Комутатор записав його слова і передав його співробітникам.
Усі вони погоджувалися з ним, надягаючи халат, капці і накидку, він чув відгомін їхніх голосів. Вочевидь, під час запуску щось пішло не за планом, і про це знали навіть пересічні люди. Але...
— Але ми не можемо відмовитися, — перекрив загальний гомін голос Едвіна Ферметі, начальника Тоццо. — У нас уже є волонтери.
— Також із «Нахбарен Слаґер»? — уточнив Тоццо. Авжеж, серед в’язнів знайдуться волонтери, тривалість їхнього життя у таборі становила не більше п’яти-шести років. А якщо вони успішно долетять до Проксими, то отримають свободу. Їм просто буде заборонено повертатися на п’ять населених планет Сонячної системи.
— Хіба це так важливо, звідки ми їх беремо? — поблажливо запитав Ферметі.
Тоццо на те відповів:
— Наші зусилля повинні бути спрямовані на удосконалення американської системи покарань, а не на спроби долетіти до далеких зірок, — він раптом відчув нестерпне бажання відмовитися від своєї посади в Еміграційному бюро і піти в політику просувати реформи.
Пізніше, коли він сів снідати, дружина співчутливо поплескала його по плечі.
— Аароне, ти з цим іще не розібрався, так?
— Ні, — коротко зізнався він. — А тепер мені уже все одно, — він не розповів їй про інші, повні арештантів і даремно втрачені, кораблі: йому не дозволяли обговорювати це з будь-ким із тих, хто не працював на державній службі.
— А вони можуть повернутися без сторонньої допомоги?
— Ні. Тому що втрата маси відбулася тут, у Сонячній системі. Щоб повернутися, їм потрібно набрати цю масу, відновити втрачене. У тому й проблема, — роздратований, він сьорбав чай, намагаючись не зважати на дружину. Жінки, подумав він. Краса є, а розуму немає. — Вони мають повернути втрачену масу, — повторив він. — І це б нічого, якби у них був політ в обидва кінці. Проте вони вирушили з метою колонізації планети, це не екскурсія, після якої повертаєшся туди, звідки вилетів.
— А довго їм летіти до Проксими? — не вгавала Леонора. — У такому зменшеному вигляді, зростом із дюйм?
— Близько чотирьох років.
Вона широко розплющила очі.
— Це просто неймовірно!
Тоццо із бурчанням відсунув стілець і підвівся. Хай би її забрали, сказав він сам до себе, якщо для неї це так неймовірно. Проте Леонора була надто розсудливою, щоб зголоситися летіти добровольцем.
Дружина тихо сказала:
— Отже, я була права. Бюро і справді послало в космос людей. Ти щойно це мимоволі підтвердив.
Почервонівши, Тоццо попросив:
— Не кажи нікому про це, особливо своїм подружкам. Або я втрачу роботу, — він кинув на неї промовистий погляд.
Виголосивши цю фразу розгніваним тоном, він вирушив до Бюро.
Не встиг Тоццо відчинити двері свого офісу, як його гукнув Едвін Ферметі.
— Думаєш, Дональд Найлс зараз на якійсь із планет, що крутяться довкола Проксими? — Найлс був відомим убивцею, який записався на один із польотів. — Цікаво, може, він тягає на собі грудку цукру, що важить у п’ять разів більше за нього.
— Тут мало смішного, — буркнув Тоццо.
Ферметі стенув плечима.
— Я лише хотів відволікти тебе від похмурих думок, розвіяти твій песимізм. Здається, ми всі дещо розгублені, — він увійшов до офісу слідом за Тоццо. — Може, нам самим записатися на наступний політ? — це прозвучало доволі серйозно, і Тоццо кинув на нього швидкий погляд. — Та жартую я, жартую, — реготнув Ферметі.
— Ще один політ, — мовив Тоццо, — якщо і він буде невдалим, я звільняюся.
— Послухай, — сказав Ферметі. — У нас є новий проект.
До офісу неквапно зайшов співробітник Тоццо, Крейґ Джиллі. І Ферметі продовжив, тепер уже звертаючись до обох: — Ми збираємося підключити передкогів до отримання формули повернення, — його очі зблиснули, коли він побачив реакцію чоловіків.
Ошелешений, Джиллі пробурмотів:
— Але ж усі передкоги мертві. Їх двадцять років тому знищили за президентським наказом.
