— Це діти, — відказав Бертон. — Зграйка дітей, — він у захопленні засміявся. — Пішли привітаємося.
Вони попрямували до дітей густим росистим різнотрав’ям.
— Мабуть, зараз весна, — зауважив Леон. — У повітрі просто пахне весною, — він глибоко вдихнув. — І травою.
Стоун швидко підрахував.
— Сьогодні дев’яте квітня.
Вони поквапилися далі. Діти стояли, витріщившись на них, мовчазні й нерухомі.
— Агов! — гукнув їм Перкгурст. — Ми повернулися!
— Що це за місто? — прокричав Бертон.
Діти дивилися на них вибалушеними очима.
— Щось не так, — пробурмотів Леон.
— Наші бороди. Вигляд у нас доволі кепський, — Стоун склав руки рупором. — Та не бійтеся! Ми повернулись із Марса. Космічна експедиція. Два роки тому — пам’ятаєте? Минулого жовтня була перша річниця.
Діти і далі витріщалися на них з пополотнілими личками. Потім раптом розвернулися і кинулися навтьоки. Вони налякано дременули до міста.
Шестеро чоловіків застигли, вражені їхньою втечею.
— Якого біса, — приголомшено пробурмотів Перкгурст. — Що їх налякало?
— Наші бороди, — невпевнено повторив Стоун.
— Щось тут не так, — захриплим голосом прокоментував Бертон. Його починало тіпати. — Щось тут геть не так.
— Припини! — урвав його Леон. — Це просто через бороди, — він люто шарпнув свою сорочку, відірвавши шматок тканини. — Ми брудні, як задрипані волоцюги. Вперед, — він попростував стежкою, якою втекли діти. — Ну ж бо! По нас уже, мабуть, відправили машину. Ходімо їй назустріч.
Стоун і Бертон перезирнулися. І повільно рушили за Леоном. Інші трохи відставали від них.
Мовчазні, розгублені, шестеро зарослих чоловіків посунули через поле до міста.
Помітивши чужинців, якийсь підліток на велосипеді чимдуж натиснув на педалі. Залізничники, що ремонтували колію, покидали лопати і з криком кинулися врозтіч.
Шестеро чоловіків отетеріло провели їх поглядом.
— Та що ж це таке? — пробурмотів Перкгурст.
Вони перетнули колію, щоб дістатися до міста, яке лежало по той її бік, і пройшли через гай евкаліптових дерев.
— Бурлінґейм, — прочитав Леон на вказівнику. Вони оглянули вулицю. Готелі та кав’ярні. Припарковані машини. Заправки. Дешеві крамнички. Маленьке провінційне місто, на тротуарах нечисленні перехожі. Дорогами їздять автомобілі.
Астронавти вийшли з гаю. Працівник заправки на протилежному боці вулиці підвів голову...
І завмер.
За мить він кинув шланг, який тримав у руці, і з пронизливим вереском втік.
Машини зупинилися. З них вихопилися водії й побігли геть. Чоловіки й жінки повискакували з крамниць і сипнули хто куди. Це була гарячкова, кваплива втеча.
За кілька хвилин вулиця спорожніла.
— Боже, — ошелешено промовив Стоун. — Що за?.. — він ступив на тротуар. Навколо жодної живої душі.
Вражена й оніміла шістка чоловіків крокувала головною вулицею. Жодного поруху. Ніде нікого. Завила сирена, то тихіше, то голосніше. З провулка вигулькнула машина й, задкуючи, рушила геть.
У вікні горішнього поверху ближнього будинку Бертон розгледів бліде, налякане обличчя. Потім фіранки рвучко засмикнули.
— Щось я нічого не второпаю... — пробурмотів Веккі.
— Вони тут всі схибнулися, чи що? — дивувався Меррівезер.
Стоун нічого не відповів. Бо не мав відповіді. Почувався знетямленим і втомленим. Він сів на узбіччя, щоб віддихатися.
Інші скупчилися навколо нього.
— Чортова нога, — поскаржився Леон. Закусивши губу, він прихилився до знака «Стоп». — Болить так, що можна померти.
— Капітане, що відбувається? — запитав Бертон.
— Я не знаю, — зізнався Стоун. Він обмацав подерті кишені в пошуках цигарки. Навпроти них було видно спорожнілу кав’ярню. Люди з неї повтікали. Їжа полишалася на столах. На плиті шкварчав гамбургер, у скляному кавнику кипіла кава.
На тротуарі валялися якісь товари, які нажахані покупці покидали разом із сумками. Самотньо диркотів двигун залишеної на парковці машини.
