Було приємно усвідомлювати, що вони, цілком пересічні люди, мали владу вирішувати, хто стане чоловіком Ніколь на наступні п’ять років, у якомусь сенсі це давало виборцям найвищу владу, якій підлягала навіть сама Ніколь. Згадати б її останнього чоловіка, Тауфіка Неґаля. Стосунки між ним і першою леді були доволі прохолодними, тож можна було припустити, що їй не дуже сподобався цей їхній вибір. Та, звісно, вона була першою леді й ніколи не показувала публіці свого ставлення до чоловіка.
«Відколи статус першої леді став вищим за президентську посаду?» — прочитав він у релполі. Інакше кажучи, коли у нашому суспільстві запанував матріархат, перефразував Ієн Данкан це запитання для себе. Приблизно у 1990 році — відповідь відома. Хоча деякі передумови для цього склалися ще раніше, а зміни відбувалися поступово. Щороку Президент відступав чимдалі у тінь, натомість перша леді ставала все знаменитішою, популярнішою серед публіки. Саме публіка піднесла її так високо. Чим це пояснити: тугою за матір’ю, дружиною, коханою чи, можливо, за всіма трьома? В будь-якому випадку вони отримали те, що хотіли; тепер вони мали Ніколь, а вона чудово втілювала у собі всіх трьох і навіть більше.
Телевізор озвався звуком «тееееенґ» із кутка вітальні, попереджаючи, що скоро почнеться програма. Ієн Данкан зітхнув, відклав підручник із релполу США та зосередив свою увагу на екрані. Мабуть, якийсь спецвипуск новин про діяльність Білого дому, припустив він. Можливо, ще один виїзд у світ або детальний (і максимально розлогий) опис нового хобі чи захоплення Ніколь. Раптом вона почала колекціонувати порцелянові чашки? Тоді покажуть кожен без винятку колекційний виріб із синім візерунком.
Як і очікувалося, на екрані з’явилося кругле обличчя Максвела Джеймісона з вусиками у формі риб’ячого хвоста, секретаря прес-служби Білого дому. Джеймісон підняв руку — його звичний вітальний жест.
— Добрий вечір, громадяни землі нашої, — урочисто промовив він. — Чи запитували ви себе колись, як це — опуститися на дно Тихого океану? Ніколь — так, і для того, щоб відповісти на це запитання, вона запросила до Тюльпанової кімнати Білого дому трьох провідних світових океанографів. Сьогодні вона дізнається більше про їхні дослідження, і ви також зможете почути цю розмову, бо ми напередодні записали її за посередництва Бюро інформації телекомпанії «Об’єднана Тріада».
А тепер завітаємо до Білого дому, сказав собі Ієн Данкан. Принаймні опосередковано. Ми, ті, хто не має туди безпосереднього доступу, не має талантів, якими могли б зацікавити першу леді бодай на один вечір, — ми все одно зможемо все побачити крізь обережно прочинене для нас вікно телеекрана.
Сьогодні йому не дуже хотілося дивитися телевізор, проте це здавалося йому доцільним: може, в кінці програми буде миттєва вікторина. А хороша оцінка у вікторині цілком може врівноважити погані результати його останнього політичного тесту, який наразі перевіряв його сусід містер Стоун.
З екрана на нього дивилося миловидне спокійне обличчя з блідою шкірою і темними уважними очима — мудре і водночас викличне обличчя жінки, яка спромоглася монополізувати їхню увагу, жінки, якою жила і дихала вся нація і чи не вся планета. Від погляду на неї Ієна Данкана охопив страх. Він не виправдав її сподівань, інфомація про його недолугі результати тесту якимось чином дійшла до неї, і хоча вона нічого не скаже, він відчував: вона розчарована.
— Добрий вечір, — привіталася Ніколь лагідним, як завжди, і дещо хрипким голосом.
