— Тож ти думаєш про високе, — розгнівано відповів Рік.
— Звичайно, — вона трохи відтанула. — Вибач, Ріку. Пам’ятаєш Ікара? Ти теж хочеш літати, я знаю.
— Коли настане мій час.
— Але чому не зараз? Навіщо чекати? Ти боїшся? — вона граційно вислизнула від нього, на її червоних губах з’явилася лукава усмішка. — Ріку, я хочу показати тобі дещо, але спершу пообіцяй, що нікому не розкажеш.
— Що це?
— Обіцяєш? — вона приклала долоню йому до рота. — Я маю бути обережною, він коштує купу грошей. Ніхто ще не знає, таке роблять лише в Китаї. Ця мить усе ближче.
— Дуже цікаво, — з тривогою відповів Рік. — Покажи.
Тремтячи від захвату, Сильвія зникла за великим незграбним холодильником, далеко в темряві за мереживом розвішених ниток павутиння. Він чув, як вона щось смикала і тягнула, волочила по підлозі щось масивне.
— Чуєш, Ріку, допоможи, — охнула Сильвія. — Він важкий. Дерево і бронза, з металевою обшивкою, усе пофарбоване і відполіроване вручну. А різьблення... Поглянь лише на це різьблення! Хіба він не дивовижний?
— Що це? — хрипко запитав Рік.
— Це мій кокон, — просто сказала Сильвія. Вона зручно і задоволено вмостилася на підлозі, щасливо поклавши голову на поліровану дубову труну.
Рік схопив її за руку й поставив на ноги.
— Ти не можеш сидіти з цією труною в підвалі й... — він затнувся. — Що трапилося?
Обличчя Сильвії скривилося від болю. Вона відсахнулася від нього й швидко засунула палець до рота.
— Я порізалася, коли ти мене піднімав, об гвіздок чи щось таке. — Тонесенька цівка крові стікала її пальцями. Вона потягнулася до кишені за хустинкою.
— Дай подивитися, — він підійшов до неї, але Сильвія відскочила від Ріка. — Дуже болить? — запитав він.
— Тримайся від мене подалі, — прошепотіла Сильвія.
— У чому річ? Дай поглянути!
— Ріку, — сказала вона низьким, напруженим голосом. — Принеси воду і лейкопластир. Негайно! — вона намагалася опанувати страх. — Я маю зупинити кровотечу.
— Вони нагорі? — Рік незграбно рушив геть. — Виглядає не так і страшно. Чому ти...
— Поквапся, — від жаху голос дівчини раптом сів. — Ріку, поквапся!!!
Розгублений, він пробіг кілька сходинок. Жах Сильвії перекинувся і на нього.
— Стривай, уже запізно, — покликала вона тихо. — Не повертайся і тримайся подалі від мене. Це моя провина, це я навчила їх приходити. Тримайся подалі! Вибач, Ріку. Ой... — її голос урвався, стіни підвалу вибухнули й розлетілися, сліпучобіла хмара прорвалася всередину.
Вони прийшли по Сильвію. Вона пробігла кілька кроків до Ріка, невпевнено зупинилася, а тоді її опосіла біла маса тіл і крил. Дівчина скрикнула лише раз, а тоді різкий вибух перетворив підвал на розжарене горнило мерехтливого світла.
Ріка відкинуло на підлогу. Цемент був гарячим і сухим, від жару все потріскалося. Вікна розлетілися на скалки, коли пульсуючі білі тіні проштовхувалися назовні. Дим і полум’я облизували стіни. Стеля просіла, з неї сипався тиньк.
Рік звівся на ноги. Люте шаленство припинилося, підвал перетворився на руйновище. Усе було обвуглено-чорним і попеченим, вкритим попелом, що й досі димів. Всюди лежали потрощені дошки, клапті тканини і шматки цементу. Плита і пральна машина були розбиті вщент. Складна система насосів і охолодження спеклась у блискучу масу шлаку. Одна стіна похилилася. На всьому лежали уламки тинькування.
Тіло Сильвії було понівеченим, її руки і ноги неприродно вигнулися. Сухі, спалені вогнем обвуглені рештки, що лежали невиразною купкою. Від дівчини лишився тільки обгорілий труп, крихка обпалена шкаралупа.
Була глупа ніч, темна і холодна. Кілька зірок виблискували у нього над головою, як крижинки. Слабкий вологий вітерець колихав вкриті росою болотяні образки і шурхотів по гравію стежки у холодній імлі поміж чорними трояндами.
