Бім підвівся і вийшов з бару.
У квартирі Едварда Екерса горіло приглушене світло: можливо, на кухні. Вхідні двері були замкнені. Стоячи на килимку в коридорі, Бім професійним оком оглянув дверний механізм. Той був налаштований відчинятися лише для певних візерунків нейронних зв’язків: для власників квартири й обмеженого кола їхніх друзів. Перед ним двері не відчинялися.
Ставши на коліна, Бім увімкнув кишеньковий осцилятор і почав емісію синусних хвиль, поступово збільшуючи частоту. На 150 000 Гц замок винувато клацнув, саме це йому і потрібно. Вимкнувши осцилятор, він почав перебирати зразки візерунків, аж доки знайшов необхідний циліндр. Вставлений у дуло осцилятора, циліндр випромінював синтетичний візерунок нейронних зв’язків, близький до потрібного для цього замка. Двері відчинилися. Бім увійшов.
У напівтемряві вітальня здавалася обставленою скромно і зі смаком. Еллен Екере була доброю господинею. Бім прислухався. Чи вона вдома? І якщо так, то в якій кімнаті? Спить чи все-таки ні?
Він зазирнув до спальні. Там стояло ліжко, але воно було порожнє.
Якщо її тут немає, отже, вона в Тіроля. Проте він не збирався її переслідувати, навіть зараз він достатньо ризикує.
Він оглянув кухню. Там теж нікого. Тоді перейшов до затишно вмебльованої кімнати-вітальні, біля однієї стіни стояв страшенно дорогий бар, біля протилежної — диван на всю стіну. На дивані валялися жіноче пальто, сумка, рукавички. Знайоме вбрання: Еллен Екере сьогодні була в ньому. Отже, вона повернулася сюди після того, як навідалася до його детективної лабораторії.
Єдиною кімнатою, до якої він іще не заглядав, була ванна. Він смикнув за ручку; двері були зачинені зсередини. За ними не чулося ані звуку, проте там точно хтось був. Він відчував, що вона там.
— Еллен, — покликав він крізь дверну шпарину. — Місіс Еллен Екере, це ви?
Ніякої відповіді. Схоже, вона намагалася не зрадити себе жодним звуком: зачаєне, напружене мовчання.
Коли він опустився на коліна, вправляючись зі своєю кишеньковою магнітною відмикачкою, вибухова куля пролетіла крізь двері на тому рівні, де щойно була його голова, і врізалася у стіну за ним.
Двері враз відчинилися, за ними стояла Еллен Екере зі спотвореним жахом обличчям. Жінка стискала у своїй маленькій худій руці один із поліцейських пістолетів чоловіка. Вони стояли на відстані менше фута одне від одного. Не підводячись, Бім схопив її за зап’ясток, вона вистрілила над його головою, вони обоє важко, засапано дихали.
— Годі, — нарешті прохрипів Бім. Дуло пістолета впиралося просто в його маківку. Щоб його вбити, Еллен довелося б націлити пістолет у лоба. Але для цього потрібно було змінити положення руки, а цього він не давав їй зробити, Бім учепився в її зап’ясток так, що вона, хоч як опиралася, була змушена впустити зброю на землю. Пістолет відкотився підлогою, і Бім, хитаючись, підвівся на ноги.
— То ви присіли, — промовила вона глухим шепотом, в якому можна було вловити звинувачувальні нотки.
— Я стояв на колінах: підбирав відмикачку. Добре, що ви цілили мені в голову, — він підібрав пістолет і поклав його до кишені свого пальта, його руки тремтіли.
Еллен Екере уп’ялася в нього важким поглядом, її очі були великі й темні, а обличчя — потворно бліде. Шкіра мала вигляд гіпсового зліпка мерця, якась наче штучна, геть суха, ретельно присипана тальком. Вона здавалася близькою до істерики, все її тіло здригалося від сильного, ледь тамованого тремтіння, крик підступив до самого горла. Вона спробувала щось сказати, та здобулася лиш на хрип.
— Боже, леді, — збентежено сказав Бім. — Ходімо на кухню, там посидимо.
Вона витріщилася на нього так, ніби він сказав щось неймовірне, або вульгарне, або й геть незбагненне, Біг так і не збагнув, що саме з цього списку.
