— Я не очікував, що їх буде четверо, — зізнався Зильберман. — Я знав, що серед нас є принаймні один терранський шпигун. Але Ленуа...
— Я завжди знав, що Ленуа був агентом Терри, — заявив О’Кіфі. — Мене не здивували результати тесту. Вони видали себе, підробивши свої спостереження.
Зильберман махнув команді солдатів.
— Схопіть Тейта і приведіть сюди. Він десь на околиці табору.
Солдати поквапилися геть, спантеличено щось бурмочучи.
Зусібіч пронизливо і оглушливо ревів сигнал тривоги, навколо туди-сюди носилися тіні. Увесь табір схвильовано ожив, як розтривожений мурашник.
— Іншими словами, — сказав Деніелз, — четверо з них бачили те ж саме, що й ми. Вони бачили, що Б — позитивний зразок, але натомість написали А.
— Вони знали, що ми напишемо Б, — сказав О’Кіфі, — оскільки Б був позитивним зразком, який взяли з місця нападу. Їм треба було просто записати протилежне. Результати мали б підтвердити гіпотезу Ленуа про параноїків, і саме для цього Портбейн вигадав цей тест. Вони планували це дуже давно — як частину їхньої загальної стратегії.
— Ленуа якраз і знайшов ці плівки! — вигукнув Деніелз. — Вони з Фішером підкинули їх в уламки корабля, а Портбейн змусив нас прийняти його метод перевірки.
— Чого вони хотіли досягти? — запитав раптом Зильберман. — Чому вони намагалися переконати нас, що ми параноїки?
— Хіба це не очевидно? — відповів О’Кіфі. — Вони хотіли, щоб ми здалися. Природно, що терранські мавпи намагаються придушити раси, які їх витіснять, і ми, звичайно, не здамося. Але ці четверо були розумними — вони мене майже переконали. Коли результати виявилися п’ять до чотирьох, у мене був короткочасний сумнів, але тоді я усвідомив, що це їхня хитра стратегія.
Горштоковський оглянув свій бластер-пістолет.
— Хотів би я дістатися до Тейта і вибити з нього всю історію, повний звіт про їхні плани, щоб ми чітко все знали.
— Ти досі сумніваєшся? — запитав Деніелз.
— Звичайно, ні. Але я хотів би почути його зізнання.
— Навряд чи ми знову побачимо Тейта, — сказав О’Кіфі. — Він уже, мабуть, дістався до ліній терранів. Сидить у великому міжсистемному військовому транспортнику, доповідаючи терранським посадовцям із золотими позументами. Б’юся об заклад, що доки ми тут стоїмо, вони вже підтягують важку артилерію і ударні частини.
— Що ж, берімося до справи, — рішуче сказав Деніелз. — Нам треба полагодити корабель і навантажити його водневими бомбами. Коли ми винищимо їхні бази тут, зможемо перейти до військових дій на їхній території. Кілька рейдів у Сонячну систему переконають їх, що нам краще дати спокій.
Горштоковський посміхнувся.
— Це буде важка битва — самі проти всієї галактики. Але, думаю, ми дамо собі раду. Кожен із нас вартий мільйона терранських мавп.
Тейт лежав і тремтів у темному переплетінні водоростей. Рослини чіплялися за нього своїми вологими чорними стеблами, погойдуючись у хвилях довкола. Отруйні нічні комахи повзали поверхнею смердючого болота.
Його вкривала твань, одяг був порваний і пошарпаний.
Десь дорогою він загубив свій бластер. Праве плече боліло, він заледве міг поворухнути рукою — мабуть, зламав. Але Тейт надто сильно змерз і був майже напівпритомний, тож не переймався цим. Він лежав горілиць у липкому болоті, заплющивши очі.
У нього не було шансів, ніхто не міг вижити в болоті. Тейт кволо розчавив комаху, що повзала по його шиї. Вона покорчилася у нього на долоні і зрештою померла. Ніжки мертвої комахи ще довго посмикувалися.
На нерухоме тіло чоловіка почав обережно наповзати отруйний слимак. Коли він причавив його своєю липкою вагою, Тейт почув перші далекі звуки табору, що ставав до роботи. Якийсь час він не міг зрозуміти, що відбувається, а коли нарешті усвідомив, то болісно і безпорадно затремтів.
Перша стадія великого наступу на Землю вже починалася.
На нудній землі[3]
Сильвія сміючись бігла у нічному світлі поміж троянд, космей і хризантем гравієвою стежкою за покоси запашної трави на газонах. Всюди блищали зірки, впіймані у калюжах, у які вона ступала, спускаючись за цегляну стіну. Кедри тримали небо й не зважали на струнку постать, що прослизала поруч. Її каштанове волосся розвівалося, очі сяяли.
