У терранському бюро Митного контролю стандартів якості рослий чоловік дістав із металевого кошика ранкову пошту і, всівшись за стіл, приготувався її читати. Він одягнув райдужні лінзи й закурив цигарку.
«Доброго ранку, — проскреготав перший лист, коли Вайзмен провів великим пальцем по наклеєній аудіоплівці. Визираючи у відчинене вікно на паркінг, він ліниво вслухався у запис. — Слухайте, ви чим там, унизу, взагалі займаєтеся? Ми вам надіслали цілу купу... — пауза, протягом якої менеджер із продажів нью-йоркських універмагів проглянув свої документи, — ... тих ґанімедських іграшок. Ви хоч розумієте, що їх треба вчасно затвердити, тому що вони стоять у плані закупівель на осінь, і нам треба встигнути продати їх до Різдва, — насамкінець менеджер додав: — Цьогоріч акцент робиться на воєнних іграх. Ми плануємо закупити велику партію».
Вайзмен провів пальцем по імені й назві посади відправника.
«Джо Гаук», — проскрипів голос із запису. — Дитячий світ «Еппелей».
Сам до себе Вайзмен сказав:
— Он як! — він відклав листа, дістав аркуш паперу і приготувався прослухати запис удруге. А потім пробурмотів: — А й справді, що там із тими ґанімедськими іграшками? Здається, їх уже довго тестують у лабораторії. Не менше двох тижнів.
Звісно, будь-які товари з Ґанімеда сьогодні під пильним наглядом, протягом останнього року підприємницька жадібність на Супутниках — згідно з розслідуваннями — перевищила звичний рівень: там планувалися відкриті воєнні дії проти конкурентів, серед яких чільне місце посідали три внутрішні планети. Проте поки що нічого не відбувалося. Товари були пристойної якості, без подвійного дна, без отруйної фарби, яку дитина може злизати, без бактеріальних капсул.
І все ж...
Такі винахідливі люди, як ґанімедці, були вигадливими у будь-якій царині. Вони здатні вести підпільну діяльність із такими ж фантазією та оригінальністю, як і решту справ.
Вайзмен звівся на ноги, вийшов з кабінету і вирушив до будівлі, в якій працювала лабораторія.
Оточений напіврозібраними іграшками, Пінаріо підвів голову і побачив свого керівника, Леона Вайзмена, який увійшов, причинивши за собою двері лабораторії.
— Як добре, що ви прийшли, — сказав Пінаріо, хоча насправді просто намагався виграти час, він знав, що запізнився з роботою щонайменше на п’ять днів і що цей візит означав для нього проблеми. — Краще вдягніть профілактичний костюм, щоб не ризикувати, — та хоч як приязно він говорив, обличчя Вайзмена залишалося суворим.
— Я прийшов поговорити про ту гру в штурм цитаделі, шість доларів за набір, — повідомив Вайзмен, проходячи повз стоси нерозпакованих товарів, що чекали на тестування та затвердження.
— О, той набір із ґанімедськими іграшковими солдатиками! — вигукнув Пінаріо з полегшенням. Щодо цього товару сумління його було чисте, кожен тестувальник у лабораторії знав про видані шаєннським урядом спеціальні інструкції «Про небезпеку отруєння частинками культури, ворожої до мирних міських жителів», — типово непрозорий указ офіційної влади. Тепер він завжди міг — спираючись на закон — послатися на них і назвати номер відповідної статті. — Я їх ізолював, — повідомив він, супроводжуючи Вайзмена, — оскільки вони можуть становити особливу небезпеку.
— Проведіть мене до них, — звелів Вайзмен. — Ви вірите, що вони й справді несуть якусь загрозу, чи це не більше ніж паранойя щодо «нашестя інопланетян»?
Пінаріо відповів:
— Пересторога цілком виправдана, тим більше, коли йдеться про дитячі товари.
Він кілька разів махнув рукою, і плита в стіні від’їхала, відкриваючи вхід до бокової кімнати.
Від побаченого Вайзмен просто остовпів. Пластиковий манекен дитини натуральних розмірів у звичайному одязі, приблизно п’яти років, судячи з вигляду, сидів, оточений іграшками. Коли вони ввійшли, манекен сказав: «Мені нудно. Зробіть щось інше». Після короткої паузи він повторив: «Мені нудно. Зробіть щось інше».
Іграшки на підлозі, налаштовані реагувати на голосові команди, покинули свої попередні заняття і почали все наново.
