— Припустімо, що обидва будуть негативні, — стурбовано зауважив Зильберман. — Чи не нівелює це твого тесту?
— Тоді ми проведемо більше тестів. Через кілька місяців, якщо ми так і не отримаємо нічого, крім негативних результатів, це доведе, що гіпотеза про напади хибна.
— Або ж обидва тести будуть позитивні, — сказав спантеличений Тейт.
— Тоді ми мертві вже зараз. Якщо обидва зразки будуть позитивні, то, гадаю, це доведе гіпотезу про параною.
Повагавшись, Домґраф-Швах неохоче погодився.
— Один контрольний. Якщо ми вважатимемо, що неможливо отримати контрольний зразок, в якому немає ціанистоводневої кислоти...
— Усе це вкрай заплутано, — визнав О’Кіфі. — Ти починаєш з одного відомого факту — нашого власного існування. В цьому, принаймні, ми не можемо сумніватися.
— Тож є три варіанти, — підсумував Портбейн. — Два позитивні результати означатимуть, що ми психотики. Два негативні означатимуть, що або напад був хибною тривогою, або що нападників не було. Один позитивний, один негативний означатимуть, що були справжні нападники, а ми психічно здорові і раціональні. — Він подивився на лідерів табору. — Але ми всі маємо погодитися, який саме зі зразків є яким.
— Наші відповіді записуватимуться таємно? — запитав Тейт.
— Підрахунок і фіксація відбуватиметься з допомогою механічного ока. Оцінку проводитиме машина. Кожен із нас виноситиме власне судження.
— Я перший, — сказав невдовзі Фішер. Він вийшов наперед, схилився над колориметром і кілька разів по черзі уважно оглянув обидва зразки, а тоді рішуче взявся за контрольний лист.
— Ти певен? — запитав Домґраф-Швах. — Ти справді знаєш, який із них є негативним контрольним зразком?
— Знаю, — Фішер занотував свою оцінку на контрольному листі й відійшов убік.
— Я наступний, — нетерпляче сказав Тейт, підводячись з місця. — Давайте вже покінчимо з цим.
Чоловіки по черзі оглядали обидва зразки, записували свої спостереження й з тривогою чекали на результат.
— Гаразд, — сказав нарешті Портбейн. — Я останній. — Він швидко оглянув зразки, написав свій висновок, а тоді відсунув обладнання. — Оголосіть результати підрахунку, — наказав він робітникам біля сканера.
За мить узагальнені дані висвітилися на екрані.
Фішер А
Тейт А
О’Кіфі Б
Горштоковський Б
Зильберман Б
Деніелз Б
Портбейн А
Домґраф-Швах Б
Ленуа А
— Бляха, — тихо сказав Зильберман. — Ось і все. Ми параноїки.
— Ти йолоп! — закричав Тейт на Горштоковського. — Це ж був зразок А, а не Б! Як, у біса, ти міг переплутати?
— Та ж Б світився, наче під прожектором! — відповів йому розлючено Домґраф-Швах. — Коли зразок А цілковито безбарвний!
О’Кіфі проштовхався вперед.
— Який з них, Портбейне? Який зразок був позитивний?
— Я не знаю, — зізнався Портбейн. — Хіба хтось із нас у чомусь може бути по-справжньому впевненим?
Комутатор на столі Домґраф-Шваха клацнув, і він увімкнув відеоекран.
З’явилося обличчя солдата-оператора.
— Атака закінчилася, сер. Ми їх відігнали.
Домґраф-Швах іронічно усміхнувся.
— Когось упіймали?
— Ні, сер, вони вислизнули назад у болото. Зате, гадаю, ми підстрелили кількох. Перевіримо завтра, спробуємо знайти тіла.
— Гадаєте, вдасться?
— Зазвичай болото їх засмоктує, але може цього разу...
— Гаразд, — урвав його Домґраф-Швах. — Повідомте, якщо будуть новини. — Він розірвав з’єднання.
— Що тепер? — холодно поцікавився Деніелз.
— Немає сенсу продовжувати роботу над кораблем, — сказав О’Кіфі. — Навіщо витрачати час на бомбардування порожніх боліт?
— Я пропоную продовжувати роботу над кораблем, — заперечив Тейт.
— Навіщо? — запитав О’Кіфі.
— Щоб ми могли долетіти до Фомальґаута і здатися медичній станції.