— То що? — спитав Леон. — Що тепер?
— Не знаю.
— Ми ж не можемо просто...
— Я не знаю! — Стоун звівся на ноги. Він зайшов до кав’ярні. Вони спостерігали, як він сідає за стіл.
— Що це він робить? — спитав Веккі.
— Поняття не маю, — Перкгурст увійшов до кав’ярні слідом за Стоуном. — Що ти надумав?
— Чекати офіціанта.
Перкгурст знічено поплескав Стоуна по плечі.
— Та годі вам, капітане. Тут нікого немає. Всіх як вітром здуло. Стоун нічого не відповів. Він сидів за столиком із безвиразним обличчям. І просто чекав, поки його обслужать.
Перкгурст вийшов із кав’ярні.
— Що, в біса, сталося? — спитав він Бертона. — Що це з ними таке?
Поблизу нишпорив плямистий пес. Пробігаючи повз них, він напружився і з підозрою їх обнюхав. Потім шаснув у провулок.
— Обличчя, — сказав Бертон.
— Обличчя?
— За нами стежать. Звідти, — Бертон показав рукою на будинок. — І ховаються. Але чому? Чому вони нас уникають?
Раптом Меррівезер завмер.
— Сюди щось їде.
Чоловіки з цікавістю озирнулися.
З-за рогу вигулькнули два чорні седани й рушили в їхньому напрямку.
— Дякувати Богу, — пробурмотів Леон, притулившись до стіни будинку. — Приїхали нарешті.
Машини загальмували біля узбіччя. Відчинилися двері. Із них висипали чоловіки й мовчки оточили астронавтів. Всі добре вдягнені. У краватках, капелюхах і довгих сірих пальтах.
— Мене звати Скенлен, — відрекомендувався один із них. — Я із ФБР, — це був літній чоловік із сталево-сірим волоссям. Він говорив стримано й суворо. І пильно розглядав їхню п’ятірку. — Де ще один?
— Капітан Стоун? Він там, — Бертон показав на кав’ярню.
— Приведіть його сюди.
Бертон зайшов до кав’ярні.
— Капітане, за нами приїхали. Виходьте.
Стоун вийшов разом із ним на вулицю.
— Бертоне, а хто вони? — спитав він уривчасто.
— Шестеро, — ствердно мовив Скенлен і махнув рукою своїм людям. — Гаразд. Усі тут, — ФБРівці посунули на них, змушуючи відступити до цегляного фасаду кав’ярні.
— Чекайте! — здавленим голосом вигукнув Бертон. Він закрутив головою. — Що... що відбувається?
— Чого вам треба? — благально спитав Перкгурст. По його щоках покотилися сльози. — Скажіть нам, Бога ради...
У людей із ФБР була зброя. Вони її витягли. Веккі позадкував, піднявши руки над головою.
— Прошу вас! — застогнав він. — Що ми такого зробили?
Раптом у Леонових грудях зажевріла надія.
— Вони не знають, хто ми. Думають, що ми — комуністи, — він звернувся до Скенлена. — Ми астронавти експедиції Земля-Марс. Мене звати Леон. Пам’ятаєте? У жовтні минув рівно рік. Ми повернулися. Повернулися з Марса, — голос йому зрадив. Під’їхала техніка. З’явилися каністри зі шлангами.
— Ми повернулися! — прохрипів Меррівезер. — Ми — члени експедиції Земля-Марс, і ми повернулись!
Обличчя Скенлена лишилося незворушним.
— Усе це звучить чудово, — холодно сказав він. — От тільки ваш корабель, діставшись Марса, розбився і вибухнув. Ніхто з екіпажу не вижив. Ми знаємо це достеменно, бо посилали роботів-шукачів, які привезли звідти тіла, — всі шість.
Люди з ФБР вистрілили. Займистий напалм огорнув усі шість фігур. Ті кинулися назад, але вогонь їх таки наздогнав.
ФБРівці дивилися, як загорілися прибульці, наступної миті вже не можна було нічого розгледіти. Шести чоловіків видно не було, але їх було чути. Звуки ці були доволі неприємними, проте ФБРівці лишилися на позиціях: чекати і спостерігати.
Скенлен копнув ногою обвуглені рештки.
— Напевне сказати не можна, — виснував він. — Але, схоже, тут лише п’ятеро... хоч я й не помітив, щоб хтось із них утік. Ми не лишили їм часу, — під його чоботом грудка попелу розсипалася на порох, порошинки все ще диміли, догораючи.
Його помічник Вілкс опустив додолу очі. Це було для нього новим досвідом, і він іще не зовсім вірив у те, що щойно побачив.