Або принаймні він сподівався, що їх зводила людина.
Похитуючись, він підвівся, і раптом до його вух долинуло якесь гудіння. Розпеченою, запилюженою дорогою до нього наближалася машина. Хоч і наполоханий, Тіроль обережно пішов їй назустріч.
Водій був людиною — струнким, майже хворобливо худим хлопцем із загрубілою темною шкірою і густим волоссям кольору тютюну. Був одягнений у вкриту плямами парусинову сорочку і брудний комбінезон. Із його нижньої губи звисала погнута, незапалена цигарка. Автомобіль рухався за рахунок пального, такі робили у двадцятому столітті, пом’ятий і побитий, він із деренчанням зупинився, і водій критично оглянув Тіроля. З автомобільного радіо долинала якась ритмічна танцювальна музика.
— Ви — збирач податків? — запитав водій.
— Що ви, ні, — запевнив Тіроль, йому було відомо про вороже ставлення селян до таких збирачів. Проте він потрапив у пастку. Не можна зізнаватися, що він — вигнаний із Землі злочинець, таке зізнання було запрошенням до страти, зазвичай дуже мальовничої. — Я інспектор, — проголосив він, — із Міністерства охорони здоров’я.
Задоволений відповіддю, водій кивнув.
— Останнім часом стільки тої тлі розвелося! Ви там, у Міністерстві, вже подбали про розпилювачі? Врожай же гине на очах.
Тіроль вдячно заліз у машину.
— Я й не уявляв, що сонце буде таким гарячим, — промимрив він.
— Ви говорите з акцентом, — зауважив хлопець, запускаючи двигун. — Звідкіля ви родом?
— Мовленнєва вада, — знайшовся з відповіддю Тіроль. — А до міста далеко?
— Та, може, з годину, — відповів хлопець, коли машина ліниво посунула далі.
Тіроль побоювався уточнювати у водія назву планети. Це могло його виказати. Проте бажання дізнатися, де саме він опинився, було просто нестерпним. Відділяють його від Землі дві зоряні системи чи два мільйони таких систем, місяць чи сімдесят років польоту. Авжеж, він мусив повернутися, він не мав жодного бажання ставати землеробом на якійсь богом забутій колоніальній планеті.
— Класний свіп, — похвалив водій, кивнувши на радіо, з якого линув потік верескливого джазу. — Це Каламайн Фредді і група «Вулібер Креол Оріджинал». Впізнали мелодію?
— Ні, — пробурмотів Тіроль. Суха й спекотна погода викликала в нього головний біль, і він благав Бога підказати йому, куди ж він усе-таки потрапив.
Місто було жалюгідно маленьке. Будинки занепалі, вулиці засмічені. Подекуди траплявся якийсь різновид домашніх курей, що порпалися у смітті. Під ґанком дрімав блакитний квазі-пес. Розгублений, почуваючись геть нещасним, Пол Тіроль увійшов у приміщення автобусної станції і знайшов розклад руху транспорту. На ньому блимали незрозумілі Тіролю напрямки: очевидно, назви невідомих міст. Назви планети, звісно, ніде не було.
— Скільки коштує політ до найближчого порту? — спитав він продавця квитків за віконцем.
Продавець задумався.
— Залежить від того, який порт. Куди вам треба?
— У Центр, — сказав Тіроль. «Центром» у зовнішніх системах звалася Сонячна система.
Продавець байдуже похитав головою.
— Тут немає міжсистемних портів.
Тіроль отетерів. Мабуть, він перебував не на центральній планеті цієї системи.
— Добре, — сказав він, — тоді до найближчого міжпланетного порту.
Продавець погортав грубий довідник.
— До якого небесного тіла цієї системи?
— До будь-якого, аби там був міжсистемний порт, — терпляче пояснив Тіроль. Звідси треба було тікати за всяку ціну.
— Отже, до Венери.
Здивований, Тіроль сказав:
— Тоді ця система... — потім враз замовк і спохмурнів, дещо згадавши. У багатьох зовнішніх системах, особливо в дуже віддалених, була провінційна звичка називати небесні тіла своєї системи за зразком Сонячної. Ця планета, можливо, звалася «Марсом», «Юпітером» або «Землею» залежно від її розташування. — Добре, — наважився врешті Тіроль. — Квиток до... Венери. В один кінець.
