— Цього я не знаю, — урвав брата Ієн. — Я знаю лише те, що ми мусимо досягти успіху, мусимо зіграти в Білому домі, інакше життя для мене втратить будь-який сенс. І ніхто мені цієї ідеї не навіював. Я так відчуваю, і це, бляха, мої власні думки! — він притримав перед Елом двері, і брат увійшов до зали, тримаючи джаґ за держак. Ієн зайшов слідом, і вже за секунду вони були на сцені, лицем до частково заповненої зали прослуховувань.
— Ти її коли-небудь бачив? — поцікавився Ел.
— Я бачу її увесь час.
— А насправді? На власні очі? Так би мовити, з плоті й крові?
— Авжеж, ні, — відповів Ієн. У цьому й полягала його мета: перемогти в конкурсі, щоб потрапити у Білий дім. Побачити її наживо, а не на телеекрані, і це вже не буде фантазією — це стане реальністю.
— Я бачив її одного разу, — сказав Ел. — Якось я опустив стоянку, наші Двигун-джунглі № 3, на центральному проспекті Шрівпорта, що в Луїзіані. То було рано вранці, десь годині о восьмій. Я помітив кортеж машин, спершу подумав, що це поліція, — уже навіть зібрався тікати. Та це була не поліція. Той кортеж супроводжував Ніколь, яка їхала на урочисте відкриття нового житлового будинку, найбільшого з усіх, що наразі збудовані.
— Так, — пригадав Ієн. — Будинок «Поль Баньян», — футбольна команда будинку «Авраам Лінкольн» щороку грала з тамтешньою командою і завжди програвала. «Поль Баньян» налічував більше десяти тисяч жителів, і всі вони походили з родин дипломатів, це був ексклюзивний житловий будинок активних членів партії, із нечувано високою щомісячною квартплатою.
— Бачив би ти її... — замислено промовив Ел, сівши супроти публіки й поклавши джаґ собі на коліна. Він постукав ногою по пепулі, та залізла під його стілець, подалі від людських очей. — Так, — пробурмотів він, — тобі варто було б її побачити. Це не те саме, що на екрані телевізора, Іене. Геть не те саме.
Ієн кивнув. Його раптом охопив страх — за кілька хвилин їх представлять слухачам. Це для них буде справжньою перевіркою.
Помітивши, як нервово брат стискає свій джаґ, Ел вирішив уточнити:
— То як, вмикати пепулу чи ні? Тобі вирішувати, — і запитально підняв брову.
Ієн згідно кинув головою:
— Вмикай.
— Добре, — сказав Ел, і потягся рукою до пояса. Він повільно торкнувся панелі керування. Пепула викотилася з-під його стільця, незграбно гойдаючи антеною й зводячи та розводячи очі.
Публіка відразу пожвавилася, люди витягували шиї, щоб побачити те, що відбувається на сцені, почулися веселі вигуки.
— Погляньте-но! — захоплено вигукнув якийсь чоловік. То був старий Джо Пард, втішений, мов дитина. — Це ж пепула!
Якась жінка схопилася на ноги, щоб краще роздивитися пепулу, і Ієн подумки промовив сам до себе: «Усі люблять пепул. Ми переможемо, байдуже, гратимемо на джаґах чи ні. І що тоді? Чи зробить нас зустріч із Ніколь щасливішими, ніж зараз? Чим усе це закінчиться: безнадійним, всепоглинним відчуттям невдоволення? Мукою, тугою, яку ніщо у світі не зможе втамувати?»
Тепер було запізно відступати. Двері зали зачинилися, Дон Клюґман підвівся зі свого стільця і злегка постукав, закликаючи публіку до тиші.
— Гаразд, друзі, — сказав він у мікрофон, прикріплений до вилоги піджака. — Сьогодні ми із задоволенням проведемо невеликий огляд талантів. Як ви бачили в програмках, першими перед нами виступлять брати Данкан зі своїми класичними джаґами. Вони виконають твори Баха та Генделя у своїй обробці, тож приготуйтеся підтоптувати їхнім ритмам, — він озирнувся до Ієна з Елом, немовби запитуючи: ну, як я вас оголосив?
Проте Ел не звернув на нього жодної уваги, він перемикав важелі на панелі керування, замислено оглядаючи аудиторію, а тоді взяв до рук свій джаґ, поглянув на Ієна і задав темп постукуванням ноги. Їхнє попурі відкривала «Маленька фуга соль мінор», і Ел подув у джаґ, награючи жваву мелодію.
Тум, тум, тум. Тум-тум тум-тум тум тум ді-тум. Ді-тум, ді-тум, ді ді-ді тум... Його щоки роздувалися, почервонілі від напруги.
