— Такого я ще не бачив, — пробурмотів Пінаріо.
На деякий час усе завмерло. Тоді лабораторний манекен дитини, що сидів серед іграшок, озвався: «Мені нудно. Зробіть щось інше».
Двоє чоловіків з якимсь дивним почуттям остраху спостерігали, як солдатики підводяться й перегруповуються для чергової атаки.
Через два дні до офісу увірвався бос Вайзмена — огрядний сварливий коротун із витрішкуватими очима.
— Отже, так! — гримнув Фавлер. — Завершуй уже тестувати ці довбані іграшки. Часу в тебе до завтра, — і він попрямував був до дверей, та раптом Вайзмен зупинив його.
— Це надто серйозно, — заявив він. — Давайте спустимося в лабораторію, і я вам покажу.
Сперечаючись усю дорогу, Фавлер пішов із ним до лабораторії.
— Ти навіть не уявляєш, скільки грошей деякі з фірм вбухали в цю продукцію! — говорив він, заходячи в лабораторію. — Товарами, зразки яких ви тут тестуєте, забиті кораблі та склади на Місяці, чекаючи офіційного дозволу на ввезення!
Пінаріо ніде не було. Тож Вайзмену довелося скористатися своїм ключем замість сигналів руками, які відчиняли двері тестової кімнати.
Там в оточенні іграшок сидів зроблений лаборантами манекен. А навколо нього вирував рух: іграшки проходили цикли своєї активності. Фавлер здригнувся від шуму.
— Ось товар, про який ідеться, — повідомив Вайзмен, нахилившись над цитаделлю. Один із солдатиків повз, наближаючись до неї. — Як бачите, тут дванадцять солдатиків. Враховуючи їхню кількість, енергію, яка на них витрачається, а також складну систему команд...
Фавлер перервав його:
— Я бачу лише одинадцять.
— Можливо, один кудись заховався, — припустив Вайзмен.
Голос з-за їхньої спини промовив:
— Ні, їх таки одинадцять, — до них із застиглим від тривоги обличчям підійшов Пінаріо. — Я все тут обшукав. Одного немає.
Усі троє заніміли.
— Можливо, його знищила цитадель, — врешті припустив Вайзмен.
Пінаріо заперечив:
— Але ж ніхто не скасовував закону збереження матерії.
Якщо вона його «знищила», куди поділися його рештки?
— Можливо, вона переробила його на енергію, — запропонував свою гіпотезу Фавлер, оглядаючи цитадель та солдатиків, що залишилися.
— Ми вдалися до однієї хитрості, — похвалився Пінаріо, — коли помітили, що не вистачає одного солдатика. Зважили одинадцятьох солдатиків і саму цитадель. Їхня сумарна вага відповідала початковій вазі набору — тобто дванадцятьох солдатиків і цитаделі. Отже, він десь там, усередині, — Пінаріо показав на цитадель, що прицільно обстрілювала вояків, які до неї підступали.
Роздивившись цитадель, Вайзмен десь на підсвідомому, інтуїтивному рівні відчув: вона змінилася, стала інакшою.
— Прокрутіть відеозапис, — попросив Вайзмен.
— Вибачте? — перепитав Пінаріо і почервонів. — Звісно, — підійшовши до дитини-манекена, він вимкнув його, відкрив і витяг відеоплівку. А тоді тремтячими руками вставив у проектор.
Вони сиділи, спостерігаючи, як перед ними проскакують уривки запису: один напад за іншим, у них аж рябіло в очах. Солдатики наближалися, відступали під обстрілом, підводилися, знову нападали...
— Зупиніть отут, — раптом вигукнув Вайзмен.
Вони знову переглянули останній шматок запису.
Один із солдатиків поволі підкрадався до цитаделі. У його бік полетів гарматний снаряд, і хмарка від вибуху ненадовго приховала солдатика від їхніх поглядів. Тим часом одинадцять інших солдатиків кинулися вперед у шаленій спробі видертися на стіни. Їхній товариш вигулькнув з-за хмарки диму і пішов у наступ. Він підібрався упритул до стіни. Частина стіни від’їхала набік.
