У недорогій кав’ярні бізнес-кварталу, розділені стільницею, один навпроти одного сиділи двоє чоловіків.
— Вибач, — нетерпляче кинув Пол Шарп. — Мушу повертатися на роботу, — із цими словами він узяв зі столу чашку й одним ковтком допив свою ерзац-каву.
Високий худорлявий чоловік спокійно відсунув порожню тарілку і запалив сигару, відхилившись на спинку стільця.
— Уже два роки, — роздратовано сказав Джіллер, — ти водиш нас за носа. Правду кажучи, мені це набридло.
— Воджу за носа? — Шарп підвівся зі свого стільця. — Не розумію, про що йдеться.
— Ти вирішив відродити сільськогосподарські землі — і обрав для цього Фенікс. Тож не кажи, що вас цікавить лише промисловість. І як довго людям чекати, як їм виживати? Якщо ти не повернеш їм ферми та землі...
— Яким іще людям?
Джіллер вибухнув:
— Людям Пенталуми. Людям, які оселилися навколо вирв.
Шарп із подивом пробурмотів:
— Я й не знав, що там іще хтось залишився. Всі мали б переселитися до найближчих відбудованих регіонів — до Сан-Франциско чи Сакраменто.
— То ти не читав жодної з наших петицій, — тихо сказав Джіллер.
Шарп почервонів.
— Скажу чесно — ні. Та й навіщо? Навіть якщо серед шлаку оселилися люди, це не змінює суті, цей район приречений. Ви мусите піти звідти, покинути це місце, — і додав: — Як покинув його я.
Джіллер на це тихо відповів:
— Ти б не пішов, якби у тебе там була ферма. Якби твоя родина століттями обробляла цю землю. Це не те саме, що тримати аптеку. Аптеки однакові в усьому світі.
— Так само, як ферми.
— Ні, — сухо заперечив Джіллер. — Рідна земля, земля твоїх предків, має особливе значення. Ми житимемо там, поки не помремо чи поки ти не зміниш свого рішення, — машинально взявши зі столу рахунок, він додав: — Мені жаль тебе, Поле. У тебе ніколи не було коріння, яке маємо ми. Шкода, тобі цього ніколи не збагнути, — засунувши руку в кишеню плаща, щоб дістати гаманець, він спитав: — Коли ти зможеш вилетіти туди?
— Вилетіти?! — перепитав Шарп, здригнувшись. — Та нікуди я не полечу.
— Тобі треба повернутися і поглянути на місто. Ти не можеш нічого вирішувати, не подивившись на тих людей, не побачивши, як вони живуть.
— Ні, — твердо відповів Шарп. — Це виключено. Я ухвалю своє рішення на підставі звітів.
Джіллер спохмурнів.
— Ти полетиш, — стояв на своєму він.
— Я швидше помру!
Джіллер кивнув.
— Може, так воно і буде. Але ти полетиш. І подивишся на тих, кого прирікаєш на смерть. Май мужність подивитися на наслідки своїх дій, — він вийняв кишеньковий календарик і нашкрябав там позначку поряд з якоюсь датою. Підштовхнувши календарик через стіл до Шарпа, він сказав: — Ми зайдемо у твій кабінет і прихопимо тебе з собою. У нас є літак, яким ми дістаємося сюди. Він належить мені. Це чудове судно.
Затремтівши, Шарп подивився на календарик. Гамфріз з-за плеча свого наляканого, скоцюрбленого пацієнта теж кинув погляд на дату.
Він був правий. Травматичний випадок — витіснений спогад Шарпа — стосувався не минулого.
Шарп страждав від фобії, спричиненої подією, що станеться за шість місяців у майбутньому.
— Зможете підвестися на ноги? — запитав Гамфріз.
Пол Шарп слабко заворушився.
— Я... — почав було він і замовк.
— Лампи більше не буде, — запевнив його Гамфріз. — На сьогодні досить. Я хотів пробудити у вас спогади про події, що відбулися задовго до самої травми.
— Тепер я почуваюся ліпше.
— Спробуйте підвестися, — Гамфріз підійшов до Шарпа і постояв, чекаючи, поки той зведеться на неслухняні ноги.
— Так, — видихнув Шарп. — Страх відступив. А що там було — останнього разу? Я сидів у якійсь кав’ярні. З Джіллером.
Гамфріз дістав свій блокнот для рецептів.
— Я вам випишу легке заспокійливе. Кілька кругленьких білих піґулок, які потрібно приймати що чотири години, — він швиденько щось написав, тоді простягнув рецепт пацієнтові. — Це допоможе вам розслабитися. Зніме зайву напругу.
