Рік схопив її.
— Послухай, — різко сказав він. — Тобі більше не можна їх кликати. Це неправильно, це не їхній світ.
— Це не неправильно — це красиво.
— Це небезпечно! — він уп’явся пальцями в її тіло і не відпускав, аж доки вона не зойкнула. — Годі їх спокушати!
Сильвія істерично розсміялася. Вона вивільнилася від нього й відступила геть у вигоріле коло, яке зграя янголів лишила по собі, коли здіймалася в небо.
— Я просто не можу зупинитися! — вигукнула вона. — Моє місце серед них. Вони моя сім’я, моє плем’я. Незліченні покоління моїх пращурів.
— Що ти маєш на увазі?
— Це мої предки, і одного дня я возз’єднаюся з ними.
— Ти... Ти мала відьма! — розлючено крикнув Рік.
— Ні, — відповіла Сильвія. — Я не відьма, Ріку. Хіба ти не бачиш? Я свята.
У світлій кухні було тепло. Сильвія увімкнула «Сайлекз[4]» і дістала велику червону банку кави з буфета над раковиною.
— Не слухай їх, — сказала вона, розставляючи тарілки з чашками і дістаючи з холодильника вершки. — Ти ж знаєш, що вони не розуміють. Просто подивися на них.
Мати Сильвії з її сестрами Бетті Лу і Джин стояли у вітальні, перелякані й напружені, спостерігаючи за молодою парою на кухні. Волтер Еверет стояв біля плити з незворушним, відстороненим виразом.
— А ти послухай мене, — сказав Рік. — У тебе є сила їх прикликати. Ти хочеш сказати, що ти не... Що Волтер не твій справжній батько?
— Та ні, справжній. Я цілком собі звичайна людська істота. Хіба не схоже?
— Але тільки в тебе є ця сила.
— Фізично я нічим не відрізняюся від решти, — сказала задумливо Сильвія. — У мене є вміння бачити, ось і все. Інші мали його до мене — святі, мученики. Коли я була малою, мама читала мені про святу Бернадет. Пам’ятаєш, де була її печера? Поблизу лікарні. Коли над нею кружляли янголи, вона побачила одного з них.
— Але кров! Де таке бачено? Це ж безглуздя!
— О, так. Їх приваблює кров, особливо кров ягняти. Вони кружляють над полями битви. Валькірії, що відносять мертвих до Вальгалли. Мученики і святі різали й калічили себе саме тому. Знаєш, як я взагалі про це дізналася?
Сильвія зав’язала на талії маленький фартух і засипала каву в «Сайлекз».
— Коли мені було дев’ять, я вичитала це в «Одіссеї» Гомера. Улісс викопав траншею в землі й наповнив її кров’ю, щоб прикликати духів, тіні з нижчого світу.
— Так, — неохоче визнав Рік. — Пам’ятаю.
— Привиди мертвих людей. Колись вони були живі, спочатку всі живуть тут, а тоді помирають і переходять туди. — Її обличчя світилося. — Ми всі матимемо крила! Ми всі будемо літати, будемо сповнені вогню й сили. Ми більше не будемо хробаками.
— Хробаками! Ти мене постійно тільки так і називаєш.
— Звичайно! Бо це правда. Усі ми такі: брудні хробаки, що серед пилу і бруду повзають по землі.
— Чому їх приваблює кров?
— Тому що це життя, а їх приваблює життя. Кров — це uisge beatha[5], жива вода.
— Кров означає смерть! Годівничка з кров’ю...
— Це не смерть. Коли ти бачиш, як гусениця заповзає у кокон, ти ж не думаєш, що вона помирає?
Волтер Еверет стояв у дверях і з похмурим обличчям слухав доньку.
— Одного дня, — сказав він хрипко, — вони схоплять її і заберуть геть. Вона хоче піти з ними і чекає на цей день.
— Бачиш? — сказала Сильвія до Ріка. — Він теж не розуміє. — Вона вимкнула «Сайлекз» і налила собі кави. — Тобі теж налити? — запитала вона батька.
— Ні, — відповів Еверет.
— Сильвіє, — сказав Рік, наче звертаючись до дитини, — ти ж знаєш, що якщо підеш з ними, то вже не зможеш повернутися до нас.
— Усі ми перейдемо туди рано чи пізно. Це частина нашого життя.
— Але ж тобі лише дев’ятнадцять, — заблагав Рік. — Ти молода, здорова і вродлива. А наш шлюб — як же наш шлюб? — він напівпідвівся з-за столу. — Сильвіє, ти маєш це припинити!