Пепула потинялася сценою, а тоді якимись недоладними, незграбними рухами спустилася у перший ряд до слухачів. Почалася обробка авдиторії.
У новинах будинку «Авраам Лінкольн», оприлюднених на дошці оголошень, що висіла поруч із кафетерієм, повідомлялося, що брати Данкан були відібрані шукачем талантів для виступу у Білому домі. Стоун був приголомшений. Він знову і знову читав оголошення, не вірячи, що цьому маленькому, знервованому, зіщуленому чоловікові вдалося щось настільки велике.
Він виграв нечесно, вирішив Стоун. Так само, як у випадку зі мною та політичними тестами... Він підмовив когось підробити кілька результатів у голосуванні. Стоун на власні вуха чув гру джаґів, він був присутній на тому шоу талантів, і брати Данкан зі своїми класичними джаґами були далеко не найкращими. Вони виступили добре, це слід визнати, проте інтуїція підказувала йому, що за їхнім успіхом стоїть щось іще.
Глибоко в душі він відчув лють, роздратування від того, що допоміг Данканові із тестом. Це ж я відкрив йому шлях до успіху, раптом збагнув Стоун, я врятував його. І тепер він поїде до Білого дому.
Не дивно, що Данкан погано склав політичний іспит, гмикнув Стоун. Напевне, він практикувався в музичній грі, де вже йому було знайти час для побутових реалій, з якими решта з нас мусить розбиратися. Мабуть, чудово бути митцем, із гіркотою подумав Стоун. Ти вільний від усіх правил, можеш робити, що захочеш. А мене він, звісно, має за дурня.
Прямуючи коридором другого поверху, Стоун підійшов до офісу будинкового капелана, він подзвонив, і двері відчинилися, відкривши заглибленого в роботу капелана, який сидів за столом із виснаженим від утоми обличчям.
— Гм, отче, — звернувся до нього Стоун, — я хочу висповідатися. Чи могли б ви приділити мені кілька хвилин? Мене вони гнітять. Я маю на увазі мої гріхи.
Потерши лоба, Патрік Дойл кивнув.
— Боже, — пробурмотів він. — То одне, то інше. У мене в сповідальні сьогодні побувало вже десятеро. Проходьте, — він показав на нішу, в яку переходив його офіс. — Сідайте і підключайтеся. Я слухатиму, заповнюючи форми 4-10 із Бойсе.
Сповнений обуреного роздратування, Едґар Стоун тремтливими руками прикріпив електроди сповідальні до відповідних точок черепа, а тоді узяв мікрофон і заговорив. Аудіоплівка крутилася в передавачі, супроводжуючи його сповідь.
— Облудний жаль до іншого, — почав він, — спонукав мене порушити правило цього будинку. Та мене більше хвилює не сама ця дія, а мотиви, які до неї спричинили, адже ця дія — наслідок мого неправильного ставлення до мешканців цього будинку. Той чоловік, мій сусід містер Данкан, погано склав останній тест із релполу, і я розумів, що за це його виженуть із «Авраам Лінкольн». Я перейнявся симпатією до нього, тому що підсвідомо вважаю себе невдахою і як мешканця цього будинку, і як чоловіка. Тож я підробив його результати так, ніби він склав цей тест. Вочевидь, доведеться дати містерові Данкану новий тест із релполу й анулювати той, який я оцінив, — він поглянув на капелана, але не дочекався від нього жодної реакції.
Це покінчить із Іеном Данканом і його класичним джаґом, сказав собі Стоун.
Тим часом сповідальня вже проаналізувала його сповідь, з неї висунулася картка, і Дойл мляво підвівся на ноги, щоб дістати її з отвору. Ретельно проглянувши картку, капелан подивився на гостя.
— Містере Стоун, — промовив він, — згідно з аналізом ваша сповідь не є жодною сповіддю. Що насправді у вас на думці? Поверніться і почніть сповідатися знову, ви не зазирнули достатньо глибоко в себе й не надали правдивого матеріалу. Раджу вам зізнатися насамперед у тому, що ви навмисне й свідомо викривили свою сповідь.
— А от і ні, — запротестував Стоун, проте його голос — навіть для нього самого — прозвучав доволі непереконливо. — Можливо, я міг би обговорити це з вами у приватній розмові? Я справді підробив тест Ієна Данкана. І хоча мотиви, які мене до цього спонукали...
Дойл перепинив його:
— А чи не заздрите ви Данкану? Його успіхові з джаґом і запрошенню до Білого дому?
Запала мовчанка.