— У нас тут цей грек, — почав Дітріх. — Він зробив кілька зізнань під дією препаратів, це може вас зацікавити.
— Слухаю, — коротко сказав Гуд.
Дітріх продовжив:
— Він каже, що лишався послідовником Цемолі протягом сімнадцяти років, такий собі «старожил» Руху. Вони зустрічалися двічі на тиждень у його крамниці в ті далекі дні, коли Рух був нечисленний і порівняно слабкий. Та світлина, що у вас, — я її, звісно, не бачив, проте Ставрос, цей наш грецький друг, розповів мені про неї, — цей портрет насправді застарілий у тому сенсі, що серед вірних Цемолі людей в обігу є кілька пізніших зображень. Ставрос прикипів до цього, давнього, суто із сентиментальних почуттів. Він нагадує йому про старі часи. Поступово Рух набув більшого впливу, і Цемолі перестав з’являтися у крамниці, тож наш грек втратив із ним безпосередній зв’язок. Ставрос і далі сумлінно платив членські внески, проте сам Рух перетворився для нього радше на абстракцію.
— А як щодо війни? — запитав Гуд.
— Напередодні війни Цемолі тут, у Північній Америці, захопив владу під час путчу і у час тяжкої економічної кризи пішов маршем на Нью-Йорк-сіті. Мільйони людей залишилися без роботи, і він скористався їхньою підтримкою. Він намагався розв’язати їхні економічні проблеми за допомогою агресивної зовнішньої політики — напав на кілька латиноамериканських республік, які перебували у сфері впливу Китаю. Оце, здається, й усе. Щоправда, Ставрос дещо плутається в загальній картині... доведеться заповнювати прогалини зізнаннями інших ентузіастів, яких ми шукатимемо. Найкраще брати молодших. Цьому все ж таки більше сімдесяти років.
Гуд сказав:
— Сподіваюся, ви не притягнете його до суду.
— Звісно, ні. Він — просто наше джерело інформації. Коли він нам усе розкаже, ми його відпустимо — хай повертається до своєї цибулі та консервованих фруктів. Він не становить жодної загрози.
— А що Цемолі? Він пережив війну?
— Так, — підтвердив Дітріх. — Проте це було десять років тому. Ставрос не знає, чи цей чоловік досі живий. Особисто я думаю, що так, і ми перевірятимемо цю версію, аж поки не підтвердиться, що вона хибна. Ми мусимо це зробити.
Гуд подякував йому і відключив зв’язок.
Щойно він відвернувся від телефонного апарата, як почув під ногами низьке одноманітне гудіння. Гомеостатична газета знову ожила.
— Звичайний випуск уже був, — зауважила Джоан, швидко поглянувши на свій наручний годинник. — Отже, це має бути спецвипуск. Усе це так захопливо, мені просто не терпиться прочитати передовицю.
Що цей Бенні Цемолі знову зробив? — подумав Гуд. — Яка фаза... принаймні згідно з «Таймз», що геть поплутала хронологію його життя... отже, який етап історії, що сталася насправді багато років тому, наздожене нас зараз? Це має бути щось кульмінаційне, якщо воно заслуговує на спецвипуск. Поза сумнівом, це мусить бути цікаво. «Таймз» знається на тому, що друкувати. Він теж із нетерпінням став чекати на газету.
У центрі Оклахома-сіті Джон ЛеКонте вкинув монетку в щілину кіоска «Таймз», віддавна встановленого на цьому місці. З кіоска висунувся останній спецвипуск газети; чоловік витяг його й швиденько пробігся очима по заголовку передової статті — йому знадобилося лише кілька секунд, щоб ухопити головне. Потім він перетнув тротуар і знову сів у свій паровий автомобіль.
Містер Фолл завбачливо нагадав:
— Сер, ось оригінальний матеріал, якщо ви бажаєте зіставити окремі формулювання, — ЛеКонте взяв простягнуту секретарем папку.
Машина рушила. Без жодної сторонньої вказівки шофер поїхав у напрямку партійного штабу. ЛеКонте відхилився на спинку сидіння, запалив сигару і вмостився зручніше.
Газета на його колінах впадала в око своїм величезним заголовком.
ЦЕМОЛІ ВХОДИТЬ ДО СКЛАДУ КОАЛІЦІЇ ООН,
БОРОТЬБУ ТИМЧАСОВО ПРИПИНЕНО
ЛеКонте повернувся до свого секретаря:
— Мій телефон, будь ласка.