— Я не можу цього припинити. Мені було сім, коли я їх вперше побачила. — Дівчина стояла біля раковини з незворушним виразом, тримаючи в руках «Сайлекз». — Пам’ятаєш, татку? Ми жили в Чикаґо. Була зима, я впала, повертаючись додому зі школи. — Вона підвела свою тонку руку. — Бачиш шрам? Я тоді впала і порізалася об щебінь і напіврозталий сніг. Я йшла додому вся у сльозах, падав мокрий сніг, довкола завивав вітер. Моя рука кривавила, і рукавиця аж просочилася кров’ю. Я підвела погляд і побачила їх.
Запала тиша.
— Вони хотіли взяти тебе, — сумно сказав Еверет. — Це комашня — трупні мухи, що літають довкола, чекаючи на тебе, кличучи піти за ними.
— А чом би й ні? — сірі очі Сильвії блищали, щоки палали від радісного передчуття. — Ти ж бачив їх, татку, ти знаєш, що це означає. Перетворення — з глини на богів!
Рік вийшов з кухні. У вітальні дві сестри стояли разом, цікаві й стривожені. Місіс Еверет стояла окремо, її обличчя було твердим, як граніт, а очі за окулярами в сталевій оправі — похмурими. Коли Рік проходив поруч, вона відвернулася.
— Що там сталося? — пошепки запитала його напружена Бетті Лу. П’ятнадцятирічна, худорлява й невиразна, із запалими щоками і мишачим волоссям кольору піску. — Сильвія ніколи не дозволяє нам ходити з нею.
— Нічого не трапилося, — відповів Рік.
На худому обличчі дівчини з’явився розгніваний вираз.
— Це неправда. Ви обоє були в саду, у темряві, і...
— Не говори з ним! — гаркнула на неї мати. Вона висмикнула обох дівчат з кімнати й кинула на Ріка погляд, сповнений ненависті й розпачу, а тоді знову швидко відвернулася.
Рік відчинив двері підвалу й клацнув перемикачем. Він повільно спустився в холодну вогку кімнату на підлогу з цементу і втоптаної землі. Згори на вкритих пилюкою дротах звисала лампа, освітлюючи все рівним жовтавим світлом.
У кутку стриміла велика плита з гігантськими вентиляційними трубами. Поруч стояв водонагрівач, валялися купи всілякого непотребу, коробки з книжками, газети і старі меблі.
Усе було вкрите пилом й заплетене мереживом павутиння.
У дальшому кінці виднілися пральна машинка, віджим, насос і холодильник Сильвії.
Рік підібрав з верстака молоток і два важкі розвідні ключі.
Він уже підходив до переплетіння баків і трубок, коли на верхніх сходинках раптом з’явилася Сильвія з чашкою кави в руці.
Вона швидко спустилася до нього.
— Що це ти робиш тут унизу? — запитала вона, пильно його оглядаючи. — Навіщо тобі молоток і ключі?
Рік кинув інструменти назад на верстак.
— Я подумав, що можу вирішити проблему просто зараз.
Сильвія стала між ним і баками.
— Мені здавалося, що ти розумієш. Вони завжди були частиною мого життя. Коли я тебе вперше взяла із собою, мені здавалося, що ти бачиш...
— Я не хочу тебе втратити, — різко урвав її Рік, — на догоду комусь чи чомусь у цьому світі чи в іншому. Я не зречуся тебе.
— Ти і не зрікаєшся! — Її очі звузилися. — Ти прийшов сюди, щоб усе знищити і зруйнувати. Щойно я піду геть, ти все тут потрощиш, правда?
— Саме так.
Замість злості на обличчі дівчини з’явився страх.
— Ти хочеш мене тут прикувати? Я маю йти далі, я закінчила цю частину своєї подорожі. Я пробула тут уже достатньо довго.
— Невже ти не можеш зачекати? — обурився Рік, уже не спроможний приховати відчаю у своєму голосі. — Хіба все й так не станеться саме собою?
Сильвія знизала плечима й відвернулася, стиснувши руки і міцно стуливши червоні губи.
— Ти хочеш назавжди лишитися хробаком, маленькою ворсистою повзучою гусінню.
— Я хочу тебе.
— Але ти не можеш мною володіти! — вона сердито розвернулася. — Мені ніколи марнувати час.
5
Ірландський відповідник латинського «aqua vitae». Саме від нього походить слово «віскі».