Дивно, подумав Бемберґ, адже я прийняв усіх, хто на сьогодні записувався.
Відчинивши навстіж двері, він вийшов у приймальню.
— Ви до мене?
Чоловік у кріслі був високий і худий, одягнений у потріпаний коричневий дощовик. Побачивши Бемберґа, він нервовим рухом загасив свою сигару.
— Так, — підтвердив він і незграбно підвівся з місця.
— Ви записувалися на прийом?
— Ні, не записувався, — чоловік благально подивився на психіатра. — Я вибрав вас... — він знічено усміхнувся, — ...тому, що ваш кабінет на найвищому поверсі.
— На найвищому поверсі? — Бемберґ був заінтригований. — А яке це має значення?
— Я... розумієте, докторе, я спокійніше почуваюся на висоті.
— Розумію, — сказав Бемберґ. А сам подумав: «Манія. Як захопливо!» — Отже, — промовив він уголос, — як ви почуваєте себе, коли підніметеся на висоту? Краще?
— Не краще, — заперечливо похитав чоловік. — Можна мені увійти? У вас є для мене хвилинка?
Бемберґ поглянув на годинник.
— Гаразд, — погодився він, пропускаючи пацієнта в кабінет. — Сідайте і розкажіть, що вас непокоїть.
Джіллер із вдячністю всівся у крісло.
— Це заважає мені жити, — затинаючись, квапливо заговорив він. — Щоразу, коли я бачу сходи, я відчуваю нездоланне бажання ними піднятися. І літаки — я весь час літаю. У мене є власний літак, він для мене задорогий, та я мусив його придбати.
— Розумію, — повторив Бемберґ. — Знаєте, — приязно продовжив він, — усе не так і погано. Врешті-решт, це не становить загрози для вашого життя.
Джіллер безпомічно пояснив:
— Але коли я опиняюся нагорі... — він судомно сковтнув, і в його темних очах загорівся дивний вогник. — Докторе, коли я опиняюся нагорі, чи то в офісній будівлі, чи то в літаку... мене охоплює інше настирливе бажання.
— І яке ж?
— Я... — Джіллер здригнувся, — ... я відчуваю непереборне бажання штовхати людей.
— Штовхати?
— Так, за вікно. Вниз. — Джіллер проілюстрував свої слова жестами. — Докторе, що мені робити? Я боюсь, що можу когось убити. Одного разу я штовхнув плечем якогось коротуна, а нещодавно переді мною на ескалаторі стояла дівчина, і я шарпнув її за одяг. Вона впала і травмувалася.
— Розумію, — кивнув доктор. Витіснена ворожість, подумав він. Пов’язана із сексом. Нічого незвичайного.
Він потягнувся до своєї лампи.
Невиправна М
I
Машина була один фут завширшки і два фути завдовжки, своїм виглядом вона нагадувала збільшену бляшану коробку з-під печива. Тихо й дуже обережно машина повзла по стіні бетонного будинку, потім випустила два прогумовані колеса і перейшла до першої фази свого завдання.
З її задньої частини з’явився уламок блакитної емалі. Машина встромила його у шерехатий бетон і продовжила свій рух. Вертикальною бетонною стіною видерлася до вертикальної сталевої рами: машина дісталася вікна. Тут вона зупинилася, і з неї випав мікроскопічний клаптик тканини. Цю тканину вона акуратно заштовхала в щілину сталевої рами.
У холодній чорноті за вікном машина була практично невидима. Світло далеких авто побіжно торкнулося її, відбившись на гладенькому корпусі, і згасло за рогом. Машина поновила свою роботу.
Вона сконструювала пластикову підставку й розплавила віконну шибку. Із тьмяно освітленої квартири не долинало ані звуку: нікого не було вдома. Вкрита рештками скла, машина перелізла через віконну раму й зацікавлено підняла рецептор.
Отак вслухаючись, вона прицільно натиснула на сталеву раму з чітко відміряною силою у двісті фунтів, рама покірно прогнулася. Задоволена, машина сповзла внутрішньою стіною на пухнастий килим. Тут вона почала другу фазу своєї роботи.
Одна-однісінька людська волосина — фолікул і шматочок лупи з голови — випала з неї на дерев’яну підлогу біля торшера. Неподалік від фортепіано вона церемонно розклала дві дрібки сушеного тютюну. Машина вичекала десять секунд, тоді у неї всередині клацнула касета звукозапису, і вона раптом лайнулася: «Чорт!..»
