— Я... — витиснув він із себе, — я, мабуть, піду до машини, — промимрив він, задкуючи від Скенлена.
— Взагалі-то ми ще не закінчили, — сказав Скенлен, але, побачивши лице чоловіка, додав: — Добре, іди посидь у машині.
Люди почали виходити на тротуар. Боязко визирали з-за дверей і вікон.
— Вони їх знищили! — із захватом заверещав якийсь хлопчик. — Космічних шпигунів більше немає!
Фотокореспонденти збіглися робити світлини. Звідусіль сходилися роззяви з блідими обличчями й вибалушеними очима. Вони із подивом роздивлялися безформну масу задимленого попелу.
Із дрожем у руках Вілкс забрався назад до машини й зачинив за собою двері. Радіо про щось верещало, але він вимкнув приймач, не бажаючи нічого чути. Біля входу в кав’ярню, радячись із Скенленом, стовбичили його колеги з ФБР у сірих пальтах. Потім кілька з них відділилися від решти, обійшли кав’ярню і рушили алеєю. Вілкс спостерігав, як вони поступово віддаляються. Що за жахіття, думав він.
Наблизившись до машини, Скенлен схилився і просунув голову у вікно.
— Як ти почуваєшся, краще?
— Трохи, — відказав він і одразу спитав: — Це який... уже двадцять другий раз?
Скенлен зітхнув.
— Двадцять перший. Раз на кілька місяців... ті самі імена, ті самі люди. Не обіцятиму, що ти колись до цього звикнеш. Проте це перестане тебе дивувати.
— Але ж вони від нас геть не відрізняються, — насилу промовив Вілкс. — Це було те саме, що спалити шістьох людських істот.
— Ні, — заперечив Скенлен. Він відчинив двері й сів на заднє сидіння позаду Вілкса. — Вони лише виглядають, як людські істоти. У тому й річ. Це те, чого вони хочуть. Це їхня хитрість. Ти ж знаєш, що Бертон, Стоун, Леон...
— Знаю, — урвав Вілкс. — Хтось у далекому космосі спостеріг, як падає корабель, побачив, як загинули астронавти, і провів аналіз усіх решток. Перш ніж ми туди дісталися. І той хтось узяв те, що хотів, цілком достатньо для реалізації свого плану. Проте... — він махнув рукою, — ... невже немає іншого способу з ними боротися?
Скенлен відповів:
— Нам бракує знань про них. Відомо лише одне — вони засилають до нас копії, знову і знову. Намагаються втертися до нас у довіру, — його обличчя посуворішало, спохмурніло. — Вони божевільні, чи що? Можливо, вони настільки відмінні від нас, що ми взагалі не зможемо їх зрозуміти, навіть якщо й спробуємо поспілкуватися. Невже вони думають, що всіх нас звуть Леонами, Меррівезерами, Перкгурстами та Стоунами? Мене особисто це найбільше зачіпає... Хоча, може, саме в цьому й полягає наша перевага: у тому, що вони не сприймають нас як індивідуальностей. Уяви, наскільки було б гірше, якби вони послали до нас... ну, не знаю... якісь спори... якесь насіння. А не цих шістьох бідолашних, які загинули на Марсі. Щось таке, що ми не ідентифікували б як імітацію...
— Для цього їм потрібен зразок, — зауважив Вілкс.
Один із ФБРівців махнув рукою, і Скенлен вийшов з авто. А за мить повернувся до Вілкса.
— Каже, що їх тільки п’ять, — повідомив він. — Один утік, здається, його вже бачили. Він скалічений і не може швидко пересуватися. Ми підемо по нього, а ти залишайся тут пильнувати, — і Скенлен приєднався до решти ФБРівців, що звернули на алею.
Вілкс запалив цигарку й сидів, підперши голову рукою. Мімікрія... усі нажахані. Проте...
Чи намагався хтось із ними поспілкуватися?
Несподівано, розганяючи людей зі свого шляху, з’явилося двоє полісменів. Третій чорний седан під’їхав до узбіччя, зупинився і випустив людей із ФБР.
Один із них, незнайомий Вілксові, підійшов до машини.
— У тебе радіо ввімкнене?
— Ні, — відповів Вілкс і знову ввімкнув приймач.
— Якщо побачиш його, зумієш з ним упоратися?
— Звісно, — відповів він.
ФБРівець повернувся до своєї групи.
