— Чимало, — визнав Брюс Корлі, — зате працює безпомилково, інакше кажучи, вона позбавлена суб’єктивності, — дотепер він працював на варті, пропускаючи людей, які видавалися йому знайомими. Проте у такий спосіб він врешті-решт впустив кількох шибеників із маєтку Ред Робін Гілл, і вони зірвали всю зустріч своїми запитаннями та коментарями з місця. Вдруге такого не станеться.
З незмінною усмішкою роздаючи копії паперів для учасників зустрічі, місіс Веллс раз у раз примовляла: «Пункт ЗА, Згода на ремонт даху, тепер під пунктом 4А. Будь ласка, зверніть на це увагу». Натовп мешканців отримував свої папери і розділявся на два потоки: праворуч і ліворуч. Ліберальна фракція розмістилася праворуч, а консерватори — ліворуч, і кожен із таборів демонстративно ігнорував присутність опонентів. Кілька не залучених до фракцій людей — нові мешканці або й звичайні диваки — сіли позаду, заглиблені в себе й мовчазні, тимчасом як зала гуділа від жвавих розмов. Сама атмосфера, настрій у залі були толерантні, проте мешканці будинку знали, що сьогодні відбудеться зіткнення. Вочевидь, обидві сторони були до цього готові. Тут і там шелестіли документи, петиції, вирізки з газет, які вони читали або поширювали, передаючи один одному.
На підвищенні за столом поряд із чотирма членами будинкоуправління сидів голова зборів Дональд Клюґман, почуваючись не вельми добре — до горла підкочувалася нудота.
Чоловік миролюбної вдачі, він уникав запеклих сварок. Навіть просто перебуваючи серед публіки, він відчував, що ледве все це витримує, а сьогодні йому доведеться ще й зіграти активну роль у зібранні. Як і для решти мешканців, із часом і внаслідок ротації настала його черга зайняти місце голови, і, звісно, ця нагода випала саме на ту ніч, коли питання про школу досягло свого апогею.
Зала була майже повна, коли Патрік Дойл, дійсний капелан будинку, у довгому вбранні та з не надто щасливим обличчям, підняв руки, закликаючи до тиші.
— Вступна молитва, — хрипко оголосив він, прокашлявся і виставив перед собою невеличку картку, — прошу всіх заплющити очі й схилити голови, — він скоса поглянув на Клюґмана і раду домоуправління, і Клюґман кивком голови дозволив йому продовжити. — Отче наш, — промовив Дойл, — ми, мешканці житлового будинку «Авраам Лінкольн», просимо Тебе благословити нашу сьогоднішню асамблею. Е-е-е... ми просимо, щоб Ти у Твоїй милості допоміг нам зібрати кошти на ремонт даху, бо витрат цих нам, певно, не уникнути. Ми просимо, щоб наші хворі одужали, а наші безробітні знайшли роботу, просимо наділити нас мудрістю обрати серед нових заявників, які хочуть у нас оселитися, тих, кого прийняти, і тих, кому відмовити. Ми просимо також про те, щоб жоден зайда не потрапив сюди, заважаючи нашому законослухняному, порядному життю, особливо ж ми просимо наостанок, якщо на те Твоя ласка, щоб Ніколь Тібодо звільнилася від синусного головного болю, який останнім часом заважає їй з’являтися перед нами на телеекрані, і щоб цей біль не мав жодного стосунку до того випадку дворічної давнини, коли, як ми всі пам’ятаємо, робітник сцени впустив їй на голову важкий предмет, після чого вона провела кілька днів у лікарні. Загалом... амінь.
— Амінь, — погодилася авдиторія.
Підвівшись зі свого стільця, Клюґман сказав:
— Отже, перш ніж перейти до справи, яка нас тут зібрала, пропоную насолодитися нашими талантами. Першим виступить тріо Феттерсмоллер із квартири номер 205. Вони виконають чечітку під музику «’I’ll Build a Stairway to the Stars».
Він сів на своє місце, і на сцену вибігло трійко світловолосих дівчаток, уже знайомих глядачам за багатьма талант-шоу.
Коли дівчатка Феттерсмоллер у смугастих штанцях та блискучих сріблястих жакетиках усміхнено витанцьовували на сцені, коридорні двері відчинилися і на порозі з’явився запізнілий учасник зібрання, Едґар Стоун.
Цього вечора він запізнився, бо оцінював тест свого сусіда по поверху, містера Ієна Данкана. І навіть тепер, стоячи у дверному проході, він усе ще думав про завдання і про кепські результати, які показав Данкан, з яким він був ледь знайомий. Стоуну здавалося, що тест можна навіть не продивлятися до кінця: було й так зрозуміло, що Данкан його провалив.
