Побачивши її, Ієн зауважив:
— Я думав, вони всі вже вимерли.
— Так і є, — підтвердив Ел.
— Але ж оця рухається і...
— Це підробка, — пояснив Ел. — Маріонетка. Я її контролюю, — він показав братові панель керування. — Вона приваблює людей, змушує їх зійти з тротуару. У Люка наче має бути справжня пепула, прототип цієї. Але ніхто не знає, чи це насправді так, а закони для Люка тепер не діють, бо формально він громадянин Марса, з нього не можуть витягти зізнання, навіть якщо він має справжню пепулу, — Ел сів і підпалив собі цигарку. — Провали тест на релпол, — порадив він Ієну, — тоді ти втратиш житло і отримаєш свій внесок назад, принесеш мені гроші, і я підшукаю тобі путящу таратайку до Марса. Згода?
— Я пробував провалити тест, — сказав Ієн, — та вони мені не дали цього зробити. Сфальсифікували результати. Вони не хочуть мене відпускати.
— Хто це «вони»?
— Чоловік із сусідньої квартири. Ед Стоун, так його звати. Він це навмисне зробив, я бачив його погляд. Може, він думав, що робить мені послугу... я не знаю, — він роззирнувся навкруги. — А в тебе тут затишно. Ти і спиш тут, так? А коли офіс переїжджає, ти переїздиш разом із ним.
— Так, — підтвердив Ел, — ми завжди готові до від’їзду, — кілька разів поліція ледве його не схопила, хоча їхня стоянка могла розвивати орбітальну швидкість уже за шість хвилин. Пепула відстежувала наближення поліції, проте не настільки швидко, щоб вони мали досить часу на втечу, переважно усе відбувалося поспіхом і неорганізовано, доводилося лишати частину інструментів.
— Вони дихають тобі в потилицю, — міркував Ієн уголос. — А тобі все дарма. Мабуть, просто у тебе такий характер.
— Якщо мене схоплять, — відказав Ел, — Люк внесе за мене заставу.
Загадкова могутня постать його боса завжди супроводжувала його і захищала, то навіщо йому хвилюватися? Цей магнат знався на мільйоні махінацій. Клан Тібо зменшив напади на нього до глибокодумних статей у популярних журналах та на телебаченні, скаржачись на Люкову аморальність і погану якість його двигунів, поза сумнівом, вони його побоювалися.
— Заздрю я тобі, — зізнався Ієн. — Твоїй врівноваженості. Твоєму спокою.
— У твоєму будинку наче є капелан? Поговори з ним.
Ієн з гіркотою відповів:
— Справа не варта заходу. Наразі капелан у нас — Патрік Дойл, і в нього все так само погано, як і в мене. А в Дона Клюґмана — це наш голова — іще гірше, він сам як жмут нервів.
Власне, весь будинок охоплений тривогою. Може, це якось пов’язано з синусними болями Ніколь.
Кинувши погляд на свого брата, Ел побачив, що той говорить цілком серйозно. Білий дім і все, що він пропагував, багато важили для Ієна, усе це досі впливало на його життя, як і тоді, коли вони були ще дітьми.
— Заради тебе, — тихо промовив Ел, — я розшукаю свій джаґ і попрактикуюся у грі на ньому. Ми спробуємо ще раз.
Ієн подивився на нього з мовчазною вдячністю.
Сидячи удвох в бюро управління будинку «Авраам Лінкольн», Дон Клюґман та Патрік Дойл вивчали заявку, яку заповнив містер Ієн Данкан із квартири № 304. Ієн хотів виступити на шоу талантів, який проводився що два тижні, за присутності шукача талантів із Білого дому. Це прохання, на думку Клюґмана, було звичайною формальністю, і його слід задовольнити, щоправда, Ієн вирішив залучити до свого виступу іншого артиста, який не проживав у «Авраам Лінкольн».
Дойл сказав:
— Це його брат. Він мені колись розповідав, що вони з братом вже пробували виступати раніше, багато років тому. Барокова музика на двох джаґах. Мовляв, такого ми ще не чули.
— І в якому будинку живе той його брат? — поцікавився Клюґман. Задоволення цього прохання залежатиме від того, які взаємини між «Авраам Лінкольн» і тим іншим будинком.