Якби вирішував я, спитав себе Вілкс, що б я зробив? Чи спробував би дізнатися, чого вони насправді хочуть? Те, що виглядає, як людина, поводиться, як людина, повинно відчувати, як людина... а якщо вони — байдуже, хто вони є, — відчувають те саме, що й людина, може, вони могли б із часом стати людьми?
Від натовпу відділилася якась постать і рушила до нього. Нерішуче спинившись, труснула головою, похитнулася й відновила рівновагу, а потім випросталась, як і решта людей. Вілкс розпізнав у ній істоту, тому що його до цього готували протягом місяців. Вона перевдяглася у брюки й сорочку, проте сорочка була застібнута неправильно, а одна нога лишилася боса. Вочевидь, та істота не розуміла сенсу взуття. Або, подумав він, можливо, вона просто приголомшена і поранена.
Коли вона наблизилася, Вілкс підняв пістолет і прицілився їй у живіт. Їх навчали стріляти саме туди, під час практики він влучав у багато мішеней поспіль. Точнісінько в центр завбільшки з комаху... і наскрізь.
На знеможеному обличчі прибульця з’явився відчай, коли він побачив, що Вілкс збирається вистрілити. Він зупинився, дивлячись йому у вічі й навіть не намагаючись ухилитися.
Тільки тепер Вілкс зауважив, що ця істота має важкі опіки, скоріше за все, вона так чи так не виживе.
— Я мушу це зробити, — сказав він.
Істота подивилася на нього, а тоді розтулила рота в спробі щось сказати.
Він вистрілив.
Перш ніж щось промовити, вона померла. Вілкс прочинив двері, коли прибулець заточився й упав поряд із машиною.
Це неправильно, подумав Вілкс, стоячи над тілом. Я застрелив його, тому що злякався. І ще я мусив. Навіть якщо це неправильно. Він прибув сюди, щоб утертися до нас у довіру, імітуючи нас, щоб ми ні про що не здогадалися. Так нам сказали — і ми мусимо вірити, що вони плетуть проти нас підступну змову, що вони не люди й ніколи ними не стануть.
Дякувати Богу, що це кінець, подумав він.
А потім згадав: ні, не кінець...
Був теплий літній день кінця липня.
Корабель із ревінням приземлився, упав на бік, проорав собою поле, пробив паркан, сарай і нарешті зупинився у рівчаку.
Тиша.
Перкгурст, хитаючись, звівся на ноги. Схопився за поруччя. Боліло плече. Він потрусив головою, оглушений падінням.
— Ми приземлилися, — проголосив він. Його голос бринів від захвату і хвилювання. — Ми сіли!
— Допоможіть мені встати, — видихнув капітан Стоун.
Бертон подав йому руку.
Леон сидів, витираючи кров, що цебеніла з шиї. Всередині корабель був геть поруйнований. Більшість обладнання потрощена і розкидана.
Веккі на неслухняних ногах прошкутильгав до люка. І почав тремтливими пальцями відкручувати важкі болти.
— Отже, — сказав Бертон, — ми таки повернулися.
— Мені просто не віриться, — пробурмотів Меррівезер.
Нарешті болти були відкручені, і чоловіки поквапилися відкрити люк. — Це щось неймовірне! Стара добра Земля!
— Агов! — гукнув Леон, зістрибнувши на землю. — Прихопіть хтось кінокамеру.
— Що за дурість! — засміявся Бертон.
— Авжеж прихопіть! — кинув Стоун.
— Так, прихопіть, — підтримав товаришів Меррівезер. — Як ми і планували: якщо колись повернемося, то сфотографуємося поруч із кораблем. Історичний знімок, для шкільних підручників.
Веккі понишпорив серед уламків.
— Вона дещо пошкодилася від удару, — повідомив він і підняв понівечену камеру над головою.
— Може, вона все ще працює, — сказав Перкгурст, важко дихаючи й сповзаючи вниз слідом за Леоном. — Але як нам сфотографуватися вшістьох? Комусь же треба натиснути на кнопку.
— Якщо задати певний час, вона зробить це автоматично, — сказав Стоун, беручи до рук камеру й змінюючи налаштування. — Станьте в ряд, — він натиснув кнопку й приєднався до свого екіпажу.
Шестеро зарослих, виснажених чоловіків стали поряд із розбитим кораблем; камера клацнула. Вони захоплено вдивлялися в зелені поля, несподівано притихлі. Відтак перезирнулися, і в них засяяли очі.
— Ми повернулися! — прокричав Стоун. — Повернулися!
Іграшкова війна