— Як це?! — вигукнув Пінаріо. — Чому?
— Я їй не довіряю, — відповів Вайзмен. — Надто складна в неї будова як для такого призначення.
— Обґрунтуйте, — наказав Фавлер.
— Тут нічого обґрунтовувати, — стенув плечима Вайзмен. — Перед нами хитромудрий пристрій, який, однак, тільки те й робить, що розбирає себе на частини і складає наново.
Мусить бути щось іще, навіть коли ми не можемо...
— Але ж він терапевтичний, — втрутився Пінаріо.
Фавлер сказав:
— Леоне, я залишаю рішення за вами. Якщо ви маєте сумніви щодо іграшки, не дозволяйте її імпорт. Обережність ніколи не завадить.
— Може, я помиляюся, — визнав Вайзмен, — проте мене не полишає думка: для чого її насправді виготовили? Здається, ми до цього так і не докопалися.
— Це стосується також костюма американського ковбоя, — додав Пінаріо.
— Мабуть, ви і на нього не дасте свого дозволу.
— Дозволимо тільки настільну гру, — вирішив Вайзмен. — Отой «Синдром» чи як там його, — нахилившись, він спостерігав за солдатиками, які рушили на штурм цитаделі. Дим від гарматних пострілів, знову і знову обхідні маневри, удавані атаки, обережні відступи...
— Про що ви міркуєте? — поцікавився Пінаріо, не спускаючи з нього уважного погляду.
— Можливо, це якийсь підступний хід, — припустив Вайзмен. — Спосіб нас відволікти. Щоб ми не помітили чогось іншого, — це підказувала йому інтуїція, проте він не міг збагнути, де саме чатує небезпека. — Хитрий виверт, — бурмотів він. — А тим часом відбувається щось, від чого нас відволікають. Тому-то вона така складна. Від нас чекають, що ця іграшка викличе в нас підозри. Задля цього її і виготовили.
Збентежений, він поставив ногу біля одного із солдатиків.
Той одразу сховався за нею, щоб уникнути спостереження із цитаделі.
— Це мусить бути у нас під носом, — сказав Фавлер, — а ми його не помічаємо.
— Так, — погодився Вайзмен і спитав себе, чи вони взагалі коли-небудь те щось помітять. — Хай там як, — додав він, — лишімо цю іграшку тут, щоб спостерігати за нею.
Сівши поруч, Вайзмен приготувався спостерігати за солдатиками. Він умостився зручніше, налаштований лишитися тут надовго.
Того вечора о шостій Джо Гок, менеджер із продажів у дитячій крамниці «Еппелей», припаркував свою машину перед будинком, вийшов з неї і піднявся по сходах.
Під пахвою він ніс велику пласку коробку — «зразок», який він привласнив.
— Татусю! — радісно закричали обоє його дітей, Боббі і Лора, коли він переступив поріг помешкання. — Ти щось нам приніс, татусю? — вони кинулися до нього, не даючи навіть кроку ступити. Дружина, яка сиділа на кухні за столом, підвела голову і відклала вбік журнал.
— Прихопив для вас нову гру, — усміхнувся Гок. Він розгорнув пакунок, почуваючись генієм. Чому б і не взяти собі одну з тих нових ігор, він багато тижнів не випускав із рук телефонної слухавки, проштовхуючи товар через Митний контроль, — і врешті, після стількох перемовин і кроків назустріч, через кордон пропустили тільки один із трьох товарів.
Коли діти побігли вивчати гру, він стиха почав виправдовуватися перед дружиною:
— На вищих посадах іще більша корупція.
Вона ніколи не схвалювала того, що чоловік цупить товари зі складу крамниці.
— У нас їх там тисячі, — пояснював Гок. — Склад аж тріщить. Ніхто навіть не помітить, що не вистачає однієї коробки.
Під час обіду діти ретельно вчитувалися в кожне слово інструкції до гри. Більше їх нічого не цікавило.
— За столом не читають, — дорікнула дітям місіс Гок.
Відхилившись на спинку стільця, Джо Гок продовжив переповідати свій день.
— І після цього зволікання знаєш, скільки вони допустили? Один-однісінький товар. Нам дуже пощастить, якщо ми зможемо продати достатньо й отримати з цього бодай якийсь прибуток. Ота забавка із солдатиками і стріляниною — вона б добре продавалася. Проте її заморозили на невизначений термін.