Венера, або те, що видавали за Венеру, була жахливо маленьким небесним тілом, не більшим за астероїд. Над нею висіла бліда хмарка металевого туману, яка затуляла її від сонця. Окрім гірничо-металургійних підприємств, на цій планеті більше нічого не було. Безплідна земля з купкою перехняблених хиж. Вітер, не вщухаючи ні на мить, розносив долиною сміття і всілякі уламки.
І все ж тут був міжсистемний порт, магістраль, що з’єднувала планету з її найближчим зоряним сусідом і, далі, з рештою всесвіту. Саме тієї миті на величезне транспортне судно вантажили руду.
Тіроль підійшов до квиткової каси. Протягнувши касиру майже всі свої гроші, він попросив:
— Мені квиток до Центру, в один кінець. Настільки далеко, наскільки це можливо.
Касир порахував гроші.
— Клас неважливий?
— Ні, — відповів він, витираючи піт із чола.
— А тривалість польоту?
— Ні.
Касир сказав:
— На ці гроші ви дістанетеся щонайдалі до системи Бетельґейзе.
— Чудово, — мовив Тіроль, думаючи про те, що там робитиме. Звідти він принаймні зможе зв’язатися зі своєю організацією, ця частина всесвіту бодай позначена на карті. Єдине що: він — майже банкрут. Попри спеку, Тіроля пройняв крижаний страх.
Центральна планета системи Бетельґейзе мала назву Плантажнет III. Це був жвавий проміжний порт для пасажирських перевізників, які транспортували жителів на нерозвинені колоніальні планети. Одразу після приземлення корабля Тіроль поквапився через злітне поле до стоянки таксі.
— Відвезіть мене до офісу корпорації «Тіроль», — звелів він, благаючи Бога, щоб на цій планеті був один з її філіалів. Він мусив тут бути, проте, можливо, з іншою назвою. Тіроль уже багато років тому втратив лік філіалам своєї розгалуженої імперії.
— Корпорація «Тіроль», — замислено повторив таксист. — Ні, містере, я таких не знаю.
Вражений, Тіроль запитав:
— А хто займається работоргівлею на цій планеті?
Водій розвернувся до нього. Це був зморщений, сухорлявий коротун в окулярах, він витягнув шию, як зацікавлена черепаха, але дивився без співчуття.
— Ну, — відповів він, — мені казали, що людей доправляють у зовнішні системи без відповідних документів. Є тут один підрядник... а зветься він... — таксист багатозначно замовк. Тіроль тремтливими руками простягнув йому останню банкноту. — «Надійний експорт-імпорт», — повідомив водій.
Це було одне з маріонеткових підприємств Лантано. Тіроль із жахом уточнив:
— І більше ніхто?
Водій ствердно кивнув головою.
Мов громом прибитий, Тіроль відійшов від машини. У нього перед очима затанцювали портові будівлі, він знеможено сів на лавку. Серце шалено калатало. Від спроби вдихнути горло обпікало болем. На голові, у місці, куди його вдарила Еллен Екере, утворилася і вже починала пульсувати здоровенна ґуля.
Це відбувалося насправді, він поволі починав усвідомлювати, що ніколи не дістанеться Землі, йому доведеться до скону віку жити в цій сільській місцевості, відрізаним від своєї організації, від усього, що він будував усі ці довгі роки.
А жити йому, усвідомив Тіроль, хапаючи ротом повітря, лишилось навряд чи довго.
Він подумав про Гаймі Розенбурґа.
— Зрадник, — закашлявся Тіроль. — Ти мене зрадив. Чуєш? Це через тебе я тут опинився. Це ти винен, не треба було тебе наймати.
І ще він подумав про Еллен Екере.
— Ти теж, — видихнув він крізь кашель. Скорчившись на лавці, він раз у раз заходився кашлем, думаючи про людей, які його зрадили. А таких були сотні.
Вітальня Девіда Лантано була обставлена з витонченим смаком. Уздовж стін на стійці з кованого заліза вишикувалася безцінна синя розписна порцеляна кінця дев’ятнадцятого століття. Девід Лантано обідав за старовинним жовтим пластиковим столом із хромованими ніжками, і різноманіття страв вразило Біма навіть більше, ніж інтер’єр будинку.