— Отакої, — здивувалася вона, — це не жива істота, а просто іграшка.
— Наскільки нам відомо, всі пепули вимерли, — пояснив Ел. — Але це оригінальна модель, зібрана за зразком тих решток, які знайшли на Марсі, — і він зробив крок уперед...
Скляна стіна опустилася на місце. Вона відрізала Ела від пепули, і тепер той стояв із дурнуватим виразом обличчя і здавався засмученим. Тоді цілком інстинктивно він торкнувся панелі управління на поясі. Довгий час нічого не відбувалося, аж ось пепула заворушилася. Вона зісковзнула з рук Ніколь і скочила назад на підлогу. Ніколь зачудовано вигукнула, її очі засвітилися.
— Люба, хочеш собі таку? — запитав її чоловік. — Ми дістанемо тобі одну чи навіть декількох.
— А що вона вміє? — поцікавилася Ніколь у Ела.
Слізек доповів:
— Вона танцює, мем, коли вони грають, чудово відчуваючи ритм. Правду я кажу, містере Данкан? Може, ви могли б щось зіграти, бодай коротеньке, щоб показати місіс Тібодо? — він задоволено потер руки. Ел із Іеном перезирнулися.
— 3-звісно, — погодився Ел. — Гм, ми могли б зіграти невеличку п’єсу Шуберта, наше аранжування «Форелі». Гаразд, Іене, починаймо, — він дістав з футляра свій джаґ і невпевнено підняв його. Ієн зробив те саме. — Перед вами Ел Данкан, перша джаґ-партія, — відрекомендувався Ел. — Поряд зі мною мій брат Ієн, друга джаґ-партія, і ми пропонуємо вашій увазі кілька класичних творів, а почнемо ми з короткої п’єси Шуберта, — Ел подав знак, і вони почали грати.
Тум тум-тум ТУМ-ТУМ тууум тум, та-тум-тум туб-туб-туб-туб-туб-тубббб. Ніколь засміялася.
Це кінець, подумав Ієн. Боже, з нами трапилося найгірше: ми стали посміховиськом. Він припинив грати, натомість Ел продовжував, його надуті щоки були червоними від напруги. Здавалося, він не помічав, що Ніколь прикриває рота рукою, аби приховати свій сміх, — вона сміялася з них та їхніх потуг. Ел дограв без акомпанементу до кінця, а потім також опустив свій джаґ.
— Ваша пепула, — сказала Ніколь якомога спокійніше. — Вона не танцювала. Навіть кроку не ступила — чому? — і жінка знову розсміялася, не в змозі себе стримати.
Ел відповів дерев’яним голосом:
— Я... я її не контролюю, нею керують з відстані. — І повернувся до пепули: — Ну ж бо, танцюй!
— О, правда, це так чудово, — вражено сказала Ніколь. — Дивися, — озирнулася вона до чоловіка, — він змушений благати її танцювати. Агов, танцюй, як там ти звешся, пепула з Марса, чи радше імітація пепули з Марса! — і вона легенько постукала по пепулі носком свого мокасина, намагаючись пробудити її до життя. — Ну ж бо, маленька синтетична давня мила істотко, зроблена з дротів. Будь ласка!
Раптом пепула стрибнула на неї. І вкусила.
Ніколь закричала. З-за її спини прозвучав різкий ляскіт, і пепула зникла, перетворившись на купку дрібнесеньких уламків. Наперед виступив охоронець Білого дому з рушницею у руках, наставленою на розпорошені у повітрі частинки, його лице було спокійне, проте руки і зброя тремтіли. Ел стиха лаявся, безперервно повторюючи ті самі три-чотири слова.
— Люк, — раптом сказав він братові. — Це він зробив. Помстився. Нам кінець, — його обличчя посіріло, він здавався геть виснаженим. Ел методично й бездумно почав пакувати свій джаґ у футляр.
— Вас заарештовано, — заявив другий охоронець Білого дому, з’явившись позаду них і націливши на братів пістолет.
— Так, авжеж, — безгучно промовив Ел, киваючи головою й похитуючись. — Арештуйте нас, хоч ми й не маємо до цього жодного стосунку.
Зіпершись на чоловіка, Ніколь підвелася і наблизилася до Ела з Іеном.
— Вона вкусила мене, бо я сміялася з вас? — спитала вона тихо.
Слізек стояв, витираючи хустинкою піт із чола. Він мовчав і лише витріщався на них.
— Пробачте, — сказала Ніколь. — Я її роздратувала, так? Як шкода, ми хотіли насолодитися вашою грою.
— Це все Люк, — почав виправдовуватися Ел.