— Зачекай на мене, — проскиглив Рік, обережно ступаючи за нею по зарослій стежці. Сильвія безупинно танцювала далі. — Пригальмуй! — крикнув він сердито.
— Не можу, ми й так вже спізнилися, — Сильвія раптом вигулькнула перед ним, заступаючи шлях. — Викинь усе з кишень, — видихнула вона, її сірі очі блищали. — Викинь усе металеве. Ти ж знаєш, що вони ненавидять метал.
Рік обмацав кишені. У пальті було дві монети по десять центів і один п’ятдесятицентовик.
— Гроші теж?
— Так! — Сильвія схопила копійки й пожбурила їх у темні зарості болотяних кал. Монети зі свистом зникли у вологих глибинах. — Щось іще? — вона стривожено вхопила його руку. — Вони вже в дорозі. Є ще щось, Ріку?
— Тільки годинник, — Рік відвів зап’ясток подалі від чіпких пальців Сильвії, що миттю потяглися до нього. — Але ми не кидатимемо його в кущі.
— Тоді поклади його десь біля люпину чи на стіну. Чи в якесь дупло. — Сильвія знову побігла вперед. Її збуджений, піднесений голос долинув до нього: — І викинь свій портсигар, ключі і пряжку від паска — усе металеве. Ти ж знаєш, як вони ненавидять метал. Поквапся, ми спізнюємося!
Рік похмуро попрямував за нею.
— Гаразд, відьмо...
— Не кажи так! — розлючено відрізала з темряви Сильвія. — Це неправда. Ти наслухався моїх сестер і матері...
Її слова заглушив якийсь шум. Далекий ляскіт крил десь попереду, неначе гігантське листя колихалося серед зимової бурі. Нічне небо ожило жахливим гуркотом, цього разу вони наближалися дуже швидко. Вони були надто жадібні, надто відчайдушні й нетерплячі, щоб чекати. До Ріка почав підступати страх, і він побіг наздоганяти Сильвію.
Вона стояла у зеленій спідниці й блузці посеред метушливої маси, як маленька колона, і відштовхувала їх однією рукою, іншою намагаючись відкрутити корок. Переплетіння тріпотливих крил і тіл гнуло її, як очеретину. Скоро вона повністю зникла з виду.
— Ріку! — тихо покликала вона. — Іди сюди й допоможи! — вона відштовхнула їх убік і випросталася. — Вони мене душать!
Він пробився крізь сліпучо-білу стіну до краю годівнички.
Вони жадібно пили кров, що полилася з дерев’яного крана. Рік притягнув Сильвію до себе, дівчина була нажахана і тремтіла.
Він міцно тримав її, аж доки люте шаленство довкола них трохи не стихло.
— Вони голодні, — кволо видихнула Сильвія.
— Мала дурепа! Навіщо ти побігла вперед? Вони ж могли тебе спопелити!
— Я знаю. Вони можуть зробити що завгодно, — вона тремтіла, збуджена й перелякана. — Але ти тільки поглянь на них, — прошепотіла вона з побожністю у голосі. — Подивися на їхній розмір, розмах крил. І вони білі, Ріку! Бездоганні й досконалі. Ніщо у світі не дорівняється до їхньої досконалості. Вони величні, чисті й дивовижні.
— А ще вони справді дуже хотіли цієї ягнячої крові.
М’яке волосся Сильвії торкалося його обличчя, зусібіч тріпотіли крила. Істоти з лементом вже відлітали в небо. Насправді навіть не вгору — геть. Назад до свого світу, аж доки знову не відчують кров. Втім, справа була не лише у крові: вони приходили через Сильвію, це вона їх приваблювала.
Сірі очі дівчини були широко розплющеними. Вона тягнулася до білих істот, що вже відлітали. Одна з них промайнула зовсім поруч, розбризкавши фонтан білого вогню. Трава і квіти спалахнули, і Рік поспіхом кинувся вбік. Палаючий силует на мить завис над Сильвією, а тоді почувся глухий ляск. Останній білокрилий гігант зник. Повітря і земля поступово охолоджувалися, лишилися тільки темрява і тиша.
— Вибач, — прошепотіла Сильвія.
— Не роби цього більше, — спромігся відповісти їй Рік, закляклий від потрясіння. — Це небезпечно.
— Іноді я забуваю про це. Вибач, Ріку. Я не хотіла, щоб вони підлітали так близько, — Сильвія спробувала усміхнутися. — Я вже місяці не була такою легковажною, відтоді, коли вперше привела тебе сюди. — На її обличчі з’явився пристрасний, збуджений вираз. — Ти бачив його? Сила і полум’я! І він же навіть не торкнувся до нас, лише подивився — і все запалало, все довкола.
3
Назва оповідання відсилає до пісні про Сильвію з «Двох веронців» Вільяма Шекспіра, покладеної на музику Францом Шубертом.