Мені не можна пропустити це зібрання, стривожився він.
Два пропуски поспіль означатимуть жахливий штраф, а це економічне самогубство. Ієн поквапився додому.
Невдовзі попереду нього виросла знайома будівля, «Авраам Лінкольн», зі складною мережею башт і вікон. До неї було недалеко, і він прискорив ходу, глибоко дихаючи і намагаючись тримати рівний темп. Мабуть, усе вже скінчилося, подумав він.
У великій підвальній залі для зібрань не горіло світло. Чорт, видихнув він у відчаї.
— А що, збори з нагоди Дня усіх померлих уже закінчилися? — запитав він у вартового, заскакуючи у вестибюль і простягуючи своє посвідчення.
— Ви щось плутаєте, містере Данкан, — відповів вартовий, ховаючи зброю. — День усіх померлих був учора, сьогодні п’ятниця.
Щось тут не так, зрозумів Ієн, проте нічого не сказав, тільки кивнув головою і поспішив до ліфта.
Коли він вийшов на своєму поверсі, відчинилися двері, і хтось поманив його до себе.
— Агов, Данкане!
Це був Корлі. Неохоче, оскільки така зустріч могла мати погані наслідки, Ієн наблизився до нього.
— Що таке?
— Ходять чутки, — швидко промовив Корлі, і в його голосі вчувався страх, — про ваш останній тест із релполу, власне, про якусь нібито помилку. Вони збираються розбудити вас о п’ятій чи шостій ранку і влаштувати несподіване опитування, — він роззирнувся коридором. — Повторіть, зокрема, про пізні 1980-ті та релігійно-колективістський рух. Запам’ятали?
— Так, — сказав Ієн із вдячністю. — Спасибі. Можливо, колись я зможу вам віддя... — він урвав, бо Корлі чкурнув назад до своєї квартири й захряснув за собою двері. Ієн лишився стояти в коридорі.
Це, безперечно, дуже мило з його боку, подумав він, рушаючи далі. Можливо, він цим врятував мою шкуру, інакше б мене примусово виселили звідси раз і назавжди.
Увійшовши до квартири, він вмостився за столом, обклавшись підручниками з політичної історії Сполучених Штатів. Студіюватиму всю ніч, вирішив він. Треба пройти опитування, іншої ради немає.
Щоб не заснути, він увімкнув телевізор. На нього одразу полилася дружня, знайома енергія першої леді, заповнюючи кімнату.
— ... а наш музичний вечір, — говорила вона, — прикрасить квартет саксофоністів, які зіграють варіації з опер Ваґнера, зокрема з моєї улюбленої, «Мейстерзінґери». Я певна, цей концерт буде для нас великою відрадою і втіхою та збагатить наш досвід. А ще мій чоловік, ваш президент, і я підготували для вас повторний виступ давнього улюбленця публіки, відомого на весь світ віолончеліста Генрі Леклерка, який зіграє твори Джерома Керна та Коула Портера, — вона усміхнулася, і Ієн Данкан усміхнувся у відповідь з-понад стосу книжок.
Цікаво, як це — грати у Білому домі, сказав він сам до себе. Виступати перед першою леді. Шкода, що я не опанував жодного музичного інструменту. Актора з мене не вийшло, я не вмію ані віршувати, ані танцювати, ані співати — геть нічого.
На що мені сподіватися? От якби я походив із родини музикантів, якби мене навчали батько або брати...
Спохмурнілий, він нашкрябав кілька речень про те, як 1975 року постала Французька християнсько-фашистська партія. Тоді його, як і завжди, принадив освітлений екран, він відклав ручку й розвернувся до телевізора. Ніколь саме демонструвала кахлі з делфтської порцеляни, які вона, за її словами, знайшла у маленькій крамничці Вермонта. Які чудові барви... він дивився, захоплений, на те, як її довгі тонкі пальці ковзали блискучою поверхнею емалевих кахлів.
— Лише погляньте на ці кахлі, — воркотала вона своїм хрипкуватим голосом. — Хіба вам не хотілося б мати такі? Правда ж, вони красиві?
— Правда, — згідно закивав головою Ієн.
— Хто з вас хотів би колись побачити такі кахлі? — запитала Ніколь. — Піднесіть руки!
Сповнений надії, Ієн підніс догори свою руку.
— О, як вас багато! — сказала Ніколь із теплою, ясною усмішкою. — Що ж, можливо, ми колись влаштуємо ще одну екскурсію Білим домом. Вам би цього хотілося?
Підстрибуючи у захваті на стільці, Ієн вигукнув:
— Так, мені б цього хотілося!
