Проте, згідно зі звітом, квартиру ретельно обшукали. Прилади-розвідники почали обстежувати прилеглий до будинку шматок вулиці.
— Потрібна ще одна прикмета, — зауважив Екере, повертаючи звіт програмістові. І спитав себе, чи знайдуть вони щось іще і скільки годин займуть ці пошуки.
Щоб якось згаяти час, він зателефонував своїй дружині, проте замість Еллен почув запис автоматичного відповідача:
— Вітаю, сер. Місіс Екере уже пішла спати. Ви можете записати їй тридцятисекундне повідомлення, транскрипцію якого вона отримає завтра вранці. Дякую за ваш дзвінок.
Екере розлючено загарчав і кинув слухавку. Цікаво, чи Еллен справді вже в ліжку, не виключено, що вона, як і раніше, вислизнула з дому. Та, зрештою, вже майже третя ранку. Будь-яка нормальна людина давно спить, це тільки вони з Ґертом нидіють на робочих місцях, виконуючи свої обов’язки.
Що Ґерт мав на увазі під «красунею»?
— Містере Екере, — покликав програміст, — щойно надійшла десята прикмета.
Екере із надією поглянув на базу даних. Авжеж, він нічого не побачив, справжній механізм перебував у підвалах будинку: тут стояли лише рецептори-приймачі та пристрій для видачі карток. Але сам погляд на цю машинерію приносив якесь заспокоєння. Тим часом у базу якраз ввели десяту ознаку. Уже за мить він дізнається, скільки городян відповідає всім десяти категоріям... дізнається, чи їх достатньо для того, щоб виокремити когось одного.
— Готово, — повідомив програміст, простягаючи йому звіт.
Тип транспортного засобу (колір) 7
— Слава богу, — тихо сказав Екере. — Це ж зовсім мало. Семеро підозрюваних — із цим можна працювати.
— Роздрукувати вам сім карток?
— Так, друкуй, — кивнув Екере.
Наступної секунди пристрій виплюнув на тацю сім акуратних білих карток. Програміст передав картки Екерсу, і той квапливо їх проглянув. Наступним кроком було встановити мотиви злочину і місце перебування злочинця: те, що можна дізнатися зі справ підозрюваних.
Шість із семи імен нічого йому не сказали. Двоє жили на Венері, один — у системі Центавра, один був звідкись із Сиріуса, ще один лежав у лікарні, шостий жив у Радянському Союзі. А от сьомий мешкав за кілька миль звідси, у передмісті Нью-Йорка.
ЛАНТАНО, ДЕВІД
Це усе прояснювало. Ґештальт матеріалізувався в Екерса у голові, образ набув реальних рис. Він очікував і навіть молився, щоб побачити картку Лантано.
— Ось ваш зловмисник, — голосом, у якому вчувалося хвилювання, повідомив він поглиненим грою полісменам. — Візьміть підкріплення, його буде непросто захопити, — і значуще додав: — Мабуть, краще я теж до вас приєднаюся.
Бім вибіг у вестибюль, коли згорблена фігура Пола Тіроля саме вислизнула за двері на темну вулицю. Молода жінка, прошмигнувши поперед нього, застрибнула до припаркованої машини й запустила двигун, щойно Тіроль сів у машину, вона рвонула з місця.
Засапаний, Бім безсило стояв на спорожнілій дорозі, збираючи докупи думки. Ерзац-телевізор пропав, а з ним і єдиний його доказ. Він поплентався далі вулицею. Кроки відлунювали в її холодному мовчанні. Утікачів нема, нікого нема.
— Прокляття, — пробурмотів він мало не з релігійним почуттям. Тепер зрозуміло, що телевізор — робот із надскладною будовою — належав Полу Тіролю, щойно робот відчув його присутність, він радісно кинувся до хазяїна. Шукаючи у нього... захисту?
Те щось вбило Гаймі; і воно належало Тіролю. Отже, скориставшись таким складним і незвичайним способом, Тіроль позбувся свого працівника, маріонеткового голови з П’ятої авеню. За грубими припущеннями, такий високотехнологічний робот міг коштувати десь із сто тисяч доларів.
Величезні гроші, зважаючи на те, що вбивство було одним із найпростіших злочинів. Чому б не найняти для цієї мети якогось волоцюгу з ломом?
Бім почвалав назад до лабораторії. Тоді несподівано передумав і кинувся в бік бізнес-кварталу. Коли під’їхало безводієве таксі, він зупинив його й заскочив досередини.
