Лантано був у доброму гуморі і їв з апетитом. Заправивши лляну серветку під підборіддя, він пив каву і, не стримуючись, голосно відригував. Короткотривале ув’язнення лишилося позаду, тепер він від’їдався, щоб компенсувати пережите випробування.
Йому повідомили, спершу його люди, а тепер і Бім, що Тіроля успішно запроторили в ту частину всесвіту, звідки немає вороття. Тіроль не повернеться, і Лантано був за це вдячний. Він почувався перед Бімом боржником й увесь час запрошував Біма чимось пригоститися.
Бім похмуро виголосив:
— У вас тут гарно.
— Ви могли б жити так само, — сказав Лантано.
На стіні вітальні висів, захищений рамою і склом, наповненим гелієм, старовинний аркуш паперу. Це був першодрук поеми Оґдена Неша, колекційний екземпляр, якому годилося б висіти у музеї. Він викликав у Біма мішані почуття заздрості й осуду.
— Так, — погодився Бім, — Я міг би жити так само.
Так само, подумав він, або з Еллен Екере, або на якійсь посаді в Міністерстві внутрішніх справ, або й усе це одразу. Едвард Екере вийшов на пенсію й дав згоду на розлучення. Лантано нічого не загрожувало. Тіроля вигнали із системи. Бім запитав себе, а чого ж він насправді хоче.
— Ви могли б далеко зайти, — сонно пророкував Лантано.
— Так далеко, як Пол Тіроль?
Лантано розсміявся і позіхнув.
— Цікаво, чи лишив він по собі родину, — міркував Бім. — Чи були у нього діти? — він думав про Гаймі.
Лантано потягнувся через стіл до таці з фруктами, вибрав персик і обережно протер його рукавом халата.
— Скуштуйте персик, — запросив він.
— Дякую, не хочу, — роздратовано відмовився Бім.
Лантано подивився на персик і не став його їсти. Персик був зроблений із воску, фрукти у мисці були муляжами. Він лиш удавав із себе багатія, і багато предметів у його вітальні були несправжніми. Щоразу, пропонуючи фрукти своїм гостям, він ішов на великий ризик. Поклавши персик на тацю, він відхилився на спинку крісла й відпив іще кави.
Якщо у Біма не було амбіцій, то вони були у нього, і тепер, коли Тіроля немає, його плани мають чудові шанси втілитися в життя. Він почувався умиротвореним. Колись, подумав він, і то доволі скоро, на цій таці лежатимуть справжні фрукти.
Дослідники ми
— Боже, — вихопилося в Перкгурста, і м’язи його почервонілого обличчя здригнулися від хвилювання. — Ідіть сюди. Ви тільки погляньте!
Всі скупчилися біля ілюмінатора.
— Он вона, — промовив Бертон. Його серце дивно тьохнуло. — Яка ж вона гарна!
— Чорт, а таки гарна, — погодився Леон. Його голос тремтів. — Ого, я навіть Нью-Йорк бачу.
— Та не бреши!
— Бачу! Оте, сіре. Біля води.
— Це ж навіть не Сполучені Штати. Ми дивимося догори верхом. Це Сіам.
Корабель мчав крізь космос під виск метеоритних екранів. А тим часом блакитно-зелена куля, оповита хмарами, що ховали континенти та океани, поступово збільшувалася.
— Я вже навіть не сподівався знову її побачити, — зізнався Меррівезер. — Думав, ми застрягли там навіки, — його обличчя скривилося. — Клятий Марс, ця багряна пустка! Нічого, крім сонця, мух і руїн.
— Добре, що Бертон уміє лагодити реактивні двигуни, — зауважив капітан Стоун. — Ми маємо бути йому вдячні.
— А знаєте, що я зроблю, щойно повернуся? — вигукнув Перкгурст.
— Що?
— Вирушу на Коні-Айленд.
— Навіщо?
— Люди. Я хочу знову побачити людей. Натовпи людей. Дурних, спітнілих, галасливих. Морозиво, воду. Океан. Пивні пляшки, молочні пакети, паперові серветки...
— І дівчат, — додав Веккі, і його очі засяяли. — Шість місяців — це так довго. Візьми мене із собою. Сядемо на пляжі й милуватимемося дівчатами.
— Цікаво, які в них зараз купальники? — замріяно мовив Бертон.
— Може, вони взагалі їх не носять! — припустив Перкгурст.