— Дякую, — сказав Шарп слабким, ледь чутним голосом. А тоді раптом запитав:
— Багато спогадів вилізло на світло, так?
— Чимало, — стисло відповів Гамфріз.
Він нічим не міг зарадити Полу Шарпу. Цей чоловік стояв на порозі смерті — за шість місяців Джіллер прийде по нього.
І це дуже шкода, оскільки Шарп — приємна людина, чесний, сумлінний, працьовитий службовець, який виконує свою роботу так, як він вважає за правильне.
— Як ви думаєте, — стривожено поцікавився Шарп, — мене можна вилікувати?
— Я спробую, — відповів Гамфріз, не в змозі дивитися йому у вічі. — Проте це сидить глибоко у вас.
— Так, проблема зростала в мені довгий час, — покірно зітхнув Шарп. Стоячи біля крісла, він здавався маленьким і безпомічним, не важливим чиновником, а самотньою, беззахисною істотою. — Я був би дуже вдячний вам за допомогу. Якщо ця фобія мене не відпустить, я не знаю, чим це закінчиться.
Раптом Гамфріз спитав:
— А ви не розглядали можливості змінити своє рішення і піти назустріч Джіллеру?
— Я не можу, — відповів Шарп. — Це буде неправильно. Я проти кумівства, а йдеться саме про таку послугу.
— Навіть якщо ви звідти родом? Навіть попри те, що ті люди — ваші друзі й колишні сусіди?
— Це моя робота, — похитав головою Шарп. — Я мушу її виконувати, не зважаючи на чужі й навіть на власні почуття.
— Ви хороша людина, — сказав Гамфріз. — Мені дуже шкода... — тут він спохопився і замовк.
— Шкода чого? — Шарп уже йшов до дверей. — Я забрав у вас багато часу. Ви, аналітики, зайняті люди, я це розумію. Але коли мені прийти наступного разу? Можна мені прийти ще раз?
— Завтра, — Гамфріз провів його до дверей коридору. — Приблизно в цей самий час, якщо вам зручно.
— Дуже дякую, — Шарпові помітно полегшало. — Ви мій рятівник.
Щойно пацієнт пішов, Гамфріз причинив двері кабінету й повернувся за стіл. Знявши телефонну слухавку, він тремтливими пальцями набрав номер.
— Покличте когось із медичного персоналу, — коротко наказав він, коли його з’єднали з Агентством особливих талантів.
— Алло, це медичний центр, — пролунав професійно-впевнений голос. — Моє прізвище Кірбі, чим можу допомогти?
Гамфріз коротко відрекомендувався.
— У мене тут пацієнт, — почав він, — імовірно, латентний передког.
Кірбі зацікавився.
— Звідки він?
— Із Петалуми. Це в Сономі, на північ від Сан-Франциської затоки. На схід від...
— Нам відома ця місцевість. Там з’явилося чимало передкогів. Для нас це справжнє золоте дно.
— Отже, я не помилився, — з полегшенням зітхнув Гамфріз.
— Дата народження вашого пацієнта?
— Йому було шість, коли почалася війна.
— Он як, — розчаровано протягнув Кірбі, — тоді він, мабуть, не отримав достатньої дози. І ніколи не розвине свій передкогнітивний талант на повну силу, як ті, хто нас цікавить.
— Інакше кажучи, ви не допоможете?
— Латентних — людей із зародковими здібностями — чимало, а справжніх носіїв таланту — одиниці. Ми не маємо часу на такі забавки. Ви й самі, якщо почнете шукати, натрапите на десятки осіб, схожих на вашого пацієнта. Нерозвинений талант нічого не вартий, до того ж він завдає чимало клопоту й самій людині.
— Так, клопоту моєму пацієнтові вистачає, — гірко погодився Гамфріз. — Цього чоловіка відділяє шість місяців від жорстокої смерті. Ще з дитинства його діймають фобії-попередження. І з наближенням події ці реакції лише посилюються.
— Він знає про своє майбутнє?
— Усе відбувається на суто підсвідомому рівні.
— За таких обставин, — замислено промовив Кірбі, — може, це й на краще. Схоже, ця подія невідворотна. Навіть якби він про неї знав, усе одно нічого не зміг би змінити.
Доктор Чарльз Бемберґ, психіатр-консультант, уже збирався залишити свій кабінет, коли це зауважив чоловіка, що сидів у приймальні.