— Авжеж, — погодився Ел. — Я буду надто зосереджений на грі.
— Атож, — гмикнув Люк, — для цієї пляшки потрібні обидві руки.
Щось в інтонації Люка збентежило Ієна Данкана. Він щось задумав, промайнуло у нього в голові. Втім, у них із братом не було вибору: їм доведеться взяти пепулу з собою. Люк, поза сумнівом, чудово з нею вправляється, він уже кілька хвилин тому довів свою майстерність, превершивши Ела у керуванні цією істотою, та й він усе слушно говорить: Ел і справді буде надто заклопотаний своїм джаґом. І все ж...
— Шалений Люку, — звернувся до чоловіка Ієн, — а ти коли-небудь зустрічався з Ніколь? — підказане інтуїцією, це запитання раптово спало йому на думку.
— Звісно, — впевнено відповів Люк. — Багато років тому. У нас було кілька ляльок-маріонеток, ми з батьком подорожували світом із ляльковим театром. Пробилися і до Білого дому.
— І як минув виступ? — продовжував розпитувати Ієн.
Трохи помовчавши, Люк відповів:
— Вона не звернула на нас уваги. Сказала щось про те, що ляльки мають непристойний вигляд.
І тепер ти її ненавидиш, зрозумів Ієн. Ти їй так і не пробачив.
— А вони й справді були непристойні? — спитав він у Люка.
— Аж ніяк, — відповів Люк. — Щоправда, один номер був із розряду стрип-шоу з ляльками-танцівницями. Але раніше ніхто не скаржився. Мого батька це сильно зачепило, а от мене — аніскільки, — його обличчя лишилося безвиразним.
Ел поцікавився:
— Ніколь уже тоді була першою леді? Адже це було так давно!
— О, так, — підтвердив Люк. — Вона на цій посаді от уже сімдесят три роки. Хіба ви не знали?
— Це неможливо! — одночасно вигукнули Ел з Іеном.
— Але це саме так, — відповів Люк. — Вона уже геть старенька. Бабуся. Проте досі має чудовий вигляд. Самі незабаром побачите.
Вражений, Ієн промимрив:
— Але ж на екрані...
— О, так, — погодився Люк. — На телевізійному екрані їй близько двадцяти. Але погортайте книжки з історії, тоді зрозумієте. Там викладено всі факти.
Факти, подумав Ієн, нічого не означають, коли бачиш на власні очі, що вона така ж юна на вигляд, як завжди. До того ж ми бачимо її щодня.
Брехло, подумав він. Ми знаємо правду, ми всі знаємо правду. Мій брат її бачив; Ел би сказав, якби вона була старою. Ти її просто ненавидиш, тому і брешеш. Вражений цією думкою, він повернувся спиною від Люка, не бажаючи чути більше ані слова з уст цього чоловіка. Сімдесят три роки на посаді — якби так справді було, Ніколь було б зараз майже дев’яносто років. Він здригнувся від такої думки і викинув її з голови. Або принаймні спробував.
— Щасти вам, хлопці, — побажав Люк із затиснутою в роті зубочисткою.
Тієї ночі Ієну Данкану наснилося жахіття. Відразлива зморшкувата стара вчепилася в нього своїми зеленуватими пазурами, пискливо вимагаючи чогось, а чого саме, він так і не зрозумів, бо її голос, слова зливалися в нерозбірливому шамканні майже беззубого рота й губилися в слині, що стікала цівкою по підборідді. Він намагався вивільнитися з її рук...
— Боже! — почув він голос Ела. — Прокидайся, вже час вирушати, за три години ми маємо бути у Білому домі.
Ніколь, здогадався Ієн, прочунюючи зі сну. Це вона була у моєму маренні, стара, висохла, та все ж це вона.
— Добре, — пробурмотів він, незграбно піднімаючись із розкладачки. — Послухай, Еле, — сказав він, — а якщо вона насправді стара, як казав Шалений Люк? Що тоді? Що нам робити?
— Виступати, — відказав Ел. — Грати на джаґах.
— Я цього не переживу, — тужливо промовив Ієн. — Я не надто здатний пристосовуватися до обставин. Усе це скидається на якесь страхіття: Люк контролює пепулу, Ніколь — стара бабця, навіщо ми туди йдемо? Чи не краще нам повернутися до колишніх часів, коли ми бачили її тільки по телевізору, а в житті побачимо хіба що раз, і то здаля, як ти у Шрівпорті? Для мене цього було б достатньо. Я хочу бачити тільки це, тільки її зображення... Давай повернемося, га?
— Ні, — вперся Ел. — Ми мусимо довести справу до кінця. Крім того, нагадаю тобі, що ти завжди можеш емігрувати на Марс.
