Він саме перевернув пристрій, щоб дістатися до його внутрішнього механізму, коли це до помешкання ввійшов Едвард Екере із Відділу внутрішньої поліції. Бім хутко заштовхав телевізор у здоровецьку кишеню свого пальта.
— Що ви тут робите? — запитав Екере.
— Розслідую справу, — відповів Бім, переживаючи, чи не помітив Екере випнутої кишені. — Я теж над нею працюю.
— Ви знали Гаймі?
— Із чуток, — розпливчасто відповів Бім. — Наскільки мені відомо, він був пов’язаний з корпорацією Тіроля, вважався кимось на кшталт їхнього маріонеткового голови. Він мав офіс на П’ятій авеню.
— Шикарне місце. На П’ятій авеню повно всіляких нероб, — сказав Екере і попрямував до вітальні поглянути, як детектори збирають речові докази.
Клиноподібний пристрій з короткозорою повільністю плазував килимом. Він отримував дані на мікроскопічному рівні з чітко окресленої ділянки дослідження. Щойно щось знаходив, дані надсилалися до міністерського офісу, у центральну базу даних, що містила інформацію про цивільне населення у вигляді перфокарток із нескінченною множиною міжкарткових відсилань.
Піднявши слухавку, Екере зателефонував дружині.
— Сьогодні я не прийду додому, — повідомив він їй. — Справи.
Коротка пауза, відтак Еллен відповіла:
— Он як? — холодно спитала вона. — Що ж, дякую, що повідомив.
В іншій кімнаті двоє полісменів задоволено розглядали нову знахідку, що могла вивести на слід убивці.
— Я тобі зателефоную, — поспіхом сказав він Еллен, — коли виходитиму з роботи. Бувай.
— Бувай, — коротко сказала Еллен, встигнувши покласти слухавку раніше за нього.
Новою знахідкою був непошкоджений «аудіожучок», встановлений під торшером. Магнітофонна касета — досі не вимкнена — приязно підморгувала їм; на плівці зберігся запис проміжку часу, коли сталося вбивство.
— Тут усе, — радісно усміхаючись, повідомив Екерсу полісмен. — «Жучок» почав вести запис, ще як Гаймі не було вдома.
— Ви його вже прослухали?
— Не повністю. Там є кілька слів, сказаних убивцею. Цього має вистачити.
Екере зв’язався з Міністерством.
— Ви ввели в базу даних речові докази зі справи Розенбурґа?
— Тільки перший, — відповів програміст. — Коло підозрюваних, як завжди, широке: близько шести мільярдів імен.
За десять хвилин база перевірила другий доказ. Людей з першою групою крові та 46-47 розміром ноги було трохи більше мільярда. Третя ознака — курець. Це знизило показник, але не набагато: менше мільярда. Більшість дорослих курила.
— Аудіозапис швидко звузить коло підозрюваних, — зауважив Лерой Бім, який стояв поряд із Екерсом зі схрещеними на грудях руками, щоб приховати випнуту кишеню пальта. — Принаймні дізнаємося вік.
Аналіз аудіоплівки вказав на вік від тридцяти до сорока років. І — з огляду на тембр — на чоловіка вагою близько двохсот фунтів. Дещо пізніше поліція оглянула сталеву віконну раму й виявила прогин. Це підтверджувало вагу підозрюваного. Тепер ознак було шість, включно зі статтю (чоловічою). Кількість людей, які мали б усі ці ознаки, зменшувалася на очах.
— Уже недовго лишилося чекати, — бадьоро сказав Екере. — У зовнішній стіні стирчить залишений ним шматочок емалі, за яким ми дізнаємося все про фарбу.
Бім озвався:
— Гаразд, я іду. Успіхів вам тут.
— Залишайтеся.
— Вибачте, — Бім рушив до дверей у коридор. — Це ваша справа, не моя. У мене і своїх повно... Я веду розслідування для одного впливового концерну з видобутку кольорових металів.
Екере кинув погляд на його пальто.
— Ви що, вагітний?
— Та ніби ні, — відказав Бім, почервонівши. — Я веду цілком добропорядне життя, — і він незграбно поплескав себе по випнутому на животі пальту. — Ви про це?
Один із полісменів радісним вигуком покликав інших до вікна. Там було знайдено дві дрібки тютюну для люльки: уточнення третьої ознаки.
— Чудово, — похвалив полісмена Екере, відвертаючись від Біма і вмить забуваючи про нього.