— Річ у тім, — напівсвідомо забурмотів Ієн Данкан, — що мій мозок не здатен мислити абстракціями, і вся ця релігійно-політична філософія для мене — суцільне безглуздя. Невже не можна зосередитися на конкретній реальності? Мені більше пасує обпікати цеглу в печі або шити чоботи. Я мав би бути на Марсі, на кордоні. Тут я марную свій час, у свої тридцять п’ять я ні на що не здатен, і їй це відомо. Дозволь мені піти, Ніколь, подумав він із відчаєм. Не треба більше тестів, я не маю жодного шансу їх пройти. Навіть оця програма про океанське дно; щойно вона завершиться, я вже забуду все, про що дізнався. Демократично-республіканській партії від мене жодної користі.
Тоді він подумав про свого брата. Ел міг би допомогти. Ел працював на Шаленого Люка, на одному з його ринків, де продавав крихітні розвалюхи, бляшано-пластикові кораблі, які можуть собі дозволити навіть злидарі. Якщо пощастить, на цьому кораблі можна долетіти до Марса. Ел, сказав він сам до себе, міг би дістати мені таку таратайку — за оптовою ціною.
Ніколь із телеекрана казала:
— І справді, цей світ повен чарівних речей, усі ці світні істоти, такі різноманітні й чудові, як на жодній іншій планеті. Науковці вважають, що в океані більше форм життя, ніж...
Її обличчя потьмяніло, і на екран випливла дивна Гротескна риба. Це ж елемент справжнісінької пропаганди, раптом усвідомив Ієн Данкан. Спроба відволікти нас від думок про Марс, про втечу від партії... і від неї. Екран зблизька показав витрішкуваті риб’ячі очі, і вони захопили Данканову увагу проти його волі. Боже, подумав він, який там, на дні, чудернацький світ. Ніколь, подумав він, ти впіймала мене у пастку. Якби ж то ми з Елом досягли успіху! Ми могли б грати зараз для тебе, і ми були б щасливі. Ти б брала інтерв’ю у відомих на весь світ океанографів, а ми б створювали тло для цієї розмови, награючи, можливо, одну з Бахових «Двоголосих інвенцій».
Підійшовши до стінної шафи, Ієн Данкан нахилився і обережно витягнув щось загорнуте у тканину. Ми так по-юначому вірили в це, пригадав він. Він ніжно розгорнув свій джаґ[19]; потім, глибоко вдихнувши, подув у нього, видобувши кілька глухих нот. Брати Данкан і їхній джаґ-дует: вони з Елом грали власні аранжування Баха, Моцарта і Стравінського. Але цей шукач талантів із Білого дому — просто віслюк. Він так і не послухав їх як слід. Таке ми вже чули, сказав він їм. Джесс Піґґ, легендарний музикант з Алабами, першим потрапив до Білого дому й розважив і зачарував більше ніж дюжину членів родини Тібо, які зібралися на його виступ, «Баранчиком із Дербі», «Джоном Генрі» та іншими варіаціями на джаґу.
— Але ж, — протестував Ієн Данкан, — це класичний джаґ.
Ми граємо сонати пізнього Бетховена.
— Ми вам зателефонуємо, — сухо відказав шукач талантів. — За умови, що це колись зацікавить Нікі.
Нікі! Він навіть зблід. Бути настільки близьким до президентської родини! Вони з Елом, лепечучи щось недоладне, позадкували зі своїми джаґами зі сцени, де їх одразу заступив наступний номер: одягнена в єлизаветинські костюми група собак зображала персонажів із «Гамлета». Собаки також не пройшли, проте це була невелика розрада.
— Мені розповіли, — вела далі Ніколь, — що на дні океану так мало світла, що... словом, погляньте самі на цього дивака, — екраном пропливла рибина з ліхтариком, прикріпленим до її голови.
Стукіт у двері заскочив його зненацька. Данкан стривожено кинувся їх відчиняти, на порозі стояв сусід, містер Стоун, який видавався знервованим.
— Ви не були на зборах до Дня всіх померлих? — запитав містер Стоун. — Хіба вони не дізнаються про це після перевірки? — він тримав у руках перевірений тест Ієна Данкана.
Данкан попросив:
— Скажіть мені, як я склав тест, — і приготувався почути правду.
19
Jug — духовий музичний інструмент західноафриканського походження. Набув популярності в 1920-ті роки з виникненням джаґ-бендів