Тим часом на сцені дівчатка Феттерсмоллер заспівали своїми писклявими голосами, і Стоун запитав себе, навіщо взагалі сюди прийшов. Хіба для того, щоб не платити штрафу: сьогоднішня присутність мешканців будинку була обов’язкова. Ці аматорські шоу талантів, які так часто тут влаштовували, не мали для нього жодного сенсу. Він пригадав старі добрі часи, коли телевізійні програми могли розважати хорошими професійними шоу. А зараз, авжеж, усі професіонали, які були бодай чогось варті, працюють на Білий дім, а самі телешоу стали освітніми замість бути розважальними. Містер Стоун подумав про старі добрі опівнічні кінострічки з такими коміками, як Джек Леммон та Ширлі МакЛейн, потім знову поглянув на дівчаток Феттерсмоллер і застогнав.
Корлі, почувши цей стогін, кинув на Стоуна суворий погляд.
Принаймні він пропустив молитву. Стоун показав своє посвідчення новому пристрою, придбаному Корлі, і йому дозволили пройти до зали і зайняти вільне місце. Цікаво, чи Ніколь сьогодні також дивиться усе це разом з усіма? І чи не сидить десь, бува, серед присутніх шукач талантів для Білого дому? Але ні, навколо лише знайомі обличчя. Дівчатка Феттерсмоллер даремно старалися. Опустившись на вільний стілець, Стоун заплющив очі й лише слухав, не в змозі дивитися на цю нікчемну виставу. Вони ніколи не пройдуть далі, подумав він. Їм треба це врешті визнати, їм і їхнім амбітним батькам, немає в них жодного таланту, як і в усіх нас... «Авраам Лінкольн» мало доклався до культурного спадку нації, і хай як викладаються дівчатка в поті свого чола, цього вже не змінити.
Марні зусилля дівчаток Феттерсмоллер нагадали йому про тест, який тремтливий і блідий Ієн Данкан віддав йому рано вранці. Якщо Данкан провалить тест, його чекає навіть гірша доля, ніж дівчаток Феттерсмоллер: йому більше не дозволять жити в «Авраам Лінкольн», він зникне з очей — щонайменше з їхніх очей — і повернеться до свого попереднього безславного статусу: знову опиниться в гуртожитку й зароблятиме важкою фізичною працею, як усі в підлітковому віці.
Звісно, йому повернуть гроші, які він заплатив за квартиру, — а це чимала сума, головна інвестиція цього чоловіка у життя. До певної міри Стоун йому навіть позаздрив. «Що б я зробив, — спитав він себе, сидячи із заплющеними очима, — якби просто зараз отримав назад частину свого капіталу одноразовою виплатою? Може, емігрував би. Купив би один із тих дешевих незаконних драндулетів, які збувають на тих стоянках, де...»
Аплодисменти повернули його до дійсності. Виступ дівчат завершився, він приєднався до загальних оплесків. Клюґман помахав рукою зі свого підвищення, закликаючи до тиші.
— Гаразд, друзі, я знаю, що вам сподобався номер, проте в нашій програмі ще багато цікавого. А наприкінці нас чекає також фінансова справа, не забуваймо про це, — і широко усміхнувся до зали.
Авжеж, подумав Стоун. Фінансова справа. Стоун напружився: він був із тих радикалів в «Авраам Лінкольн», хто виступав за скасування домашньої гімназії та навчання дітей у муніципальній школі, де вони могли спілкуватися із дітьми з інших будинків. Ця його ідея спочатку наразилася на рішучий спротив. І все ж упродовж останніх тижнів у неї з’явилися прихильники. Її реалізація значно розширила б дитячі обрії, їхні діти виявили б, що люди з інших житлових будинків нічим не відрізняються від тутешніх. Це могло зруйнувати кордони між мешканцями багатоквартирних будинків і розвинути спілкування між ними на вищому рівні.
Принаймні так це уявляв собі Стоун, але консерватори бачили майбутнє геть в іншому світлі. Вони казали, що для такого спілкування ще зарано. Серед дітей виникатимуть бійки, коли ті з’ясовуватимуть, чий будинок кращий. З часом це може відбутися... але не зараз, не так швидко.
Ризикуючи заплатити чималий штраф, Ієн Данкан пропустив зібрання і лишився того вечора у своїй квартирі, вивчаючи офіційний підручник із релігійно-політичної історії Сполучених Штатів — «релпол», як їх тут скорочено називали. Це було його слабким місцем, і він це усвідомлював. Він заледве знався на економічних факторах, що вже й казати про релігійні або політичні, що змінювалися впродовж усього двадцятого століття і безпосередньо впливали на сьогодення. Взяти, до прикладу, створення Демократично-республіканської партії. Колись партій було дві, і вони вели між собою марнотратну боротьбу за владу — таку саму боротьбу, що точиться сьогодні між будинками. Потім ці партії об’єдналися, і було це приблизно 1985 року. Відтоді запанувала тільки одна партія, що правила стабільним і мирним суспільством, і всі громадяни належали до неї. Усі платили внески, відвідували зібрання і обирали що п’ять років нового Президента — чоловіка, який, на їхню думку, найбільше сподобається Ніколь.