— Так, сер, — містер Фолл передав йому портативний польовий телефон. — Але ми майже приїхали. І не виключено, якщо дозволите звернути на це вашу увагу, що вони можуть записувати наші розмови.
— У них вистачає своїх справ у Нью-Йорку, — гмикнув ЛеКонте. — Серед тих руїн.
У місцевості, яка, наскільки я пригадую, ніколи не відігравала великої ролі, додав він подумки. А втім, можливо, порада містера Фолла й слушна, він вирішив відмовитися від дзвінка.
— Що ви думаєте про цей останній випуск? — спитав він у секретаря, показуючи йому газету.
— Дуже успішний, — кивнув містер Фолл.
Відкривши свій портфель, ЛеКонте вийняв звідти пошарпану книжечку без обкладинки. Її виготовили лише годину тому, і це був новий слід, на який мали натрапити загарбники з Проксими Центаври. Розробленням цієї книжечки займався сам ЛеКонте, і він дуже нею пишався. На її сторінках містився детальний виклад програми соціальних змін, запропонованих Цемолі, революційні засади були висловлені мовою, зрозумілою навіть школярам.
— Можна вас запитати, — поцікавився Фолл, — чи партійна верхівка планує підкинути їм труп?
— Колись — так, — відказав ЛеКонте. — Проте це станеться не раніше, ніж за кілька місяців. — Діставши з кишені пальта олівець, він написав на пошарпаній книжечці друкованими літерами, як то роблять першокласники:
КІНЕЦЬ ВЛАДИ ЦЕМОЛІ
Чи, може, він перестарався? Ні, вирішив ЛеКонте. Опір мусить бути. Але, звісно, стихійний, школярський. Тож він додав:
ДЕ ПОМАРАНЧІ?
Зазирнувши йому через плече, містер Фолл запитав:
— Що це означає?
— Цемолі обіцяв дітям помаранчі, — пояснив ЛеКонте. — Іще одна порожня обіцянка, якої революція ніколи не здійснить. Це Ставрос запропонував... він-бо торгує продуктами. Але ідея непогана, — і додає новині більшої вірогідності, додумав він. Саме такі дрібні деталі й забезпечують ефект.
— Вчора, коли я був у партійній штаб-квартирі, — сказав містер Фолл, — то чув підроблений звукозапис. Промова Цемолі в ООН. Це було просто неймовірно, якби не знати...
— І чий голос використали? — поцікавився ЛеКонте, здивований, що йому про це не доповіли.
— Ведучий якогось нічного клубу, тутешній, із Оклахома-сіті. Маловідомий, звичайно. Здається, він спеціалізується на імітації голосів. Цей тип виголосив промову таким зарозумілим, загрозливим тоном... мушу зізнатися, він мене вразив.
А тим часом, подумав ЛеКонте, не буде ніяких судів над воєнними злочинами. Попри те, що саме ми були при владі, коли спалахнула війна на Землі та Марсі, й обіймали відповідальні посади, — ми в безпеці, принаймні поки що. А може, і назавжди. Якщо наша стратегія буде дієвою. І якщо ніхто не виявить наш тунель до цефалона газети, який ми прокладали довгих п’ять років. І якщо він не обвалиться.
Парова машина припаркувалася у спеціально відведеному місці перед партійною штаб-квартирою, шофер обійшов автомобіль, щоб відчинити двері, і ЛеКонте ліниво й безтурботно вийшов з авто на денне світло. Він викинув недопалок сигари в стічну канаву і попрямував тротуаром до знайомої будівлі.
Нечуваний виступ
У великому житловому будинку «Авраам Лінкольн» цієї ночі допізна горіло світло: відзначали День усіх померлих, і всі шістсот мешканців будинку згідно з договором про оренду були зобов’язані відвідати захід унизу, в підвальній залі для зібрань. Люди хутко заповнювали залу: чоловіки, жінки, діти. У дверях Брюс Корлі, послуговуючись новим і досить дорогим пристроєм для ідентифікації, перевіряв дані на кожного з них, щоб упевнитися, що до них не прослизнув ніхто ззовні, з іншого житлового будинку. Мешканці охоче надавали свої документи, і все відбувалося дуже швидко.
— Чуєш, Брюсе, багато у нас пішло на цю штуку? — поцікавився старий Джо Пард, найдавніший мешканець будинку, він в’їхав сюди з дружиною і двома дітьми у травні 1980 року, першого ж дня, коли почалося заселення. Дружина вже померла, діти виросли, поодружувалися та роз’їхалися, проте Джо залишився.