— Ні в якому. Він продає таратайки для того Шаленого Люка — думаю, ви його знаєте. Оті дешеві маленькі кораблі, якими заледве долетиш до Марса. Наскільки я розумію, він живе на одній із стоянок. Ці стоянки весь час переміщуються, таке собі кочове життя. Я певен, ви про це чули.
— Так, — кивнув Клюґман. — Але тепер про цей номер не може бути навіть мови. Ми не допустимо виступу, якщо в ньому бере участь така людина. Я не можу відмовити Ієну Данкану зіграти на сцені, це його політичне право, і я не здивуюся, якщо його гра цілком задовільна. Але дозволити якомусь зайді взяти участь у шоу — це супроти традиції. Наша сцена призначена виключно для своїх, так завжди було і так завжди буде. Тут нема про що говорити, — і він з докором подивився на капелана.
— Ваша правда, — погодився Дойл, — проте йдеться про кревного родича одного з мешканців нашого будинку, чи не так? А закон дозволяє нам запросити родича до глядацької зали на талант-шоу, то чому б не дозволити йому виступити? Це багато важить для Ієна, ви, мабуть, знаєте, як погано йому ведеться останнім часом. Він не надто кмітлива людина. Думаю, хлопець краще давав би раду з якоюсь фізичною роботою. Але, якщо він має мистецьке обдарування, наприклад, грає на цих джаґах...
Проглянувши документи, Клюґман з’ясував, що шукач талантів запрошений на шоу в «Авраам Лінкольн», яке відбудеться за два тижні. Цього вечора до програми, звісно, включать найкращі номери тутешніх мешканців, і братам Данкан зі своїм бароковим джаґ-бендом доведеться ще й як поборотися, щоб отримати цей привілей. До того ж серед їхніх суперників, на думку Клюґмана, будуть і сильніші конкурсанти. Зрештою, це ж просто джаги... та ще й звичайні, навіть не електронні.
— Ну добре, — сказав він. — Я згоден.
— Це вияв вашої гуманності, — промовив капелан із сентиментальною усмішкою, яка викликала у Клюґмана відразу. — І, думаю, усі ми матимемо змогу насолодитися музикою Баха і Вівальді у виконанні братів Данкан на їхніх неповторних джаґах.
Клюґман скривився і кивнув.
Того знаменного вечора, коли вони прямували до глядацької зали на першому поверсі будинку «Авраам Лінкольн», Ієн Данкан, ідучи позаду брата, зауважив пласку фігуру марсіанської істоти, пепули, і завмер на місці.
— Ти притягнув її з собою?
Ел відповів:
— Я щось не розумію. Хіба ми тут не задля перемоги?
Помовчавши, Ієн сказав:
— Не у такий спосіб.
Він усе чудово зрозумів: пепула подіє на слухачів так само, як на випадкових перехожих. Вона своєю екстрасенсорикою вплине на них, схиляючи їх на потрібний бік. Така вже етика в продавця таратайок, подумав Ієн. Його братові цей задум здавався цілком прийнятним. Якщо їм не досягти успіху грою на своїх інструментах, вони виграють конкурс за допомогою пепули.
— Та годі тобі, — розмахуючи руками, заговорив Ел, — не будь сам собі ворогом. Це не більше, ніж маленька хитрість, продавці її також використовують уже майже ціле століття — це давня й перевірена практика керування суспільною думкою. Визнаймо одне: ми уже багато років професійно не грали, — він торкнувся панелі керування на поясі, і пепула поспішила до них. Ел знову щось натиснув на панелі...
Іенові спало на думку: а чому, власне кажучи, ні? Усі так роблять, то чим ми гірші?
Він насилу промовив:
— Еле, не застосовуй її до мене.
Ел знизав плечима. І думка, що прийшла до нього зовні, поступово поступилася іншим. Проте лишила по собі слід. Він уже засумнівався у своїй позиції.
— Це дурниця порівняно з тим, на що здатна апаратура Ніколь, — тиснув на брата Ел, побачивши вираз його обличчя. — Одна пепула тут, одна там — та це ніщо порівняно з поширеним по всій планеті інструментом впливу, на який Ніколь перетворила телебачення, — ось де, Іене, криється справжня небезпека. Пепула — груба модель, і ти чудово знаєш, що вона тебе обробляє. А коли ти слухаєш Ніколь, це тобі навіть на думку не спадає. Її тиск такий субтильний і такий всеосяжний...