Філіп К. Дік
Повне зібрання короткої прози
Том 3
Про автора
Філіп К. Дік /1928-1982/ — культовий американський письменник-фантаст, філософ і візіонер, творчий доробок якого надзвичайно вплинув, і досі продовжує впливати, на всю світову фантастичну та довколафантастичну літературу й кіно. Однією з найважливіших тем у творчості Філіпа Діка, до якої постійно повертається письменник, є з’ясування того, наскільки реальною є наша реальність та наскільки реальними є, власне, ми самі. А ще — химерні паралельні світи і часові петлі, штучні створіння, які вивільнилися з-під влади своїх творців, щоб перебрати на себе всю повноту влади над світом, включно зі своїми творцями та їхніми нащадками, а ще — чудернацькі істоти й організації, що у вирі буденності таємно займаються своїми химерними справами, космічні подорожі й міжгалактичні війни, контакти з представниками інших цивілізацій, з якими не завжди вдається знайти спільну мову, тоталітарні уряди і мега-корпорацїї, що контролюють простір і час, і знову така схожа на нашу, але все ж невловимо відмінна реальність, в яку несподівано провалюється головний герой, що насправді ніколи не прагнув усіх цих дивовиж, а хотів лише спокійного щасливого життя, як і ми з вами...
Здається, скриня, з якої Філіп Дік діставав свої приголомшливі ідеї та концепції, ніколи не порожніла, принаймні до 1982 року, коли він пішов із життя, не доживши лише кілька місяців до першої екранізації свого роману «Чи сняться андроїдам електровівці», яка зробила його знаменитим. Творчий спадок Філіпа Діка налічує майже п’ять десятків романів і понад сотню оповідань.
Цим повним зібранням короткої прози ми віддаємо шану непересічній особистості Філіпа Діка й тому впливу, який його творчість справила на всю сучасну фантастику і, певною мірою, літературу загалом. Без Філіпа Діка багато речей були б дещо інакшими, ніж ті, якими ми їх знаємо сьогодні, тож радіймо, що принаймні у нашій з вами реальності існував письменник, філософ, есеїст і візіонер — Філіп Кіндред Дік.
Повзуни
Він будував, і що більше він будував, то більше йому це подобалося. Припікало сонце, віяв літній бриз, а він радісно працював. Коли закінчилися матеріали, він зупинився ненадовго перепочити. Його споруда була невелика і нагадувала радше тренувальну модель, аніж щось справжнє. Одна частина мозку наполегливо нагадувала йому про це, але друга просто тремтіла від захвату й гордості. Принаймні споруда була достатньо великою, щоб туди залізти. Він заповз униз через вхідний тунель і скрутився всередині задоволеним клубочком.
Кілька грудок землі осипалося через щілину в даху. Випорснувши в’язку рідину, він залатав діру. Всередині споруди повітря було чистим і прохолодним, майже без пилу. Наостанок він проповз по внутрішніх стінах, залишаючи по собі слід з клею, який швидко засихав. Ну що ж, на цьому, здається, все.
Він почувався сонним, скоро доведеться задрімати.
Повагавшись, він трохи висунувся з досі не закритого входу. Частина, що лежала зовні, стомлено пильнувала за всім навкруги і вслухалася, доки решта його тіла вдячно спала. Він був спокійним і задоволеним, він знав, що здалеку побачити можна було хіба невеликий пагорб темної глини. Ніхто його не помітить, ніхто не здогадається, що лежить під поверхнею.
А навіть якщо й помітить, він знав, як цьому зарадити.
Фермер зупинив свій старенький «форд»-пікап, пронизливо скрипнувши гальмами. Він вилаявся й здав кілька ярдів назад.
— Он там є один, зістрибни і подивися. Тільки не забувай пильнувати за дорогою — у нас їздять швидко.
Ернест Ґретрі відчинив двері кабіни й обережно ступив на гаряче ранкове узбіччя. Повітря пахло сонцем і сухою травою, довкола дзижчали комахи. Він обережно йшов трасою, тримаючи руки в кишенях штанів і зсутуливши худорляві плечі. Зрештою він зупинився і подивився вниз.
Істоту добряче розчавили. Чотири сліди від коліс, внутрішні органи розірвалися й вивалились. Сама істота була подібна на слимака, липку видовжену трубку з органами чуттів з одного боку й заплутаною масою протоплазмічних відростків з другого.