— Це заощаджує наші витрати, — пояснив Пінаріо. — Перш ніж покупець отримає те, за що платить, вся ця купа сміття мусить пройти повний цикл тестування. Якби ми стовбичили тут, роздаючи їм команди, то взагалі звідси не виходили б.
Просто перед манекеном роїлася групка ґанімедських солдатиків, а також стояла цитадель, яку вони мали взяти штурмом. Солдатики прокрадалися до неї хитрими манівцями, проте зупинилися, почувши команду манекена. Наразі вони перегруповувалися.
— Ви все це записуєте на касету? — уточнив Вайзман.
— Звісно, — запевнив його Пінаріо.
Солдатики були приблизно шість дюймів заввишки і зроблені з практично незнищенних термопластикових сполук, якими так славилося ґанімедське виробництво. Їхні однострої були вигадливим змішанням різних військових костюмів із супутників та сусідніх планет. Сама ж цитадель, моноліт із зловісного темного матеріалу, схожого на метал, нагадувала міфологічну фортецю, горішня її частина була всіяна бійницями, розвідний міст — піднятий і неприступний, а на найвищій башті гордовито тріпотів прапор.
Цитадель із посвистом вистрілила снарядом у своїх нападників. Снаряд гучно вибухнув хмаринкою диму посеред купки солдатиків, не завдавши їм жодної шкоди.
— Вона захищається, — зауважив Вайзмен.
— Але врешті-решт програє, — сказав Пінаріо. — Так мусить бути. Із психологічного погляду, ця цитадель символізує зовнішню реальність. А дванадцять солдатиків репрезентують зусилля дитини, яка намагається опанувати цю реальність. Беручи участь у штурмі цитаделі, дитина призвичаюється до умов суворого світу. І цей світ врешті лягає до її ніг, та лише ціною неймовірних зусиль та наполегливості. Принаймні так сказано в інструкції, — додав він і передав брошурку Вайзмену.
Гортаючи сторінки інструкції, Вайзмен спитав:
— Отже, їхня тактика нападу щоразу змінюється?
— Ми вже вісім днів проводимо тести. І досі жодного разу тактика не повторювалася. Зрештою, іграшок для цього достатньо.
Солдатики сновигали навколо, поступово наближаючись до цитаделі. Раптом на її стінах з’явилися якісь прилади стеження і розвернулися в напрямку солдатиків. Скориставшись іншими іграшками, що чекали на тестування, солдатики чкурнули в укриття.
— Вони реагують на випадкову конфігурацію місцевості, — роз’яснив Пінаріо. — Солдатики об’єктотропійні, наприклад, коли вони бачать серед тестованих іграшок ляльковий будиночок, то ховаються в ньому, як миші в норі. У найглибших закутках, — щоб підтвердити сказане, він підняв великий іграшковий космічний корабель, вироблений компанією з Урану, і витрусив із нього двох солдатиків.
— А як часто вони брали цитадель? — запитав Вайзмен. — У відсотках?
— Поки що успішною була одна з дев’яти спроб. На задній частині цитаделі є панель. І там можна поміняти налаштування так, щоб успішні спроби траплялися частіше.
Він почав пробиратися поміж солдатиків, Вайзмен рушив слідом, і вони нахилилися над цитаделлю.
— Ось тут у неї система живлення, — показав Пінаріо. — Доволі хитра. Також звідси йдуть накази солдатикам. Передача на високій частоті з дробівниці.
Відчинивши задню частину цитаделі, він показав своєму босу контейнер із дробом.
Кожна кулька була частиною наказу. Для того, щоб задати солдатам позиції для нападу, кульки підкидалися, вібрували й падали, утворюючи щоразу новий візерунок. Таким чином досягалася випадковість тактики. Але, оскільки кульок дробу була визначена кількість, мусила бути і визначена кількість тактик.
— Ми тестуємо їх усі, — сказав Пінаріо.
— А немає можливості якось це пришвидшити?
— Ні, нам потрібен час. Можна випробувати тисячі тактик, перш ніж...
— ... випаде така, — закінчив за нього Вайзмен, — яка накаже їм розвернутися на дев’яносто градусів і почати стріляти в найближчу людську істоту.
Пінаріо похмуро зауважив:
— Або й гірше. У цій системі живлення чимало генераторів електромагнітного випромінювання. Вони розраховані на п’ять років роботи. Проте, якщо вся ця енергія виділиться водночас...
— Продовжуйте дослідження, — розпорядився Вайзмен. Вони подивилися один на одного, а тоді на цитадель. Солдатики вже майже дісталися до неї. Раптом одна зі стін цитаделі опустилася, відкривши дуло гармати, і наступ було відбито — всіх солдатиків розкидало по підлозі.