— Ганьба! — ледь прохрипів голос. — Ну ж бо, Екерсе! Скажи бодай щось — а ні, то зроби бодай щось.
— Я зачекаю, — байдуже відповів Екере.
Групі містян середнього на вигляд статку роздали флаєри, коли вони проходили повз будку. Ті байдуже рушили далі й одразу викинули листівки позад себе на тротуар, Екере зареготав.
— І чого б то я сміявся? — пробурчав голос. — Це геть не смішно, ми друкуємо їх за немалі гроші.
— За свої гроші? — поцікавився Екере.
— Частково, — сьогодні Ґерт почувався самотнім. — А чого ти чекаєш? Що сталося? Я бачив, як кілька хвилин тому з даху піднімалися поліцейські.
— Може, затримаємо злочинця, — відповів Екере, — сталося вбивство.
Праворуч у темряві чоловік засовався у своїй похмурій пропагандистській будці.
— Он як? — почувся голос Герві Ґерта. Він висунувся з будки, і ці двоє втупилися один в одного: акуратно підстрижений, вгодований, вдягнений у солідне пальто Екере і худий, набагато молодший Ґерт із видовженим голодним обличчям, що складалося, здавалось, лише з носа і чола.
— Тож, як бачиш, — сказав Екере, — нам таки потрібна система. Не будь утопістом.
— Чоловіка вбили, а ти відновлюєш моральну рівновагу, вбиваючи вбивцю? — Ґерт судомно підвищив голос: — Ганьба! Ганьба системі, що прирікає людей на неминучу смерть!
— Візьміть наш флаєр! — Екере почав знущально мавпувати Ґерта. — І наші слогани! А краще і те, й інше. То що ви пропонуєте замість системи?
Голос Ґерта зробився переконано-гордим.
— Освіту.
Розвеселившись, Екере допитувався:
— Оце й усе? Думаєте, що тільки освіта зупинить протиправні дії? Що злочинці просто... погано освічені?
— Ще, звісно, психотерапія, — Ґерт витягнув із будки шию з кістлявим напруженим обличчям, мов зацікавлена черепаха. — Вони — хворі... тому й чинять злочини, здорова людина на злочин не піде. А ви робите тільки гірше, ви підтримуєте недосконале суспільство і караєте за насильство, — і зі звинувачувальними нотками в голосі він тицьнув пальцем в Екерса: — Ти — ось хто справжній правопорушник, ти і все ваше Міністерство внутрішніх справ. Ти і вся ганебна Система вигнання.
Знову і знову на неоновому екрані спалахувало: «ГАНЬБА!» Це був заклик проти системи примусового заслання для порушників порядку, проти системи, що запроторювала засуджену людську істоту до якоїсь випадково вибраної глушини зоряного Всесвіту, витісняла її в той далекий і всіма забутий закуток, де вона не зможе завдати ніякої шкоди.
— Принаймні ніякої шкоди для нас, — подумав уголос Екере.
Ґерт не забарився із звичним аргументом:
— Атож, а як щодо тамтешніх жителів?
Тамтешнім не позаздриш. Утім, вигнанець витрачав усі свої сили і час на пошук дороги назад до Сонячної системи. Якщо він повертався, перш ніж померти від старості, суспільство приймало його назад. Неабияке випробування... особливо для когось, хто ніколи не покидав меж нью-йоркського мегаполіса.
У Всесвіті — ймовірно — чимало засланців, які працюють на полях чужини, послуговуючись примітивними серпами. Закапелки Всесвіту населені переважно землеробами, це ізольовані аграрні анклави, що виживають бартером фруктів, овочів і товарів ручної роботи.
— А ти знав, — запитав Екере, — що в Добу монархій дрібних крадіїв вішали?
— Ганьба! — монотонно пробурмотів Ґерт, знову вмощуючись у своїй будці. Екран ожив, роздавання флаєрів поновилося. А Екере нетерпляче вдивлявся у вечірню вулицю в очікуванні машини швидкої допомоги.
Він знав Гаймі Розенбурґа. На світі не було душевнішого чоловіка... хоч Гаймі й працював в одній з цих чимдалі розгалуженіших рабовласницьких корпорацій, що нелегально перевозили людей на плодючі землі позасистемних планет. Чи не вся система Сиріуса була поділена між двома найбільшими корпораціями. Чотирьох із шести емігрантів переправляли контрабандою на суднах, зареєстрованих як «вантажні». Важко було уявити доброзичливого коротуна Гаймі Розенбурґа бізнес-агентом корпорації «Тіроль», і все ж саме так воно й було.
