— Далі без мене, — сказав Пінаріо. В нього залишилося кілька дрібних акцій, які не давали контролю ні над чим. — Хтось хоче їх перекупити?
Вайзмен поставив на ці акції свої останні гроші. Вигравши їх, він продовжив гру, але тепер лише проти Фавлера.
— Ця гра, поза сумнівом, імітує типові міжкультурні економічні операції, — зробив висновок Вайзмен. — Синдроми роздрібного продажу, імовірно, належать Ґанімеду.
У ньому зажеврів вогник надії, йому щойно випало кілька вдалих комбінацій гральних кубиків, і тепер він міг розширити свої скромні надбання.
— Діти, бавлячись у цю гру, навчаться правильно розуміти економічні реалії. Це підготує їх до життя у дорослому світі.
Проте вже за кілька хвилин його фішка потрапила на територію, підконтрольну Фавлеру, і штрафи суперника вилучили чи не всі його накопичення. Йому довелося віддати дві акційні частки, Вайзмену загрожував програш.
А тим часом Пінаріо, спостерігаючи, як солдатики підкрадаються до цитаделі, сказав:
— Леоне, знаєте, я схильний із вами погодитися. Ця штука може бути одним із реакторів бомби. Якою-небудь станцією зв’язку. Повністю підключена, вона, можливо, стане приймачем імпульсу енергії з Ґанімеда.
— Хіба таке можливо? — здивувався Фавлер, сортуючи свої ігрові гроші за номінальною вартістю.
— Хто його зна, на що вони здатні, — сказав Пінаріо, походжаючи туди-сюди з руками в кишенях. — То ви вже дограли?
— Майже, — відповів Вайзмен.
— Я кажу це тому, — вів далі Пінаріо, — що солдатиків уже п’ятеро. Цитадель прискорилася. Першого вона поглинула за тиждень, а на сьомого витратила тільки годину. І я не здивуюся, якщо вона проковтне решту протягом наступних двох годин: усіх п’ятьох, що залишилися.
— Гра закінчилася, — повідомив Фавлер. Він привласнив останню акцію та останні долари.
Вайзмен підвівся з-за столу, залишаючи Фавлера сидіти.
— Я зателефоную до Міністерства Збройних Сил і попрошу, щоб вони перевірили цитадель. Що ж до цієї гри, схоже, це не більш ніж повторення нашої терранської «Монополії».
— Можливо, вони не знають, що у нас є така гра, — припустив Фавлер, — тільки з іншою назвою.
«Синдром» позначили печаткою: «Дозволити» та проінформували про це імпортера гри. Повернувшись до свого кабінету, Вайзмен зв’язався з Міністерством Збройних Сил і пояснив суть питання.
— Ми негайно надішлемо свого сапера, — незворушно відповіли на тому кінці дроту. — Радимо вам не наближатися до об’єкта, поки він не прибуде.
Почуваючись дещо ніяково, Вайзмен подякував і повісив слухавку. Оскільки вони так і не спромоглися розгадати сенсу гри із солдатиками і цитаделлю, відтепер ця справа переходить в інші руки.
Сапер виявився молодим хлопцем із коротко стриженим волоссям, розставляючи своє обладнання, він усміхався присутнім.
На ньому був звичайний комбінезон, жодного захисного одягу.
— Насамперед, — озвався він, ретельно оглянувши цитадель, — слід від’єднати батарею від живлення. Або, якщо хочете, можемо зачекати, поки цикл завершиться, і від’єднати провід, перш ніж відбудеться якась реакція. Інакше кажучи, дозволимо останній рухомій складовій увійти в цитадель. А потім, щойно всі вони опиняться всередині, ми вимкнемо живлення і відкриємо цитадель, щоб зрозуміти, що в ній відбувається.
— А це безпечно? — запитав Вайзмен.
— Думаю, що так, — відповів сапер. — Я не виявив у ній жодних ознак радіоактивності, — із гострозубцями в руці він присів на підлогу позаду цитаделі.
А тим часом солдатиків залишилося тільки троє.
— Певно, недовго лишилося чекати, — бадьоро сказав хлопець. За п’ятнадцять хвилин одна з трьох іграшок підповзла до підніжжя цитаделі, відтяла собі голову, руку, ноги, тулуб і врешті по частинах зникла в отворі, що відкрився перед нею.
— На черзі два останні, — зауважив Фавлер.