— А я ось що скажу! — проревів Меррівезер. — Я знову побачу дружину! — раптом він замовк, а потім його голос стих до шепоту: — Мою дружину.
— У мене теж є дружина, — сказав Стоун і підморгнув. — Але я вже давно одружений, — потім він подумав про Пат і Джин. Йому боляче стисло груди. — Мабуть, уже підросли.
— Підросли?
— Мої діти, — хрипко пояснив Стоун.
Вони перезирнулися: шестеро чоловіків, обідраних, з довгими бородами і блискучими, як у лихоманці, очима.
— Довго ще? — прошепотів Веккі.
— Десь із годину, — відказав Стоун. — Ще година, і ми вдома.
Корабель вдарився об землю з такою силою, що всі попадали на підлогу. Він підстрибував і котився всіяною каменюками дорогою, ображено вищали гальма. Нарешті корабель зупинився, зарившись носом у якийсь насип.
Тиша.
Вхопившись за поруччя, Перкгурст перший незграбно звівся на ноги. У нього цебеніла кров із порізу під оком.
— Ми приземлилися, — проголосив він.
Бертон заворушився й зі стогоном змусив себе встати на коліна. Перкгурст допоміг йому підвестися.
— Дякую. Отже, ми...
— Ми дома. Ми повернулися.
Двигун був вимкнений. Гудіння стихло... вловлювався тільки звук ледь чутного капотіння рідини на землю.
Корабель був зруйнований. Корпус тріснув у трьох місцях. Він був геть деформований, погнутий і сплющений. Усюди валялися папери та уламки апаратури.
Веккі і Стоун обережно встали.
— З вами все гаразд? — запитав Стоун, обмацуючи свій лікоть.
— Допоможіть, — попросив Леон. — Бісова нога! Здається, вивихнув.
Леона поставили на ноги. Меррівезер лежав непритомний. Чоловіки привели його до тями й допомогли підвестися.
— Ми приземлилися, — повторив Перкгурст, мовби сам не міг у таке повірити. — Це Земля! Ми повернулися — живі!
— Сподіваюся, наші зразки не постраждали, — похопився Леон.
— До дідька ті зразки! — збуджено вигукнув Веккі. Він гарячково викручував болти, щоб відкрити люк. — Ходімо назовні, все як слід роздивимося.
— А де ми? — спитав Бертон у капітана Стоуна.
— Десь на південь від Сан-Франциско. На півострові.
— Сан-Франциско! Слухайте — можна покататися на канатних трамваях! — Перкгурст допоміг Веккі з люком. — Сан-Франциско! Одного разу я проїздив через Фріско. Там є величезний парк, зветься «Золоті ворота». Можна сходити на атракціони.
Люк широко розчинився. Розмова різко урвалася. Чоловіки визирнули назовні, мружачись від сліпучого розпеченого сонця.
Перед ними простяглося зелене поле. Оддалік здіймалися пагорби, чітко окреслені в кришталево-чистому повітрі. По шосе їхало кілька машин — такі собі крихітні цятки, на яких виблискувало сонце. Телефонні стовпи.
— Що це за звук? — спитав Стоун, уважно прислухаючись.
— Потяг.
Потяг сунув далекою колією, пахкаючи чорним димом.
Полем гуляв легенький вітерець, куйовдячи траву. Праворуч лежало місто. Будинки і дерева. Дашок театру. Заправка «Стандарт». Придорожній ринок. Мотель.
— Як думаєте, нас хтось помітив? — міркував уголос Леон. — Мали б побачити.
— Почути — так це напевне, — кинув Перкгурст. — Ми гепнули на землю з таким гуркотом, наче на небі хтось перднув.
Веккі зіскочив на поле. І раптом захитався, широко розкинувши руки.
— Я зараз упаду!
Стоун розсміявся.
— Звикнеш! Ми надто довго пробули в космосі. Гайда за мною, — він зістрибнув на землю. — Ходімо вже.
— Так, ходімо до міста, — Перкгурст снопом зваливася поряд із ним. — Може, нас почастують чимось смачненьким...
Чорт, от би шампанського! — він випнув груди під розірваною формою. — Повернення героїв. Ключі від міста. Парад. Військовий оркестр. Трибуни, повні дівчат.
— Дівчат, — пирхнув Леон. — У тебе одне на думці.
— Аякже! — Перкгурст уже рушив через поле до міста, інші потяглися слідом за ним. — Хутчіш!
— Дивись-но, — звернувся Стоун до Леона. — Там хтось є. Спостерігає за нами.