Зильберман скептично вирячився на нього.
— Здатися? Чому б не лишитися тут? Ми нікому не завдаємо шкоди.
— Не завдаємо. Поки що не завдаємо. Але я думаю про майбутнє, на століття вперед.
— Ми будемо мертві.
— Присутні в цій кімнаті — звісно, але як щодо наших нащадків?
— Він має рацію, — погодився Ленуа. — Зрештою, наші нащадки заполонять усю систему. Рано чи пізно наші кораблі полетять Галактикою. — Він спробував усміхнутися, але м’язи його обличчя мов задеревеніли. — У плівках підкреслюють, що параноїки дуже наполегливі й фанатично тримаються за свої нав’язливі ідеї. Якщо наші нащадки долетять до зони Терри, буде війна, і ми зможемо її виграти, бо ми затятіші. Ми ніколи не відступаємо.
— Фанатики, — прошепотів Деніелз.
— Ми маємо тримати цю інформацію в таємниці від решти табору, — сказав О’Кіфі.
— Однозначно, — погодився Фішер. — Ми повинні переконати їх, що ремонтуємо корабель, щоб скидати водневі бомби. Інакше ми опинимося в дуже скрутній ситуації.
Понурі, вони посунули до опечатаних дверей.
— Стривайте, — сказав насторожено Домґраф-Швах. — Ці двоє робітників. — Він рушив назад. Хтось уже вийшов у коридор, але решта повернулася на свої місця.
І тоді почалося.
Зильберман вистрелив першим. Фішер закричав, половина його тіла розлетілася вихором радіоактивного попелу. Зильберман припав на коліно і вистрелив у Тейта. Тейт ухилився і дістав свій бластер-пістолет. Деніелз відступив з лінії вогню Ленуа. Той промахнувся, влучивши в результаті у перший ряд стільців.
Ленуа почав спокійно скрадатися вздовж стіни, кімнатою клубочилися хмари диму. Попереду виднівся якийсь силует, він підняв пістолет і вистрелив. Постать впала набік і вистрелила у відповідь. Ленуа заточився і повалився здутою кулькою. Зильберман поквапився далі.
За столом Домґраф-Швах панічно шукав кнопку катапульти. Його пальці намацали її, але доки він знімав запобіжник, промінь з пістолета Портбейна зніс верхню половину його голови. Мертве тіло ще мить лишалося на місці, а тоді механізм під столом відправив його в безпечне місце.
— Сюди! — гукнув Портвейн, перекрикуючи шипіння бластерів. — Біжи, Тейте!
Кілька променів полетіли в його бік. Половина кімнати вибухнула й з гуркотом завалилася, розпавшись на каміння і палаючі уламки. Вони з Тейтом прожогом помчали до одного з аварійних виходів. Інші, безладно стріляючи, кинулися навздогін.
Горштоковський знайшов вихід і прослизнув крізь заклинений люк. Він вистрелив у двох чоловіків, що бігли проходом попереду. Один із них захитався, але інший підхопив його, і вони разом зашкутильгали геть. Деніелз влучив точніше: щойно Тейт з Портбейном опинилися на поверхні, один із пострілів Деніелза розрізав вищого з них навпіл.
Портбейн ще трохи відбіг, а тоді тихо впав обличчям уперед під стіну пластикового будинку, що стояв темним прямокутником непрозорої чорноти проти нічного неба.
— Куди вони поділися? — хрипко запитав Зильберман, щойно діставшись до виходу з коридору. Ленуа відстрелив йому праву руку, але обрубок уже повністю запікся.
— Я дістав одного, — Деніелз і О’Кіфі підійшли до нерухомої фігури. — Це Портбейн. Залишився Тейт. Ми дістали трьох із чотирьох — непогано, як на такі стислі терміни.
— Тейт ще той розумник, — видихнув Зильберман. — Думаю, він щось підозрював.
Він оглянув темряву довкола. Квапливо підбігли солдати, які щойно відбили газову атаку. На місці стрілянини кружляли промені прожекторів, десь вдалині завивали сирени.
— Куди він побіг? — запитав Деніелз.
— До болота.
О’Кіфі обережно рухався вздовж вузької вулиці, інші повільно йшли позаду.
— Ти перший, хто зрозумів, — сказав Горштоковський Зильберману. — Я спочатку повірив у тест, але тоді до мене дійшло, що нас обдурили: вони вчотирьох змовилися.