— Ти, може, вирішив, — вів далі голос, знайомий, вкрадливий, — що я захотів дати тобі останній шанс. Але ні, Шарпе. Твої шанси вичерпані. Я лише хочу розповісти тобі, що ми з тобою зробимо.
Важко дихаючи, він намагався не слухати. А також — хоч і марно — не відчувати, що вони раз за разом із ним робили.
— Ну гаразд, — врешті сказав знайомий голос, коли вони закінчили. — Тепер викиньте його.
Те, що лишилося від Пола Шарпа, підтягли до круглого люка. Навколо, в лячній пітьмі, клубочився туман, а наступної — моторошної — миті його виштовхнули просто в цю темінь. Він падав униз, але не кричав.
Бо не мав чим кричати. Фізично не міг.
Відключивши лампу, Гамфріз нахилився над зіщуленим чоловіком і почав його будити.
— Шарпе! — голосно скомандував він. — Прокидайтеся!
Виходьте зі сну!
Чоловік застогнав, кліпнув очима, заворушився. На його обличчі застиг вираз неприкритої, нестерпної муки.
— Господи, — прошепотів він, його погляд був ще порожній, а тіло знесилене тортурами. — Вони...
— Ви повернулися, — сказав Гамфріз, і сам вражений тим, що витяг на поверхню. — Нема про що хвилюватися, ви у цілковитій безпеці. Усе вже позаду... це сталося багато років тому.
— Позаду, — жалібно пробурмотів Шарп.
— Ви знову тут, у сучасності. Розумієте?
— Так, — проказав Шарп. — Але... що це було? Вони виштовхнули мене... кудись. І я полетів, — його затрусило. — Я впав.
— Ви випали з люка, — спокійно пояснив йому Гамфріз. — Вас побили і тяжко поранили — смертельно, як вони думали. Але ви вижили. Ви живі. Ви звідти вибралися.
— Чому вони так вчинили зі мною? — надломленим голосом запитав Шарп. Спотворене відчаєм, його змарніле й посіріле обличчя смикалося. — Гамфрізе, допоможіть мені...
— Отже, у свідомому стані ви не пам’ятаєте, коли це сталося?
— Ні.
— А пригадуєте, де саме все відбувалося?
— Ні, — Шарпове обличчя судомно скривилося. — Вони намагалися мене вбити... вони мене вбили! — насилу випроставшись, він вигукнув: — Нічого подібного зі мною не траплялося! Інакше я б пам’ятав. Це фальшивий спогад — моя підсвідомість його вигадала!
— Радше витіснила, — твердо сказав Гамфріз, — і глибоко поховала разом із болем та тривогою. Це така форма амнезії — спогад нагадував про себе у вигляді вашої фобії. Але зараз, коли ви звернетеся до нього свідомо...
— Мені доведеться в нього повернутися? — у голосі Шарп зазвучали істеричні нотки: — Знову сідати під цю бісову лампу?
— Цей спогад досягне рівня вашої свідомості, — заспокоїв його Гамфріз, — але не одразу. Сьогодні з вас годі.
Дещо заспокоївшись, Шарп розслаблено відхилився у кріслі.
— Дякую, — промовив він слабким голосом. Обмацавши лице, а потім і все тіло, він прошепотів: — Усі ці роки я носив цей спогад у собі. І він отруював, пожирав мене зсередини...
— Фобія має ослабнути, — запевнив його аналітик, — адже ми докопалися до самої події. Це був крок уперед, тепер ми маємо приблизне уявлення про справжню природу вашого страху. Тут ідеться про тілесні ушкодження, які наносили професійні злочинці. Колишні солдати у перші повоєнні роки... бандитські угруповання — я пригадую, скільки їх тоді розплодилося.
До Шарпа повернулося трохи певності.
— Тепер неважко зрозуміти, з чим пов’язаний мій страх падіння. Беручи до уваги ті обставини, з огляду на те, що зі мною зробили... — хитаючись, він звівся на ноги. І раптом пронизливо скрикнув.
— Що таке? — Гамфріз підхопився і притримав пацієнта за руку. Шарп різко відстрибнув, похитнувся і знеможено впав у крісло. — Що сталося?
Попри сильне тремтіння, Шарп здобувся на відповідь:
— Я не можу встати.
— Прошу?
— Не можу встати, — він благально подивився на аналі тика, вражений і нажаханий. — Я... я боюся впасти. Лікарю, я більше навіть на ногах стояти не можу!
Якусь хвилю вони мовчали. Врешті, втупившись очима в підлогу, Шарп пошепки зізнався:
— Містере Гамфріз, я ж і прийшов до вас саме тому, що ваш кабінет на першому поверсі. Кумедно, чи не так? Все решта для мене тепер зависоко.