Здавалося, вона всміхається з телеекрана саме до нього.
Тож він усміхнувся їй у відповідь. А потім, долаючи нехіть і відчуваючи, як на нього навалюється важкий тягар, повернувся до своїх підручників, назад до прикрої реальності свого нескінченного, незмінного повсякдення.
Раптом щось стукнуло у вікно його квартири, і чийсь тоненький голос покликав:
— Іене Данкан, швидше, мій час дорого коштує.
Розвернувшись, він побачив у нічній пітьмі летючий апарат, таку собі яйцеподібну конструкцію, що висіла за його вікном. Звідти йому жваво махав якийсь чоловік і щось вигукував. Від яйця пролунав глухий звук «патт-патт», його двигун почав працювати пустогоном, а тим часом чоловік відчинив люк і висунувся з нього.
Невже це почалося тестування, запитав себе Ієн Данкан.
Він підвівся, почуваючись безпомічним. Так швидко... я ще не готовий...
Роздратований, чоловік у летючому яйці підлетів так близько, що біле полум’я із сопла його двигуна вдарило у стіну будівлі, кімната затрусилася, посипався тиньк. Під тиском гарячої хвилі повітря розбилося вікно. Крізь утворений отвір чоловік знову закричав, намагаючись привести Ієна Данкана до тями.
— Агов, Данкане! Не стій стовпом! Я вже забрав твого брата, він летить на іншому кораблі! — літній чоловік, одягнений у дорогий, пошитий із натуральної тканини синій костюм у дрібну смужку, спритно вискочив із гуркітливого яйцеподібного корабля і застрибнув до кімнати. — Нам треба вирушати, інакше потрапимо в біду. Ти що, зовсім мене не пам’ятаєш? От і Ел так само не пам’ятає. Ну, знімаю перед ними капелюха...
Ієн Данкан витріщився на чоловіка, не розуміючи, хто він, хто такий Ел і що взагалі відбувається.
— Ті мамкині психіатри непогано над вами попрацювали, — прокректав незнайомець. — Ця її Бетгізда — годі навіть уявити, що то за місце. Сподіваюся, мене туди не запроторять, — він підійшов до Ієна та схопив його за плече. — Поліція закриває всі мої двигун-джунглі, доведеться летіти на Марс, і я вирішив узяти тебе з собою. Ну ж бо, опануй себе, я — Шалений Люк, ти мене не пам’ятаєш, але неодмінно все пригадаєш, коли ми досягнемо Марса і зустрінемо твого брата. Ходімо, — Люк підштовхнув його до отвору в стіні, де колись було вікно, за вікном висів у повітрі космічний корабель — такі кораблі звуться таратайками, пригадав Ієн.
— Добре, — пробурмотів Ієн, міркуючи, що ж його взяти із собою. Що йому знадобиться на Марсі? Зубна щітка, піжама, тепле пальто? Він гарячково роззирнувся квартирою, кидаючи на неї останній погляд. Десь удалині завили поліцейські сирени.
Люк заліз назад у свою таратайку, і Ієн подерся за ним, схопившись за простягнуту руку чоловіка. Підлога корабля кишіла яскраво-помаранчевими істотами, схожими на жуків, їхні антени враз розвернулися до нього. Їх називають пепулами, пригадав він, чи якось так.
Усе буде добре, думали пепули. Не хвилюйся, Шалений Люк тебе вчасно підібрав, буквально в останній момент. А тепер просто розслабся.
— Гаразд, — сказав Ієн. Він притулився до стіни таратайки і розслабився. Вперше за багато років він відчув блаженний спокій.
Їхній корабель помчав угору в пустку ночі, до нової планети, що чекала в позамежжі.
Водяний павук
I
Того ранку, наголо поголивши перед дзеркалом голову, аж вона заблищала, Аарон Тоццо бачив перед собою геть інше — видовище, яке було годі витримати. Внутрішнім зором він розрізняв п’ятнадцятьох засуджених із «Нахбарен Слаґер», усі дюймового зросту, у кораблі розміром із дитячий м’ячик. Корабель летів із швидкістю, близькою до світлової, у вічність, і людям на борту було байдуже до того, що з ними буде.
Найгіршим у цьому видовищі було те, що воно, ймовірно, відбивало правдиву картину.
Він витер голову, намастив шкіру бальзамом, тоді торкнувся кнопки у себе на горлі. Зв’язавшись із комутатором Бюро, Тоццо сказав:
— Мушу визнати, що ми нічого не можемо зробити для тих п’ятнадцятьох людей, проте ми можемо принаймні відмовитися від ідеї відправляти інших.