— Куди їдемо, спортсмене? — запитав голос диспетчера. Міськими таксі дистанційно керували з єдиного центрального офісу.
Він назвав бар. Відхилившись на спинку сидіння, Екере задумався. Вбивство міг здійснити будь-хто, для цього необов’язково розробляти дороговартісну машину складної конструкції.
Ця машина мала якесь інше призначення. Вбивство Гаймі Розенбурґа було радше випадковістю.
На тлі нічного обрію проступили обриси величезної кам’яної споруди. Екере оглянув її з відстані. Світло всередині не горіло, усе було зачинене й замкнене. Перед будинком простягся газон площею з акр. Девід Лантано був, мабуть, останньою людиною на Землі, яка могла собі дозволити мати газон такого розміру, дешевше було купити цілу планету в іншій зоряній системі.
— Пішли, — наказав Екере, відчуваючи огиду до розкоші, він зумисне пройшов до ґанку через клумбу з трояндовими кущами. За ним слід у слід рушив поліцейський загін.
— Боже, — пробурмотів Лантано, коли його підняли з ліжка. Це був добродушний на вигляд, доволі молодий огрядний чоловік у розкішному шовковому халаті. Йому пасувало б бути директором літнього табору для хлопчиків, на його м’якому, ледь обвислому лиці застиг приязний вираз. — У чому річ, офіцере?
Екере ненавидів, коли його називали офіцером.
— Вас заарештовано, — повідомив він.
— Мене? — слабким голосом перепитав Лантано. — Слухайте, офіцере, у мене є адвокати, які усе залагодять, — і на весь рот позіхнув. — Не хочете кави? — Він сонно перетнув передпокій у пошуках кавника.
Минули роки відтоді, коли Екере дозволяв собі таке марнотратство, як чашка кави. На терранських землях, щільно забудованих промисловими та житловими будівлями, не стало місця для дерев, а в інших системах кава відмовилася «пускати корені». Лантано, ймовірно, вирощував її десь на незаконній плантації в Південній Америці — а збирачі, мабуть, вірили, що їх перевезли до якоїсь далекої колонії.
— Ні, дякую, — сказав Екере. — Поїхали до відділку.
Усе ще рухаючись, як сновида, Лантано опустився у м’яке крісло і збентежено глянув на Екерса.
— Бачу, ви налаштовані серйозно, — його обличчя розслабилося, здавалося, він зараз знову задрімає. — І хто ж? — байдуже пробурмотів він.
— Гаймі Розенбурґ.
— Це якийсь дурний жарт, — Лантано мляво похитав головою. — Я завжди хотів переманити його до себе. Гаймі має справжній шарм. Тобто мав.
Екерса гнітило перебування у цьому величезному заможному маєтку. Кава вже майже закипіла, її запах лоскотав ніздрі.
А на столі — Боже правий! — стояв кошик з абрикосами.
— Персики, — виправив Лантано, помітивши його погляд. — Пригощайтеся.
— Де... ви їх дістали?
Лантано стенув плечима.
— Синтетичний купол. Гідропоніка. Я вже й забув, де саме... у мене не технічний склад розуму.
— Вам відомо, який штраф передбачений за володіння природними фруктами?
— Послухайте, — розсудливо сказав Лантано, склавши на грудях пухкі руки. — Розкажіть мені деталі справи, і я доведу вам, що не маю до неї жодного стосунку. Ну ж бо, офіцере.
— Екере, — вставив Екере.
— Гаразд, Екерсе. Я впізнав вас, але не був певен, не хотів помилитися. Коли вбили Гаймі?
Зробивши над собою зусилля, Екере виклав йому подробиці справи.
Якийсь час Лантано мовчав. Тоді повільно, з похмурим виразом обличчя сказав:
— Прогляньте-но ще раз ті сім карток. Один із ваших підозрюваних зараз не в системі Сиріуса... він повернувся сюди.
Екере подумки зважував шанси вигнати таку поважну людину, як Девід Лантано. Його організація — «Міжпланек-спорт» — оповила своїми мацаками усю галактику, по нього вилетить бджолиний рій пошукових команд. Проте ще ніхто не долітав до вигнанців. Засуджених тимчасово іонізували, перетворювали на заряджені частинки енергії та зі швидкістю світла викидали за межі системи. Техніка була експериментальною, і вона мала свої вади: це працювало лише в один бік.