Солдатик, майже невидимий на тьмяному тлі цитаделі, відкрутив собі голову, тоді одну руку, потім обидві ноги, скориставшись кінчиком своєї гвинтівки як викруткою. Від’єднані частини поглинав отвір цитаделі. Врешті лишилася тільки рука зі зброєю; вона й собі поповзла у напрямку цитаделі, сліпо плазуючи вперед, аж поки не щезла всередині. Отвір закрився, немов його і не було. Трохи пізніше Фавлер озвався захриплим голосом:
— Батьки припустять, що це їхня дитина десь загубила чи поламала одного зі своїх солдатиків. Їхня кількість поволі меншатиме — і в цьому звинуватять дитину.
Пінаріо сказав:
— І що ви пропонуєте?
— Тестуйте далі, — вирішив Фавлер. Вайзмен на знак згоди кивнув головою. — Нехай іграшка пройде весь цикл. Але не залишайте її без нагляду.
— Я подбаю, щоб відтепер хтось постійно чергував у кімнаті, — запевнив Пінаріо.
— Буде краще, якщо ви самі лишитеся біля неї, — сказав Фавлер.
А Вайзмен подумав: Може, найкраще нам усім лишитись біля неї. Принаймні двом із нас: мені та Пінаріо.
Цікаво, що ж вона зробила з частинами солдатика, міркував він далі.
Що виготовила з них?
До кінця тижня цитадель поглинула ще чотирьох солдатиків.
Спостерігаючи за нею через монітор, Вайзмен не помічав, щоб вона якось змінилася зовні. І не дивно. Все відбувалося виключно всередині неї, глибоко і потаємно.
Раз у раз відбувалися невпинні штурми, солдатики атакували, цитадель захищалася гарматними обстрілами. Тим часом на нього вже чекав новий набір ґанімедських товарів. Нові іграшки для дітей, які потрібно було тестувати.
— І що тепер? — пробурмотів він сам до себе.
Перша іграшка була на перший погляд доволі проста: костюм ковбоя з давнього американського Заходу. Принаймні так зазначалося в інструкції. Проте він лише побіжно проглянув брошурку: до дідька все, що ті ґанімедці понаписували про неї.
Він відкрив коробку і розгорнув костюм. Тканина була сіра і обвисла, як порожній лантух. Паскудна якість, подумав він.
Цей одяг лише віддалено нагадував ковбойський, шви здавалися нерівними, неохайними. А сама тканина не тримала форми, коли її розтягнути. Настільки, що край, за який він смикнув, так і залишився висіти, мов ганчірка.
— Бридня якась, — сказав він Пінаріо. — Цього ж ніхто не купить.
— А ви його вдягніть, — порадив Пінаріо. — Тоді побачите.
Вайзмен насилу вліз у костюм.
— А це безпечно?
— Так, цілком, — запевнив Пінаріо. — Я його вже вдягав.
Тут закладена доволі проста ідея. Але вона може бути успішною. Щоб активувати її, почніть фантазувати.
— Про що?
— Про що завгодно.
Костюм асоціювався у Вайзмена з ковбоями, тож він подумки повернувся у своє дитинство, на ранчо, пішов посипаною жорствою доріжкою вздовж поля, на якому паслися чорноморді вівці, швидко пережовуючи траву рухливими нижніми щелепами. Він затримався біля паркана — колючий дріт із довільно понатиканими стовпами — і задивився на овець. Аж тут раптом вівці збіглися докупи і гайнули у далечінь, до затіненого пагорба, куди вже не сягав його зір.
Він побачив дерева, кипариси, що височіли над лінією горизонту. Яструб-курчатник, високо в небі, опускався вниз і здіймався вгору, як повітряна помпа, з кожним помахом крил... немовби хоче закачати в себе ще більше повітря, яке виштовхне його ще вище, подумав він мимохіть. Курчатник шугнув уперед, могутньо змахнувши крильми, відтак сповільнив лет. Марно Вайзмен видивлявся, на кого той птах полює. Довкола простягалися лише висушені літньою спекою поля, витоптані овечою отарою. Тут і там стрибали коники. А на самій дорозі сиділа ропуха. Жаба зарилася в м’яку сипку землю, і звідти визирала тільки її голова.
Вайзмен нахилився, ніяк не наважуючись торкнутися її бородавчастого тіла, аж раптом почув чоловічий голос поблизу себе:
— І як вам?
— Чудово, — відказав Вайзмен. Він вдихнув на повні груди аромат сухої трави. — Слухайте, а ви не знаєте, як відрізнити жабу-самця від самки? Може, за плямами на тілі?