Раптом у всіх вікнах згасло світло. Поруччя розчинилося під його рукою. Вуха заповнив оглушливий, пронизливий вереск. Він падав. Гарячково розмахуючи руками, намагався за щось ухопитися, проте навколо простиралася лиш темна порожнеча: пропали предмети, пропала дійсність, під ногами була тільки незмірна безодня, в яку він падав, нетямлячись від жаху й оглухнувши від власного крику.
— Допоможіть! — щосили волав він, але ніхто його не чув. — Я падаю!
За якусь мить, хапаючи ротом повітря, він отямився на росяному моріжку, стискаючи в руках траву й багно. За два фути від ґанку — вочевидь, він у темряві перечепився через першу сходинку і впав. Цілком звична річ: світло з вікон затулило бетонне поруччя. Усе це зайняло лічені секунди, він усім тілом гепнувся на землю. Із лоба цебеніла кров, мабуть, він його розбив, коли падав.
Яка дурня! Перелякався, мов дитина.
Злий сам на себе, він звівся на тремтливі ноги й піднявся сходами. Увійшовши до будинку, прихилився до стіни і застиг, здригаючись та відсапуючись. Поволі страх відступив, і він почав приходити до тями.
Чому його так лякає падіння?
Із цим треба було щось робити. Цього разу все було навіть гірше, ніж раніше, навіть гірше, ніж тоді, коли він зашпортався, виходячи з офісного ліфта, — і вмить, забувши про все, перетворився на нажахане й верескливе створіння посеред людного коридору.
Що ж буде з ним, якщо він упаде насправді? Якщо він, наприклад, спіткнеться на одному з містків, що з’єднують головні офісні будівлі Лос-Анджелеса? Йому не дозволять упасти захисні екрани, це ще нікому не завдавало фізичної шкоди, хоч люди вічно там падали. І все ж цей психологічний шок може стати фатальним для нього. Стане фатальним; принаймні для його свідомості.
Він узяв собі за правило: більше не ходити містками. В жодному разі. І оминав їх десятою дорогою, відтепер мости стали для нього таким самим злом, як і перельоти. З 1982 року він не піднімався з поверхні планети. А в останні кілька років уникав навіть офісів, розташованих вище за десятий поверх.
Але як йому, не користуючись міжбудинковими містками, діставатися свого кабінету? Туди можна було потрапити, лише пройшовши містком: вузькою металевою доріжкою, що вела від офісних приміщень.
Спітнілий, нажаханий, він осів у кріслі й довгий час просидів там, скоцюрбившись, міркуючи над тим, як йому втриматися на посаді, як не втратити роботи.
І як лишитися живим.
Гамфріз ще трохи зачекав, проте, схоже, пацієнт закінчив свою розповідь.
— Чи поможе вам, — почав Гамфріз, — якщо я скажу, що страх падіння — доволі поширена фобія?
— Ні, — відповів Шарп.
— Зрештою, це й справді навряд чи вам зарадить. Ви казали, що таке вже траплялося з вами раніше. Коли ви вперше відчули цей страх?
— Тоді мені було вісім. Війна тривала вже два роки. Я був на поверхні, оглядав свій город, — Шарп слабко всміхнувся. — Навіть дитиною я захоплювався городництвом. Сан-франциська система зафіксувала викидний слід радянської ракети, і всі сигнальні вежі враз заблимали, як «римські свічки». Я був неподалік від укриття. Кинувся туди, підняв люк і почав спускатися вниз. Внизу на мене чекали мама з татом. Вони гукнули, щоб я поквапився. Тож я побіг сходинками.
— І впали? — із розумінням запитав Гамфріз.
— Ні, не впав, мені раптом стало страшно. Я завмер і не міг рушити з місця. Батьки кричали, щоб я швидко спускався. Хотіли закрити нижній люк, але не могли цього зробити, поки я не спущуся.
Гамфріз поморщився і докинув:
— Так, пригадую ці старі дворівневі укриття. Цікаво, чи багато людей потрапили у пастку між верхнім і нижнім люком? — Він уважним поглядом подивився на пацієнта. — Ви чули про подібні випадки, коли були дитиною? Про людей, які лишилися на сходах, не в змозі ані вибігти назовні, ані спуститися донизу...
— Та не боявся я ніяких пасток! Мене лякало тільки падіння — я боявся, що полечу зі сходів униз головою, — Шарп облизав пересохлі губи. — Тож я розвернувся... — він здригнувся, — ... і вибрався надвір.