Дивно, проте її голос виявився грубим, чоловічим.
Машина підкотилася до замкнених дверей гардеробної кімнати. Дерев’яною поверхнею вона видерлася до замкового механізму, засунула в нього тоненький штир і провернула, немов ключ. За вішаками з верхнім одягом причаїлося маленьке гніздо з батарейок та дротів: відеомагнітофон на автономному живленні. Машина знищила плівку — це мало вирішальне значення, — а потім, виїхавши з гардеробної, виплюнула краплину крові на скалки й дроти, які колись були об’єктивом. Крапля крові мала навіть іще більше значення.
Коли машина заходилася формувати відбиток каблука на брудному килимовому покритті, яким було встелено підлогу гардеробної, з коридора почувся різкий звук. Машина перервала свою роботу й принишкла. За мить до помешкання зайшов невисокий чоловік середнього віку, тримаючи в одній руці плащ, а в другій — портфель.
— Господи Боже! — вигукнув він, помітивши машину, й завмер на місці. — Що ти таке?
Машина підняла сопло в передній частині й вистрілила вибуховою кулею в лису голову чоловіка. Куля потрапила в череп і розірвалася всередині нього. Усе ще стискаючи в руках плащ і портфель, із подивом на обличчі, чоловік упав на килим. Його окуляри, зламані під час падіння, повисли на одному вусі. Тіло судомно здригнулося, а потім нерухомо затихло. Чудово!
Щоб завершити завдання, потрібно було здійснити ще два кроки, проте основну частину роботи було виконано. Машина поклала обгорілий сірник у чисту попільничку, що стояла на каміні, і в’їхала на кухню в пошуках склянки для води. Вона саме повзла по раковині, коли її заскочив шум людських голосів.
— Ось ця квартира, — дуже чітко прозвучав поблизу чийсь голос.
— Пильнуй — він може бути ще тут, — застеріг інший голос, чоловічий, як і перший. Вхідні двері грюкнули, вибиті поштовхом плеча, і двоє людей у пальтах увірвалися до помешкання. Зачувши їх, машина звалилася на кухонну підлогу, забувши про склянку. Сталася якась помилка. Її прямокутні контури заколивалися, ставши вертикально, машина змінила форму, замаскувавшись під звичайний телевізор.
Вона прибрала цього вимушеного вигляду якраз перед тим, як один із чоловіків — високий, рудоволосий — зазирнув до кухні.
— Тут нікого, — швидко доповів він і пішов далі.
— Вікно! — гукнув його засапаний напарник. До квартири ввійшли ще двоє, тепер уся група була на місці. — Скла немає, мов і не було. Саме так він сюди й потрапив.
— Але ж його тут немає, — рудий знову з’явився на порозі кухні, він увімкнув світло і зайшов, тримаючи в руці пістолет. — Дивно... ми ввірвалися одразу, щойно почули сигнал, — він недовірливо глянув на наручний годинник. — Розенбурґ помер лише кілька секунд тому... Як він зміг так швидко втекти?
Стоячи на ґанку, Едвард Екере весь час чув цей голос.
Останні пів години його звучання перетворилося на деренчливе, пронизливе квиління. Стишений, майже беззвучний, він продовжував механічно вигукувати свій заклик.
— Ти втомився, — зауважив Екерc. — Іди додому. Набери гарячу ванну...
— Ні, — відповів голос, перервавши свою тираду. Голос долинав справа, з великої підсвіченої будки, встановленої noceред темного тротуару за кілька метрів від Екерса. На неоновому екрані знов і знов спалахував напис:
ГАНЬБА!
Тридцять разів — він порахував — за останні кілька хвилин екран привертав увагу перехожих, і чоловік у будці виголошував свою промову. За будкою було кілька театрів та ресторанів: вдале розташування.
Проте будку поставили тут не заради натовпу. Тиради мали на меті дошкулити Екерсові та працівникам суміжних із ним офісів, вони призначалися для Міністерства внутрішніх справ.
Екере чув це набридливе бурчання стільки місяців, що заледве його помічав. Як шурхіт крапель дощу по даху. Як гудіння машин. Він позіхнув, схрестив на грудях руки і почав чекати.