— Та годі вам, — він спробував узяти її за руку, проте вона розлючено відсахнулася. На ній був простий зелений костюм, який дуже їй пасував, вона була худорлява й страшно напружена, та все одно приваблива. У вухах — коштовні сережки з імпортованого каменя, який здавався завжди рухомим... загалом же її вбрання було доволі стриманим.
— Ви... той чоловік із лабораторії, — вимовила вона нарешті глухим, здавленим голосом.
— Я — Лерой Бім. Незалежний детектив, — він незграбно провів її до кухні й посадив за стіл. Вона склала руки перед собою і опустила на них незмигний погляд, здавалося, блідість її худого обличчя, замість ослабнути, тільки посилилася. Бім почувся дуже незатишно.
— З вами все гаразд? — поцікавився він.
Вона кивнула.
— Може, кави? — він заходився нишпорити в шафках у пошуках пляшки венерського кавозамінника. І раптом, коли Бім бродив кухнею, Еллен Екере хрипко озвалася:
— Ви б краще туди зазирнули. До ванної. Не думаю, що він мертвий, але все може бути...
Бім метнувся у ванну кімнату. За пластиковою душовою завісою виднілося огрядне тіло. Це був Пол Тіроль, він лежав у ванні, скорчений і повністю одягнений. Чоловік був живий, проте в нього за лівим вухом була рана, з якої струменіла цівка крові. Бім перевірив його пульс, послухав, як він дихає, потім випростався. На порозі з’явилася Еллен Екере, все ще бліда від жаху.
— Ну що? Я його вбила?
— Жити буде, їй помітно полегшало.
— Дякувати Богу. Усе сталося так швидко — він побіг переді мною, щоб повернути М на місце, і тоді я це зробила. Я вдарила його зовсім легенько. Він був такий перейнятий нею... і геть забув про мене, — слова виплескувалися з неї плутаними реченнями, супроводжувані жестами рук, що й далі тремтіли. — Я затягла його в машину і привезла сюди — це єдине, що спало мені на думку.
— Навіщо ви в це встрягли?
Її істерика посилилася до судомного здригання м’язів.
— Я все спланувала... продумала кожну деталь. Я збиралася, щойно заволодію нею... — вона затнулася.
— Шантажувати Тіроля? — здогадався він.
Вона кволо всміхнулася.
— Ні, не Пола. Саме він і підказав мені ідею... це спало Полові на думку, коли його люди показали йому цю штуку. М — так він її називає. «М» — скорочено від «машина». Він пояснював, що її не можна навчити, не можна виправити.
Бім недовірливо промовив:
— Ви збиралися шантажувати свого чоловіка...
Еллен Екере кивнула.
— Щоб він дозволив мені піти.
Раптом Бім відчув щиру повагу до неї.
— Боже... сигналізація. Гаймі її не встановлював, це зробили ви. Для того, щоб той прилад знайшли у квартирі.
— Так, — підтвердила вона. — Я хотіла її потім забрати. Та Пол мав інші плани на машину, вона йому також була потрібна.
— І що ж пішло не так? Машина тепер у вас, чи не так?
Вона мовчки показала на шафу для білизни.
— Я запхала її туди, коли почула ваші кроки.
Бім відчинив шафу. На охайно складених рушниках скромно стояв знайомий маленький портативний телевізор.
— Вона перевтілилася, — пояснила з-за його спини Еллен монотонним, приреченим голосом. — Вона змінила форму, коли я вдарила Пола. Я півгодини намагалася змусити її повернутися до попереднього вигляду. Але вона не хоче. Вона назавжди лишиться такою.
Бім підійшов до телефону й викликав лікаря. Тіроль стогнав і слабко водив руками у ванні. Він поступово приходив до тями.
— Це було необхідно? — спитала Еллен Екере. — Лікар... навіщо ви йому подзвонили?
III
Бім пропустив її запитання повз вуха. Схилившись, він підібрав портативний телевізор і тримав його у витягнутих руках, він відчув, як вага телевізора поволі сповнює його руки свинцевою важкістю. Незламний супротивник, подумалося йому, надто тупий, щоб бути переможеним. Ця машина була гірша за тварину. Це був камінь, твердий і щільний, позбавлений будь-яких властивостей. Окрім — подумав він раптом — цілеспрямованості. Метою цієї машини було існувати, вижити; камінь, наділений волею. Він почувався так, немов тримав у руках цілий усесвіт, й опустив невиправну М на землю.