Тоццо, вражений, зрозумів:
— Ви збираєтеся вирушити назад, у минуле, й доправити звідти передкога. Так, Ферметі?
— Ти правильно здогадався, саме таким є наш план, — кивнув його начальник. — Ми навідаємося у золоту добу передкогнітивних здібностей. У двадцяте сторіччя.
Спершу Тоццо здивувався. У першій половині двадцятого сторіччя з’явилося настільки багато передкогів — людей зі здатністю передбачати майбутнє, — що вони навіть створили гільдію з центрами в Лос-Анджелесі, Нью-Йорку, Сан-Франциско та Пенсильванії. Ця група знайомих між собою передкогів заснувала кілька періодичних видань, які чудово продавалися впродовж кількох десятиліть. Сміливо й без прикрас члени гільдії передкогів висвітлювали у своїх публікаціях передбачення майбутнього. І все ж суспільство загалом не надавало їм особливого значення.
Тож Тоццо повільно промовив:
— Дозвольте уточнити. Тобто ви хочете скористатися часовими екскаваторами Міністерства археології, щоб відкопати знаменитого передкога з минулого?
Ствердно кивнувши, Ферметі додав:
— І перенести його сюди, щоб він нам допоміг.
— Але чим він нам поможе? Він не знає нашого майбутнього, він може бачити тільки власне.
Ферметі пояснив:
— Бібліотека Конгресу вже надала нам доступ до повної віртуальної колекції журналів передкогів двадцятого сторіччя, — він криво всміхнувся Тоццо і Джиллі, вочевидь, насолоджуючись ситуацією. — Тож я сподіваюся — я очікую, — що серед купи цієї писанини знайдеться стаття, в якій ідеться саме про нашу проблему повернення. З погляду статистики, це цілком імовірно... ви ж знаєте, вони охопили незліченну кількість аспектів існування майбутньої цивілізації.
Помовчавши із хвилину, Джиллі сказав:
— Що ж, дуже винахідливо. Цілком може бути, що реалізація цієї ідеї вирішить нашу проблему. І тоді стануть можливими подорожі зі швидкістю світла до інших зоряних систем.
Тоццо кисло докинув:
— Сподіваюся, раніше, ніж ми втратимо всіх наших в’язнів, — втім, йому також сподобалася ідея начальника. До того ж він дуже хотів зустрітися з одним із знаменитих передкогів двадцятого сторіччя. Їхній час був короткий, славетний — і, на жаль, давно забутий.
Хоч, може, і не такий короткий, якщо починати хронологію з Джонатана Свіфта, а не з Д. Ґ. Веллса. Свіфт писав про два місяці Марса та їхні незвичні орбітальні характеристики за багато років до того, як телескопи підтвердили їхнє існування. Тож у нинішніх підручниках саме Свіфта почали називати першим передкогом.
II
Комп’ютери Бібліотеки Конгресу досить швидко впоралися зі скануванням ламких, пожовклих сторінок журналів, стаття за статтею, та відібрати єдиний запис, що стосувався втрати та відновлення маси як засобу здійснення міжзоряних космічних польотів. Формулу Айнштайна, за якою маса та швидкість об’єкта прямо пропорційно залежні одна від одної, вважали настільки незаперечною, що ніхто у двадцятому сторіччі не звернув уваги на статтю, надруковану 1955 року в передкогнітивному журналі під назвою «Якби».
В офісі Ферметі Тоццо сидів поряд зі своїм начальником, обидва вивчали фотографічну копію журналу. Невелика стаття під назвою «Нічний політ» мала обсяг лише кілька тисяч слів. Чоловіки жадібно поглинали статтю, не перемовляючись між собою, аж доки не дочитали.
— Ну як? — поцікавився Ферметі, коли вони закінчили читати.
Тоццо відповів:
— Тут не може бути помилки. Поза сумнівом, ідеться про наш Проект. Щоправда, є багато невідповідностей, наприклад, він називає наше Еміграційне бюро «Назовні» і вважає його приватною комерційною фірмою, — він тицьнув пальцем у текст. — Це доволі дивно. Замість вас якийсь Едмонд Флетчер. Імена схожі, але є деякі відмінності, зрештою, як і всюди в статті. От я — Елісон Тореллі, — він зачудовано похитав головою. — Це ж треба, ці передкоги... мали власне бачення майбутнього, дещо викривлене, але загалом...