За десять хвилин один із двох солдатиків приєднався до свого зниклого побратима.
Чоловіки перезирнулися.
— Уже майже кінець, — хрипким голосом сказав Пінаріо.
Останній солдат рушив до цитаделі. Його обстрілювали гармати, та він не зупинявся.
— З погляду статистики, — озвався Вайзмен, порушивши напружену мовчанку, — цей штурм мав би тривати довше, адже тепер у неї менше противників, відповідно, легше зосередити на них свою увагу. Спочатку солдати були б швидші, згодом дещо сповільнилися, а цьому останньому солдатові годилося б провести цілий місяць у спробах...
— Помовчте трохи, — урвав його молодий сапер спокійним розважливим голосом. — Якщо не заперечуєте.
Останній із дюжини солдатиків наблизився до підніжжя цитаделі. І, як і всі решта, почав від’єднувати від себе кінцівки.
— Підготуйте свої гострозубці, — прохрипів Пінаріо. Деталі останньої іграшки зникли в цитаделі. Отвір почав зачинятися. Зсередини почулося гудіння, що свідчило про якусь підвищену активність.
— Швидше, заради Бога, швидше! — вигукнув Фавлер. Молодий сапер затиснув гострозубцями плюсовий провід батареї. Від гострозубців полетіли іскри, і сапер рефлекторно відстрибнув, інструмент вилетів у нього з рук, покотившись підлогою.
— Чорт! — вилаявся він. — Треба було заземлити.
Він невпевненою рукою потягнувся до гострозубців.
— Ви торкнулися корпуса цієї штуки, — схвильовано пояснив Пінаріо. Він схопив гострозубці й підніс їх до провода. — Може, якщо обгорнути хустинкою... — пробурмотів він, відвівши руку і нишпорячи в кишені. — У когось є носова хустинка? Не хочу, щоб мене вдарило струмом. До того ж невідомо, якої сили...
— Дайте мені, — звелів Вайзмен, забираючи в нього інструмент. Він відштовхнув Пінаріо і затиснув гострозубцями провід.
— Запізно, — незворушно промовив Фавлер.
Вайзмен ледве розчув голос свого керівника, всередині його голови безперервно лунало якесь гудіння. Він навіть притиснув руки до вух, марно намагаючись його позбутися. Здавалося, що цей звук, який ішов із цитаделі, проникав просто в його череп, відлунюючи від кісток. Ми надто довго зволікали, подумав він. Тепер вона взяла гору. Вона перемогла, тому що нас було багато, ми почали сперечатися...
Тим часом голос у його голові промовив: «Вітаю. Твоя сміливість принесла тобі успіх».
Його охопила незмірна радість від свого досягнення.
«На твоєму шляху поставали величезні перепони, — вів голос далі, — і кожен на твоєму місці програв би».
Він збагнув, що з грою все гаразд. Вони помилялися.
«Те, що ти зробив сьогодні, — напучував голос, — ти зможеш робити все життя. Ти завжди можеш узяти гору над суперником. Якщо у тебе буде достатньо терпіння і наполегливості, ти неодмінно переможеш. Зрештою, Всесвіт не такий і могутній...»
Атож, подумав він із іронією, не такий і могутній.
«У ньому живуть звичайні люди, — заспокоював голос. — Отже, навіть якщо ти один проти багатьох, тобі нічого боятися. Просто зачекай — і ні про що не хвилюйся».
— Не буду, — сказав він уголос.
Гудіння послабилося. Голос затих.
По довгій павзі Фавлер резюмував:
— Усе скінчилося.
— Нічого не розумію, — поскаржився Пінаріо.
— Саме в цьому й полягає її призначення, — пояснив Вайзмен. — Це терапевтична іграшка. Вона допомагає дитині набути впевненості. Демонтаж солдатиків, — він усміхнувся, — усуває загату між дитиною і світом. Вона єднається із ним. І таким чином підкорює його.
— Тоді в цій іграшці немає жодної небезпеки, — розвів руками Фавлер.
— Усі досліди намарне, — пробурчав Пінаріо. І, розвернувшись до експерта з вибухівки, додав: — Вибачайте, що ми вас потурбували.
Тим часом цитадель широко розчахнула ворота. Дванадцятеро неушкоджених солдатиків промаршували назовні. Цикл завершився, тепер штурм міг початися знову.
Раптом Вайзмен сказав:
— А проте я не допущу її до продажу.