Він запалив цигарку і розслабився, почуваючись дуже затишно вдома, в колі своєї родини.
Донька запитала:
— Тату, хочеш з нами пограти? Тут написано, що потрібно якомога більше гравців.
— Авжеж, — погодився Джо Гок.
Поки його дружина прибирала зі столу, вони розклали дошку, фішки, гральні кубики, паперові гроші та акції. Чоловік майже одразу захопився грою, цілковито поглинутий нею, наринули спогади про його дитячі забави, і він хитро й вигадливо примножував свої акції, аж поки наприкінці гри загарбав чи не всі синдроми.
Він із задоволеним зітханням відсунув від себе дошку.
— Ну ось і все, — сказав він. — Боюся, що в мене була величезна перевага. Врешті-решт, я не новачок у таких іграх, — він розглядав свої цінні папери з насолодою переможця. — Тож, на жаль, я виграв у вас, діти.
Аж раптом його дочка озвалася:
— Ти не виграв.
— Ти програв, — підтримав її брат.
— Як це? — вигукнув Джо Гок.
— Той, хто набере найбільшу кількість акцій, програє, — роз’яснила Лора. Вона показала йому інструкцію. — Бачиш? Ідея в тому, щоб позбутися своїх акцій. Тату, ти вилетів з гри.
— Якесь безглуздя, — розчаровано промовив Гок. — Що за гра така! — його самовдоволення і радість розвіялися. — Це зовсім не цікаво.
— Тепер ми дограємо її вдвох, — сказав Боббі, — і побачимо, хто переможе.
Джо Гок підвівся з-за столу і пробурчав:
— Ніяк не втямлю, хто захоче грати в гру, де переможцем виходить той, у кого нічого не лишилося?
За його спиною син з донькою продовжували грати. Акції та гроші переходили з рук у руки, і діти ставали дедалі жвавішими. Коли ж гра наблизилася до фіналу, вони впали в стан екстатичної концентрації.
«Вони не знайомі з „Монополією“, — сказав Гок сам до себе, — тому-то ця збочена гра і не викликає у них неприйняття».
Так чи інакше, головне, що дітям сподобався «Синдром», мабуть, він добре продаватиметься, а зрештою, тільки це і важить. І от двоє дітлахів уже вчаться, як легко віддавати те, чим вони володіють. З якимось незбагненним азартом вони позбувалися своїх акцій і грошей.
Підвівши на нього ясний погляд, Лора вигукнула:
— Татусю, це найкраща навчальна гра із тих, які ти нам досі приносив!
Якби не існувало Бенні Цемолі
Троє хлопців бігли неораним полем і перегукувалися, коли це раптом помітили корабель: він приземлився, справді приземлився, саме там, де вони й очікували, і тепер вони перші роздивляться його зблизька.
— Я ще не бачив такого великого! — засапано видихнув перший хлопчик. — Він не з Марса, він з далекого космосу. З дуже далеких зірок, це вже точно, — та, оцінивши розміри судна, він нараз зробився мовчазним і наляканим. Коли ж він задер голову до неба, то побачив, що таких кораблів прилетіла ціла флотилія, як усі й очікували. — Ходімо, треба всім розповісти, — покликав він своїх товаришів.
Тим часом на невеличкому пагорбі Джон ЛеКонте стояв біля свого лімузина з паровим двигуном та особистим водієм за кермом і нетерпляче чекав, коли нагріється бойлер. Діти дісталися туди першими, роздратовано думав він. Це я мав бути там замість них. Задрипані на вигляд хлопчиська, мабуть, селюки.
— Телефон сьогодні працює? — звернувся він до свого секретаря.
Містер Фолл поглянув у папку-планшет і відповів:
— Так, сер. З’єднати вас із Оклахомою? — він був найхудішим із співробітників, яких будь-коли посилали працювати в бюро ЛеКонте. Цей чоловік, вочевидь, недоїдав і загалом мало цікавився їжею. А також був дуже старанним.
ЛеКонте пробурмотів:
— Служба імміграції мусить дізнатися про цей обурливий випадок.
Він зітхнув. Усе пішло шкереберть. Ця флотилія з Проксими Центаври прилетіла через десять років, і жоден із приладів спостереження не попередив їх завчасно про її наближення.
Тепер Оклахома-сіті доведеться розбиратися з прибульцями на своїй землі — психологічно програшна ситуація, і ЛеКонте чудово це відчував.