— Люк? — Ніколь уважно подивилася на нього. — Ви маєте на увазі Шаленого Люка? Власника отих потворних двигун-джунглів, що з’являються і щезають, якому закидають незаконну торгівлю? Так, я знаю, про кого йдеться, я його пам’ятаю, — вона звернулася до свого чоловіка: — Мабуть, нам варто і його заарештувати.
— Так і зробимо, — запевнив її чоловік, занотовуючи ім’я у блокноті.
Ніколь вела далі:
— Оці ваші джаґи... Вони були тільки прикриттям для проведення ворожої акції, вчинення злочину проти держави? Нам доведеться кардинально змінити підхід до справи, коли ми запрошуємо до себе митців... можливо, він був помилковим. Він надає доступ у Білий дім нашим ворогам. Шкода... — її обличчя спохмурніло і поблідло, вона склала руки на грудях і стояла, похитуючись вперед-назад, занурена в роздуми.
— Повірте мені, Ніколь... — почав був Ел.
Вона одразу перервала його, сказавши:
— Я не Ніколь, не називайте мене так. Ніколь Тібодо померла багато років тому. А я — Кейт Руперт, четверта з її заступниць. Я просто акторка, досить схожа на справжню Ніколь, щоб займати цю посаду, хоч інколи, коли трапляється щось таке, як сьогодні, мені й хочеться звільнитися. У мене немає реальної влади. Усім керує рада, що засідає десь в іншому місці... я ніколи не бачила її членів, — вона поглянула на свого чоловіка: — Вони вже знають про це, чи не так?
— Знають, — запевнив він, — їх уже проінформували.
— Ось бачите, — сказала вона Елу, — навіть у нього, як президента, більше влади, ніж у мене, — і слабко всміхнулася.
Ел запитав:
— Скільки разів зазіхали на ваше життя?
— Шість чи сім, — відповіла вона. — І всі замахи здійснені на психологічному підґрунті. Незадоволені Едіпові комплекси чи щось подібне. Мені, власне, начхати, — вона озирнулася до чоловіка: — Думаю, ці двоє чоловіків... — вона тицьнула пальцем у Ела та Ієна, — ...не знають, що насправді відбувається, можливо, вони невинуваті, — вона обвела поглядом чоловіка, Слізека та охоронців. — Їх точно потрібно знищити? Чому б просто не видалити частину їхніх клітин пам’яті й не відпустити на волю? Хіба це не вихід?
Її чоловік стенув плечима.
— Якщо хочеш, можна зробити, як ти пропонуєш.
— Так, — кивнула вона. — Мені це більше подобається. Це полегшить мені роботу. Відвезіть їх у медичний центр Бетгізди, а ми продовжимо і послухаємо наступних виконавців.
Охоронець підштовхнув Ієна пістолетом у спину.
— Пройдіть у коридор, будь ласка.
— Добре, — пробурмотів Ієн, усе ще стискаючи свій джаґ. Що відбувається, міркував він. Ніяк не можу зрозуміти. Ця жінка — не Ніколь, ба більше: Ніколь взагалі немає, це тільки зображення на екрані, ілюзія, а за ним, тобто за нею, стоїть якась група можновладців. У них є якась рада. Але хто вони і звідки у них така могутність? Чи ми колись про це довідаємося? Ми зайшли так далеко, здається, ми майже підібралися до розуміння того, що насправді діється. До правди, прихованої за ілюзією... може, вони розкажуть нам взагалі все? Яка тепер різниця? Як...
— Прощавай, — сказав йому Ел.
— Що? — нажахано перепитав він. — Чому ти це говориш? Вони ж нас відпустять, хіба ні?
Ел пояснив:
— Ми не пам’ятатимемо один одного. Повір мені, нам не дозволять зберегти родинних зв’язків. Тож... — він простягнув йому руку, — бувай, Іене. Ми дійшли аж до Білого дому. Цього ти теж не згадаєш, але це правда, ми це зробили, — і він криво посміхнувся.
— Ворушіться, — поквапив їх охоронець.
Тримаючи в руках джаґи, двоє чоловіків почвалали коридором до дверей, за якими на них чекав чорний фургон медичного центру.
Ієн Данкан отямився серед ночі на розі безлюдної вулиці, змерзлий і закостенілий. Він кліпав очима, стоячи під яскраво-білим світлом платформи міської монорейкової електрички. Як я тут опинився, збентежено запитав він себе. Він глянув на наручний годинник: восьма година. Уже почалися заходи до Дня усіх померлих, хіба я не повинен бути там, розгублено міркував Ієн.