Найбільше його вразило обличчя. Спочатку він взагалі не міг на нього дивитися, відволікаючись то на дорогу, то на схили, то на великі кедри — на що завгодно. У цих маленьких мертвих очах досі щось було, якийсь відблиск, що швидко згасав. Це не були матові очі риби, тупі й порожні. Іскорка життя, яку він розгледів, переслідувала його, хоч він і встиг побачити лише короткий відблиск, перш ніж якась вантажівка остаточно розчавила істоту.
— Вони проповзають тут час від часу, — тихо сказав фермер. — Іноді добираються аж до міста. Свого першого я побачив, коли той рухався посеред Ґрант-стріт зі швидкістю може ярдів п’ятдесят за годину. Вони досить повільні. Підлітки, буває, із задоволенням їх чавлять, а особисто я, коли бачу, уникаю.
Ґретрі знічев’я копнув останки. Він задумався, скільки ще таких було в кущах і по схилах. Він бачив ферми віддалік від дороги, білі блискучі прямокутники під пекучим сонцем Теннессі. Коні, спить худоба, гребуться брудні кури. Мирна сонна сільська місцина, прогріта сонцем пізнього літа.
— А радіаційна лабораторія далеко звідси? — запитав він.
Фермер махнув рукою.
— Там, по той бік схилів. Хочеш забрати останки? У них уже є один на заправці «Стендард ойл» у великому резервуарі. Мертвий, звичайно. Вони спробували законсервувати його в ємності з гасом. Порівняно з цим, він дуже добре зберігся. Джо Джексон розтрощив йому голову колодою, коли той якось уночі проповзав по його землі.
Ґретрі на хитких ногах рушив назад до пікапа і заліз у кабіну. Йому довелося кілька разів глибоко вдихнути, щоб не знудило.
— Я не знав, що їх так багато. Коли мене відряджали з Вашингтона, то йшлося лише про кількох.
— Їх тут чимало, — фермер завів вантажівку й обережно об’їхав тіло на узбіччі. — Ми намагаємося звикнути до них, але не можемо. Це відчувається у повітрі, гнітить. Страшні речі. Багато людей виїжджає. У нас є ця проблема, і ми маємо якось її вирішити. — Він додав газу, кістляві руки міцно стискали кермо. — Їх народжується все більше, а нормальних дітей майже немає.
Повернувшись у місто, Ґретрі подзвонив Фрімену по міжміському зв’язку з будки вестибюля свого вбогого готелю.
— Нам треба щось робити, вони тут повсюди. О третій я збираюся подивитися на їхню колонію. Власник стоянки таксі каже, що знає, де їх знайти, і що їх там одинадцять чи дванадцять.
— А як до цього ставляться місцеві?
— А сам як думаєш? Вони вважають, що це Боже провидіння, і, можливо, мають рацію.
— Треба було їх раніше відселити, треба було повністю зачистити територію і околиці на милі. Тоді б цієї проблеми не виникло. — Фрімен замовк. — Що ти пропонуєш?
— Острів, який ми виділили під випробування водневих бомб.
— Це до біса великий острів. Нам довелося виселити звідти всіх місцевих і знайти їм нові домівки. — Фрімен охнув. — Боже милий, їх аж так багато?
— Твердолобі городяни перебільшують, звісно, але, за моїми враженнями, їх має бути не менше сотні.
Фрімен довго мовчав.
— Я не знав, — сказав він нарешті. — Мені треба буде передати цю інформацію куди слід. Ми збиралися проводити подальші випробування на тому острові, але я тебе почув.
— Буду вдячний, — сказав Ґретрі. — Це дуже недобре, такого просто не можна допускати, люди не можуть так жити. Тобі варто самому побувати тут і подивитися. Ніколи не забудеш.
— Я... Я подивлюся, що можу зробити. Поговорю з Гордоном. Набери мене завтра.
Ґретрі повісив слухавку й поплентався геть з темного брудного вестибюля на сліпучий тротуар. Вицвілі вивіски на крамницях і припарковані машини, літні чоловіки, що повсідалися на сходах і просілих плетених кріслах. Ґретрі закурив сигарету і знервовано глянув на годинник. Була майже третя. Він повільно пішов до зупинки таксі.