Рік довго скрадався, прислухаючись і вдивляючись перед собою. За кедрами проти неба виднівся великий будинок. Біля підніжжя спуску по трасі повзли кілька машин. Крім них не було чути жодного звуку. Попереду вимальовувався обрис приземкуватої порцелянової годівнички і трубки, крізь яку з холодильника у підвалі закачувалася кров. У порожню суху годівничку нападало трохи листя.
Рік глибоко вдихнув свіже нічне повітря й затамував подих, а тоді із зусиллям випростався. Він оглянув небо й не побачив жодного руху. Втім, вони були там, спостерігали й чекали — невиразні тіні, відгомін легендарного минулого, божественні пращури.
Він підняв важкі галонні каністри, дотягнув їх до годівнички і вилив кров, куплену на бійні в Нью-Джерсі — дешевий волячий третьосорт, що вже загуск і згортався. Кров ляпнула йому на одяг, і Рік нервово відступив. Втім, у повітрі нічого не заворушилося. Сад був тихим, просякнутим нічним туманом і темрявою.
Чоловік стояв поруч із годівничкою, чекав і гадав, чи вони прийдуть. Вони приходили за Сильвією, а не лише за кров’ю. Без неї жодних принад не було, сама лише груба їжа. Він відніс порожні металеві каністри до кущів і ногою штовхнув їх схилом униз. Рік уважно обшукав свої кишені, переконуючись, що там немає нічого металевого.
Сильвія роками виробляла в них звичку прилітати, але тепер вона була по той бік. Чи означає це, що вони не прийдуть? Щось затріщало у вологих кущах. Звір? Птах?
Кров у годівничці виблискувала, важка і матова, як застиглий свинець. Вони вже мали б з’явитися, але нічого не ворушило листу великих дерев навколо. Він озирнувся на ряди похилених чорних троянд, на гравієву стежку, якою вони із Сильвією бігали, і ледь приборкав ще свіжий спогад про її сяючі очі й темно-червоні губи. Траса під спуском, порожній покинутий сад, мовчазний будинок, у якому зібралася й чекала її родина. Невдовзі долинув якийсь неясний шурхіт. Рік напружився, але це була лише дизельна вантажівка, що гуркотіла трасою, яскраво освітлюючи дорогу фарами.
Чоловік стояв непохитно, розставивши ноги, його підбори зав’язли у м’якому чорному ґрунті. Він не збирався звідси йти, він залишатиметься тут, аж доки вони не прийдуть. Він хотів повернути її — за всяку ціну.
Місяць над головою зник у туманному вологому серпанку.
Небо стало величезною порожньою рівниною, позбавленою життя і тепла, смертельним холодним космосом, далеким від усіх сонць і живих істот. Рік вдивлявся вгору, його шия затерпла. З-поза матової пелени туману зникали і з’являлися холодні зірки. Чи було там ще щось? Їм не хотілося приходити чи їм було просто байдуже до нього? Їх цікавила Сильвія, і тепер вони її мали.
Позаду щось беззвучно пролетіло. Він відчув рух і почав було розвертатися, але раптом дерева і підлісок навколо заворушилися. Наче картонні декорації, вони колихалися й мінилися, приховані у нічній темряві. Щось пронеслося крізь тіні, різко і тихо, а тоді зникло.
Вони прийшли, він це відчував. Вони вимкнули свою силу й полум’я і стояли холодними байдужими скульптурами поміж дерев, вивищуючись над кедрами — далекі від нього і його світу, приваблені цікавістю й звичкою.
— Сильвія, — виразно сказав він. — Ти десь тут, серед них?
Ніхто не відповів. Може, її тут і справді не було. Він почувався дурнем. Невиразна біла іскра пропливла над годівничкою, на мить пригальмувала, а тоді рушила далі, більше не зупиняючись. Повітря над годівничкою заколихалося і завмерло, коли ще один велет зазирнув у неї і попрямував геть.
Ріка охопила паніка. Вони знову відлітали, поверталися до свого світу. Годівничку не прийняли, вона їх не зацікавила.
— Зачекайте! — кволо гукнув він.
Кілька білих тіней затрималися. Рік повільно, сторожко наблизився до них, свідомий їхньої мерехтливої величі. Якщо хтось із них торкнеться до нього, він миттю з шипінням розлетиться темною купкою попелу. За кілька футів він зупинився.
— Ви знаєте, чого я хочу, — сказав він. — Я хочу її повернути, вона пішла зарано.
Тиша.
— Ви були надто жадібні, — продовжив він, — і вчинили неправильно. Вона мала сама до вас прийти. Хай там як, а вона готувалася до цього.
Густий туман зашурхотів. Почувши його слова, блискучі фігури серед дерев заворушилися й завібрували.