— Нам доведеться знову застосувати лампу, — сказав Гамфріз.
— Я розумію. Але мені страшно, — вчепившись у бильця крісла, він продовжив: — Добре, давайте. Якщо іншої ради немає. Адже я не можу зрушити з місця. Гамфрізе, цей спогад мене доб’є.
— Ні, нічого такого не трапиться, — Гамфріз знову встановив свою лампу. — Я допоможу вам позбутися цієї фобії. Спробуйте розслабитися, не думати ні про що конкретне, — клацнувши вимикачем, він тихо додав: — Цього разу ми не повертатимемося до самої травматичної події. Я хочу з’ясувати, що їй передувало. Хочу побачити повнішу картину, частиною якої вона є.
Пол Шарп обережно ступав по снігу. З кожним подихом з його рота виривалася блискуча біла хмаринка. Ліворуч від нього лежали руїни колишніх будинків. На них, притрушених снігом, було майже приємно дивитися. На мить він зупинився, зачарований краєвидом.
— Цікаво, — сказав один із науковців, підійшовши до Шарпа. — Під цим снігом може лежати що завгодно — справді що завгодно.
— Це навіть красиво — по-своєму, — зауважив Шарп.
— Бачите той шпиль? — чоловік показав пальцем у важкій рукавиці, на ньому був захисний свинцевий костюм. Вони з групою дослідників працювали у ще зараженій вирві. Поряд лежали рівні ряди свердлових штанг. — Це була церква, — повідомив він Шарпові. — І, схоже, гарна. А он там... — він вказав на якесь безформне звалище, — там був муніципальний центр.
— Хіба місто потрапляло під прямий обстріл? — спитав Шарп.
— Бомба відхилилася від цілі. Спускайтеся з нами, побачите, що ми знайшли. Вирва праворуч від нас...
— Ні, дякую, — Шарп перелякано відсахнувся. — Повзайте там без мене.
Молодий експерт глянув на Шарпа з німим запитанням, але так його і не поставив.
— Якщо ми не знайдемо чогось незвичайного, то десь за тиждень зможемо розпочати меліорацію. Першим кроком буде, звісно, розчищення ґрунту від шлакового шару. Він уже весь у тріщинах — чимало рослин проросло крізь нього, та й природний розпад перетворив майже всю поверхню на напіворганічний попіл.
— Це добре, — сказав Шарп, задоволений почутим. — Буде чудово побачити тут життя після всіх цих довгих років.
Експерт поцікавився:
— А як тут було до війни? Я цього не бачив, бо народився вже після того, як почалися руйнівні обстріли.
— Ну, — сказав Шарп, оглядаючи засніжені поля, — це був розвинений сільськогосподарський центр. Тут вирощували грейпфрути. Аризонські грейпфрути. Отам тяглася Рузвельтівська гребля.
— Так, — кивнув експерт. — Ми натрапили на її рештки.
— Тут росла бавовна. А ще качанний салат, виноград, оливки, абрикоси — і те, що мені найбільше запам’яталося, коли ми з родиною подорожували Феніксом: евкаліптові дерева.
— Нам не вдасться усе це відновити, — розчаровано заявив експерт. — А що це за дивовижа — евкаліпт? Ніколи про таке не чув.
— Його вже не лишилося у Сполучених Штатах, — знизав плечима Шарп. — Хіба що в Австралії.
Гамфріз слухав, щось занотовуючи.
— Гаразд, — голосно сказав він, вимикаючи лампу. — Шарп, прокидайтеся.
Пол Шарп щось невдоволено забурчав і розплющив очі.
— Що... — насилу випроставшись, він позіхнув, потягнувся і сонно роззирнувся кабінетом. — Там було щось про меліорацію. Я контролював роботу команди реконструкторів. Розмовляв з якимось хлопцем.
— Коли ви почали відновлювати Фенікс? — запитав Гамфріз. — Схоже, ця інофрмація є важливою для того часопросторового сегменту.
Шарп нахмурився.
— Фенікс? Ми взагалі ще не починали там відновних робіт. Вони лише в проекті. Сподіваємося перейти до нього аж наступного року.
— Ви певні цього?
— Авжеж. Це моя робота.
— Мені доведеться знову відіслати вас назад, — похитав головою Гамфріз, потягнувшись до лампи.
— Щось не так?
Лампа увімкнулася.
— Розслабтеся, — різко звелів Гамфріз, аж надто різко як для професіонала. Похопившись, він заспокійливо додав: — Я хочу розширити перспективу. Мені потрібно побачити, що передувало меліорації Фенікса.