— Під час нападу?
— Ракету збили. Та, поки її не знешкодили, я доглядав за своїми овочами. Батьки мені потім дали добрячого прочухана.
Подумки Гамфріз зафіксував: витоки почуття провини.
— Наступного разу, — вів далі Шарп, — це сталося, коли мені виповнилося чотирнадцять. Вже минуло кілька місяців після закінчення війни. Ми поїхали подивитися, що залишилося від нашого міста. Але нічого не залишилося, тільки кратер із радіоактивним шлаком завглибшки кілька сотень футів. Групи спеціально навчених робітників спускалися на його дно. А я стояв на краю, спостерігаючи за ними. І раптом мене охопив страх, — він загасив цигарку й почекав, поки аналітик не дістане для нього ще одну. — Потім я поїхав звідти. Щоночі уві сні я бачив той кратер, його величезну мертву пащеку. Тож я сів у військову вантажівку й дістався нею до Сан-Франциско.
— Коли стався новий напад? — запитав Гамфріз.
Шарп роздратовано відповів:
— Відтоді це ставалося постійно: щоразу, коли я опинявся на висоті, щоразу, коли я підіймався чи спускався сходами, — у будь-якій ситуації, в якій я ризикував звідкись упасти. Проте боятися сходів власного дому... — він ненадовго замовк. — Я не можу здолати і трьох сходинок, — жалісливо промовив він. — Трьох бетонних сходинок.
— Пригадуєте якісь особливо кепські моменти поза тими, про які щойно розповіли?
— Я був закоханий у вродливу дівчину з каштановим волоссям, яка жила на верхньому поверсі хмарочоса «Етчесон». Може, і зараз там живе. Не знаю. Я піднявся з нею до п’ятого чи шостого поверху і... побажав їй солодких снів та спустився вниз, — Шарп іронічно додав: — Мабуть, вона подумала, що я з глузду з’їхав.
— А ще? — заохотив Гамфріз, подумки відзначивши появу сексуальної складової.
— Одного разу я відмовився від роботи, тому що вона передбачала подорожі літаком. Це стосувалося вивчення сільськогосподарських проектів.
Гамфріз заспокійливо сказав:
— Раніше аналітики дошукувалися джерел походження фобії. Сучасні ж запитують: на що вона впливає? Зазвичай фобія допомагає пацієнтові вийти з підсвідомо незручної для нього ситуації.
На обличчі Шарпа з’явився розчарований вираз.
— А чогось кращого ви не можете вигадати?
Гамфріз розгублено промимрив:
— Ну, я не стверджую, що згоден із цією теорією чи що вона обов’язково дієва у вашому випадку. Але я вам так скажу: ви боїтеся не падіння. Є щось таке, про що воно вам нагадує. Якщо нам пощастить, ми докопаємося до прототипного досвіду — того, що раніше називали первісною травмою, — підвівшись з крісла, аналітик підтяг трохи ближче якийсь апарат, що скидався на башту з електронних дзеркал. — Це моя лампа, — пояснив він. — Вона дозволить зняти бар’єри, які блокують спогади.
Шарп перелякано подивився на лампу.
— Слухайте, — знервовано сказав він. — Я не хочу, щоб мені змінювали свідомість. Може, я і невротик, проте я ціную свою особистість.
— Це ніяк не вплине на особистість, — нахилившись, Гамфріз під’єднав лампу до джерела живлення. — Цей пристрій лише відкриє доступ до спогадів, які блокує ваш раціональний центр. Я збираюся «відмотати» ваше життя до того моменту, коли вам було завдано травми, — і дізнатися про справжні причини ваших страхів.
Навколо нього сновигали чорні тіні. Шарп кричав і борюкався, намагаючись випручатися з пальців, що тримали його за руки і ноги. Щось ударило його в обличчя. Він закашлявся і сплюнув, відхаркнувши разом зі слиною кров і уламки розкришених зубів. На мить загорілося сліпуче світло, його розглядали.
— Мертвий? — поцікавився чийсь голос.
— Ще ні, — чиясь нога, мовби для перевірки, копнула Шарпа в бік. В очах потемніло, у напівсвідомості він почув, як тріснули ребра. — Але майже.
— Шарпе, чуєш мене? — прохрипів хтось над його вухом.
Він не відповів. Лежав, намагаючись не померти, намагаючись не пов’язувати себе з тією понівеченою, сплюндрованою плоттю, що колись була його тілом.