зорі, що палали у порожнечі Всесвіту. — Зрештою він таки повертається додому.
— Так мають чинити всі розумні істоти. Період розлуки тимчасовий, коротка подорож душі. Вона починається і закінчується. Мандрівник повертається до своєї землі та раси...
Двері відчинились. Уаб замовк, повернувши до них велику голову. В кімнаті з’явився капітан Франко, за ним ще кілька людей. Вони нерішуче зупинилися біля дверей.
— З вами все гаразд? — запитав Франко.
— Зі мною? — здивовано перепитав Петерсон. — А що могло зі мною статися?
Франко опустив пістолет.
— Ідіть сюди, — сказав він Петерсону. — Підводьтеся і йдіть сюди.
Запала тиша.
— Ідіть, ідіть, — підбадьорив його уаб. — Це вже неважливо. Петерсон підвівся.
— Навіщо?
— Це наказ.
Петерсон підійшов до дверей, Франко схопив його за лікоть.
— У чому річ? — Петерсон вирвав руку. — Та що ж це з вами усіма?
Капітан Франко підійшов до уаба, який, обіпершись на стіну, напівлежав у кутку. Той підняв на нього очі.
— Дивовижно, — промовив уаб. — Ви просто одержимі ідеєю мене з’їсти. Цікаво, чому.
— Вставай, — наказав Франко.
— Як забажаєте, — уаб закректав і спробував підвестися на ноги. — Тільки майте терпіння, мені це нелегко дається.
Важко дихаючи, він підвівся. Язик, звисаючи у нього з рота, надавав йому зовсім безглуздого вигляду.
— Застрельте його, — подав голос Француз.
— Заради бога! — вигукнув Петерсон. Джонс швидко зиркнув на нього сірими від жаху очима.
— Бачили б ви його: стояв там з роззявленим ротом, мов бовван. Якби ми не нагодились, він би й досі там стовбичив.
— Хто? Капітан? — Петерсон обернувся. — Здається, зараз він у нормі.
Вони подивились на захеканого уаба, який стояв посеред кімнати.
— Відійдіть, — наказав Франко, — геть з дороги.
Чоловіки стали обабіч дверей.
— А ви боїтесь, правда? — запитав уаб. — Що я вам такого зробив? Я всім серцем проти того, щоб комусь завдавати болю. Все, що я зробив, — це спробував захистити себе. Чи ви хотіли, щоб я радісно кинувся назустріч смерті? Я розумна істота, як і ви. Мені було цікаво побачити ваш корабель, дізнатися про вас. От я і запропонував туземцю...
Пістолет затремтів.
— Ясно, — мовив Франко. — Так я і думав.
Важко дихаючи, уаб осів на підлогу. Його ноги роз’їхались, хвіст обвився навколо однієї з них.
— Тут дуже тепло, — сказав уаб. — Я так розумію, ми недалеко від двигунів. Атомна енергія. Ви створили з її допомогою багато чудових речей... у техніці. Очевидно, ваші вчені нездатні вирішувати моральні, етичні...
Франко повернувся до своєї команди. Не зводячи з уаба широко розплющених очей, чоловіки скупчилися за спиною капітана.
— Я це зроблю. Можете переконатися.
Француз кивнув.
— Спробуйте поцілити в голову, ми її не їстимемо. В грудину не стріляйте, а то ще розтрощаться кістки і доведеться потім вибирати уламки.
— Слухайте, — облизав губи Петерсон. — Що такого він накоїв? Якої шкоди завдав? Я вас питаю! І, хай там як, він усе ще мій! Ви не маєте права у нього стріляти! Він вам не належить!
Франко підняв пістолет.
— Я йду звідси, — промовив Джонс, його обличчя хворобливо зблідло. — Я не хочу на це дивитися.
— Я теж, — сказав Француз.
Перешіптуючись, вони побрели з кімнати. Петерсон забарився біля дверей.
— Він мені про міфи розповідав, — зрештою мовив він. — Він би нікому не заподіяв зла.
Дочекавшись, поки Петерсон також піде, Франко наблизився до уаба. Той повільно перевів на нього очі й глитнув слину.
— По-дурному вийшло, — промовив він. — Шкода, що ви збираєтеся це зробити. Ваш Спаситель розповідав одну притчу...
Він затнувся, дивлячись на пістолет.
— Ви можете це зробити, дивлячись мені в очі? — запитав уаб. — Можете?
Капітан подивився на нього.
— Я можу дивитися тобі в очі, — промовив він. — Удома, на фермі, ми тримали свиней, брудних, худих як тріска свиней. Я можу.