Бім пішов.
Невдовзі він уже мчав містом, прямуючи до власної лабораторії. У нього було невеличке й повністю незалежне детективне агентство, яке він очолював, не отримуючи державної фінансової підтримки. Поряд із ним на сидінні лежав портативний телевізор, пристрій усе ще мовчав.
— По-перше, — оголосив одягнений у піжаму технік Біма, — ця штука має десь у сім разів потужніше джерело енергії, аніж портативний телевізор. А ще ми вловили Гамма-випромінювання, — він показав йому дані детектора. — Тож ви праві: це — не телевізор.
Бім обережно взяв маленький пристрій з лабораторного стола. Спливло вже п’ять годин, а він і досі нічого про нього не дізнався. Взявшись за задню панель, він щосили смикнув за неї. Але пристрій не хотів відчинятися. І не тому, що панель застрягла: на цій штуковині взагалі не було жодних швів. Це не була задня панель, вона лише так виглядала.
— Що ж це тоді? — запитав він.
— Є багато варіантів, — неохоче визнав технік, його витягли із затишного дому, і зараз було о пів на третю ночі. — Це може бути чимось на кшталт сканера. Бомбою. Зброєю. Та будь-яким приладом.
Бім обмацав корпус з усіх боків, шукаючи якоїсь зачіпки.
— Це монолітна форма, — пробурмотів він. — Поверхня абсолютно гладенька.
— Отож-бо і воно. Усі шви несправжні, а корпус суцільний. До того ж надміцний, — додав технік. — Я пробував відколупати шматочок для аналізу, проте... — він зробив безпомічний жест руками, — марно.
— Гарантовано не розіб’ється у разі падіння, — відсторонено міркував Бім. — Новий надміцний пластик, — він енергійно потрусив прилад, і його вухо вловило глухе бряжчання металевих деталей. — Там усередині щось є.
— Ми відкриємо цю штуку, — пообіцяв технік, — але не сьогодні.
Бім поставив пристрій на місце. Якщо не пощастить, доведеться мордуватися над ним багато днів — і врешті дізнатися, що він не має жодного стосунку до вбивства Гаймі Розенбурґа. З іншого боку...
— Просвердліть в ньому дірку, — наказав він. — Побачимо, що там.
Технік запротестував:
— Я намагався, але свердло зламалося. Я вже послав запит на потужнішу модель. Цей матеріал позаземного походження, хтось доправив його із системи білих карликів. Він утворився під дією дуже сильного тиску.
— Досить ходити довкола, — роздратовано урвав його Бім. — Розводитеся, мов той рекламний агент.
Технік знизав плечима.
— Хай там як, але матеріал надзвичайно міцний. Це або природний елемент, або його штучно створили в якійсь лабораторії. У кого є можливість працювати з таким металом?
— В одного з найбільших рабовласників, — відповів Бім. — Ось куди течуть шалені гроші. До того ж вони літають від системи до системи... у них цілком міг бути доступ до сировини. Рідкісного виду залізної руди.
— Можна мені піти додому? — запитав технік. — Невже це настільки важливо?
— Цей пристрій убив або допоміг убити Гаймі Розенбурґа.
І ми, ви і я, просидимо тут, доки його не відкриємо, — Бім сів і заходився проглядати результати зроблених тестів. — Рано чи пізно він розкриється, як мушля молюска, — якщо ви ще пам’ятаєте, що це таке.
За їхніми спинами дзенькнув дзвінок.
— Хтось зайшов до приймальні, — здивувався Бім і насторожено додав: — О пів на третю ночі? — Він підвівся і попростував темним коридором до входу в будівлю. Це міг бути навіть Екере. Бім відчув докори сумління: мабуть, хтось помітив зникнення телевізора з місця злочину.
Та це був не Екере.
У холодному, безлюдному вестибюлі смиренно стояв Пол Тіроль, з ним була приваблива молода жінка, з якою Бім не був знайомий. Зморшкувате обличчя Тіроля розтяглося в дружній посмішці, коли він простягнув Бімові руку.
— Вітаю, — сказав він. Чоловіки потисли один одному руки. — Парадні двері повідомили, що ви тут, у приміщенні. Затримався на роботі?
Розмірковуючи над тим, хто ця жінка і чого від нього хоче Тіроль, Бім обережно відповів:
— Виправляю чужі помилки. Інакше вся фірма збанкрутує.