Поки він стояв і чекав, Екере міркував про вбивство Гаймі. Можливо, це один з епізодів безперервної підпільної війни, що точиться між Полом Тіролем та його головним конкурентом.
Девід Лантано — кмітливий, енергійний новачок у цьому бізнесі... але вбивцею може бути хто завгодно. Усе залежить від того, як його скоїли: можливо все — від звичайного хатнього грабунку до мистецьки витонченої стратегії.
— Он щось їде, — до його внутрішнього вуха із надчутливих трансформаторів будки долинув голос Ґерта. — Схоже на морозильний фургон.
Так і було, під’їхала машина швидкої допомоги. Екере виступив наперед, коли вантажівка загальмувала і відкрилася її задня частина.
— Як швидко ви туди дісталися? — спитав він полісмена, який важко зіскочив на тротуар.
— Одразу, — відповів той, — але за вбивцею і слід захолов. Гаймі навряд чи вдасться оживити... стріляли прицільно, точнісінько в мозок. Чиста робота, це був не дилетант.
Розчарований, Екере поліз у машину оглянути тіло.
Маленький і нерухомий, Гаймі Розенбурґ лежав горілиць із випростаними вздовж тулуба руками і незрячим поглядом, спрямованим у стелю. На його обличчі застиг украй здивований вираз. Хтось — мабуть, один із полісменів — вклав у скрючені пальці вбитого його погнуті окуляри. Під час падіння він поранив щоку. Розтрощена частина черепа була прикрита вологою пластиковою плівкою.
— Хто лишився у квартирі? — поцікавився Екере.
— Решта загону, — доповів полісмен. — І незалежний детектив. Лерой Бім.
— Він... — пробурчав Екере із неприязню. — Звідки він там узявся?
— Він теж почув сигнал, його приймач випадково був налаштований на ту саму частоту. Бідолаха Гаймі змайстрував для своєї сигналізації потужний підсилювач... дивно ще, як його не почули тут, у головному офісі.
— Кажуть, Гаймі чогось остерігався, — похитав головою Екере. — По всій квартирі «жучків» понатикав. Речові докази зібрані?
— Експерти працюють, — запевнив полісмен. — Щонайбільше за півгодини отримаємо перші результати. Зловмисник вивів із ладу відеопристрій у гардеробній. Але... — він усміхнувся — ...порізався розбитим склом. На скалках залишилася краплина крові, це може виявитися гарною зачіпкою.
Тим часом Лерой Бім спостерігав за тим, як працівники Відділу внутрішньої поліції вивчають сліди у квартирі. Вони працювали злагоджено й продумано, та Бім усе одно був незадоволений.
Його початкове враження не зникло: справа була підозріла.
Ніхто б не міг так швидко втекти. Гаймі помер, і його смерть — припинення нервової активності — увімкнула сигналізацію.
Вона не надто захищала власника, але принаймні гарантувала (чи зазвичай гарантувала) затримання вбивці. Тоді чому це не спрацювало з Гаймі?
Замислено тиняючись квартирою, Лерой Бім вдруге зайшов на кухню. Там, на підлозі біля раковини, стояв маленький портативний телевізор, популярний серед багатіїв: новомодний компактний корпус із пластику з кнопками та кольоровими об’єктивами.
— А це тут для чого? — запитав Бім, коли повз нього проходив один із поліцейських. — Цей телевізор чомусь стоїть у кухні на підлозі. Йому тут не місце.
Полісмен пропустив запитання повз вуха. У вітальні складне поліцейське обладнання уже обстежувало кожен дюйм різноманітних поверхонь. За пів години після смерті Гаймі знайшли вже немало речових доказів злочину. По-перше, крапля крові на понівеченій відеокамері. По-друге, розмазаний відбиток взуття там, де ступав убивця. По-третє, обгорілий сірник у попільничці. І скидалося на те, що знайдуть ще більше, оскільки обстеження лише почалося.
Зазвичай потрібно дев’ять доказів для того, щоб встановити конкретну особу, яка залишила сліди на місці злочину.
Лерой Бім обережно роззирнувся навколо себе. Жоден із полісменів не дивився в його бік, тож він нахилився й підхопив телевізор, той здавався цілком звичайним. Лерой натиснув на кнопку ввімкнення і зачекав. Нічого не відбулося; не з’явилося жодного зображення. Дивно.