Стоянка уже злетіла і рухалася в напрямку Східного узбережжя та Вашингтона.
Коли вони приземлилися, їх тепло зустрів Слізек — огрядний, доброзичливий чоловічок. Він потиснув їм руки, і вони попрямували до службового входу в Білий дім.
— Амбіційна ж у вас програма, — торохтів він, — але, якщо ви впораєтеся, я, ми всі, тобто родина першої леді, будемо тільки раді, як і сама перша леді, яка жваво цікавиться всіма формами оригінальної творчості. У ваших резюме зазначено, що ви вивчали ранні дискові записи 1920-х років, здійснені джаґ-бендами, що вижили після Американської громадянської війни, тож маєте бути оригінальними джаґістами, щоправда, класичного, а не народного спрямування.
— Саме так, сер, — підтвердив Ел.
— І все ж чи не погодилися б ви виконати що-небудь з фольклору? — запитав Слізек, коли вони минали охоронців, що застигли біля службового входу до Білого дому. За дверима простягався довгий, застелений килимами коридор зі штучними свічками в канделябрах, розвішаних на рівній відстані один від одного. — Наприклад, ми радили б «Rockabye Му Sarah Jane». Вона є у вашому репертуарі?
— Є, — коротко відповів Ел. — Ми виконаємо її наприкінці нашої програми.
— Чудово, — схвально мовив Слізек, люб’язно пропускаючи їх уперед. — Дозвольте поцікавитися, а що це за істота у вас на руках? — він скоса поглянув на пепулу, і його ентузіазм дещо пригас. — Вона жива?
— Це тотемна тварина, — відказав Ел.
— Тобто якийсь забобонний оберіг? Талісман?
— Атож, — ствердно кивнув головою Ел. — Вона допомагає нам погамувати страх перед виходом на сцену, — і він поплескав пепулу по голові. — А ще вона — частина нашого виступу, вона танцює, поки ми граємо. Ну, знаєте, як дресована мавпочка.
— Оце так! — вигукнув Слізек із наново віднайденим ентузіазмом. — Тепер мені зрозуміло... Ніколь це сподобається; вона любить м’якеньких пухнастих істот, — він притримав для них двері.
За дверима сиділа вона.
Як Люк міг так помилятися, подумав Ієн. Вона була навіть вродливішою, ніж на екрані, і набагато реальнішою, це було найголовнішою відмінністю: те, що вона була така непідробна, така справжня, побачена на власні очі. Вона сиділа у блякло-синіх джинсах та мокасинах, у недбало застібнутій білій сорочці, крізь яку він бачив — чи тільки уявляв, що бачив, — її засмаглу гладеньку шкіру... У якій неформальній обстановці вона нас приймає! Без удавання, без сценічності. Її коротко підстрижене волосся не приховує чудової форми шиї та вух. А ще, подумав він, вона така молода. На вигляд їй нема і двадцяти. Сповнена такої життєвої сили! Телевізор не передає того ніжного серпанку, що огортає її постать.
— Нікі, — сказав Слізек, — ось і класичні джаґісти.
Вона підвела погляд від газети, яку читала, усміхнулася.
— Доброго ранку, — привіталася вона. — Ви вже поснідали? Вам можуть подати канадський бекон, круасани і каву, якщо забажаєте, — дивна річ, але її голос, здавалося, йшов не від неї, він лунав звідкілясь згори, з-під стелі кімнати. Поглянувши туди, Ієн помітив ряд динаміків і виявив, що їх від Ніколь відділяє скляна загорода — запобіжний захід, щоб захистити першу леді. Він відчув розчарування, хоч і розумів, що це — необхідний крок. Якщо з нею щось станеться...
— Ми вже їли, місіс Тібодо, — подякував Ел. — Дякую, — він також підвів голову до динаміків.
Ми вже їли місіс Тібодо, промайнула в Ієна божевільна думка. Хіба усе не навпаки? Хіба не вона, сидячи тут, у своїх синіх джинсах і сорочці, споживає нас?
Раптом за спиною в Ніколь виріс президент, Тауфік Неґаль, стрункий, вишукано вдягнений темноволосий чоловік. Вона підвела до нього обличчя і сказала:
— Поглянь, у них із собою одна з тих пепул. Правда, цікаво?
— Так, — усміхнувся президент, стаючи поряд із дружиною.
— Можна мені на неї подивитися? — попросила Ніколь у Ела. — Нехай вона підійде сюди, — Ніколь подала сигнал, і скляна стіна поїхала вгору.
Ел опустив пепулу на підлогу, і та подибала до Ніколь попід піднятим захисним бар’єром, потім підстрибнула, і наступної миті Ніколь уже тримала її у своїх сильних руках, уважно розглядаючи істоту.