— Загалом правильне, — закінчив Ферметі. — Так, я згоден.
Цей «Нічний політ» точно передбачив Проект нашого Бюро...
Тільки він тут названий «Водяним павуком», бо таке переміщення здійснюється одним великим стрибком. Боже, та це ж чудова назва, шкода, що ми самі до неї не додумалися. А може, і нам варто так його назвати?
Тоццо повільно промовив:
— Але ж передког, який написав «Нічний політ»... він ніде не наводить формули відновлення чи втрати маси. Він просто пише: «у нас є потрібна маса», — і, взявши до рук журнал, він зачитав уголос:
«Проблема відновлення маси корабля та його пасажирів під час польоту виявилася каменем спотикання для Тореллі та команди дослідників, та все ж вони впоралися з нею. Після фатального вибуху „Морського скаута“, першого корабля до...»
— І це все, — обурився Тореллі. — Що це нам дає? Так, цей передког знав про нашу проблему ще сто років тому, але він не залишив жодних вказівок щодо технічних деталей!
Запала мовчанка, після якої Ферметі замислено промовив:
— Це не означає, що він їх не знав. Сьогодні нам відомо, що до лав його гільдії часто входили добрі фахівці, — він проглянув біографічну довідку. — Так і є: коли він не використовував своїх передкогнітивних здібностей, то працював аналітиком складу курячого жиру в Каліфорнійському університеті.
— Ви все ще збираєтеся задіяти часовий екскаватор, щоб перенести його в наш час?
Ферметі кивнув.
— Щоправда, було б чудово, якби екскаватор працював в обидва боки. Якби він переносив так само і в майбутнє, щоб ми не ризикували безпекою цього передкога... — він зазирнув у статтю. — Цього Пола Андерсона.
Пополотнівши, Тоццо перепитав:
— А є небезпека?
— Можливо, ми не зможемо повернути його назад. Або... — Ферметі помовчав, — ми можемо загубити частину його тіла по дорозі сюди, перенести в теперішнє тільки половину. Екскаватор пошматував багато переміщуваних об’єктів.
— До того ж цей чоловік — не в’язень «Нахбарен Слаґер», — додав Тоццо. — Тож ніякі відмовки не зарадять.
Раптом Ферметі заявив:
— Нам усе вдасться. Ми усунемо ризик, пославши в минуле, у 1954 рік, цілу команду людей. Вони схоплять цього Пола Андерсона й простежать, щоб він потрапив у часовий екскаватор повністю, а не просто лівим боком чи верхньою половиною тулуба.
Отже, вони прийняли рішення. Часовий екскаватор Міністерства археології зануриться у світ 1954 року й перенесе у теперішнє передкога на ім’я Пол Андерсон, тож більше нема про що говорити.
Згідно з даними досліджень Міністерства археології у вересні 1954 року Пол Андерсон проживав у Берклі, штат Каліфорнія, на Ґрув-стріт. Цього місяця він відвідав конгрес найвидатніших передкогів, які з’їхалися з усіх Сполучених Штатів до готелю «Сер Френсіс Дрейк» у Сан-Франциско. Цілком вірогідно, що саме на цьому конгресі Андерсон разом з іншими експертами розробили базову стратегію поведінки на наступний рік.
— Насправді все дуже просто, — пояснював Ферметі, звертаючись до Тоццо та Джиллі. — Кілька чоловіків повернеться в минуле. Їм видадуть підробні посвідчення, буцімто вони — члени американської організації передкогів... такі квадратні папірчики в целофановій обгортці, які пристібають до лацкана піджака. Їх, звісно, одягнуть у костюми двадцятого сторіччя.
Далі вони розшукають Пола Андерсона, висмикнуть його з натовпу і відведуть убік.
— І що вони йому скажуть? — скептично поцікавився Тоццо.
— Що вони є членами новоствореної незареєстрованої організації передкогів Бетлкріка, що в Мічигані, і що вони сконструювали цікаву машину, схожу на часовий екскаватор із майбутнього. Наші люди попросять містера Андерсона, свого часу доволі відомого, попозувати на тлі моделі екскаватора, а потім сфотографуватися всередині машини. За нашою інформацією, його сучасники вважали Андерсона добродушним, товариським чоловіком, що полюбляв спілкуватися на щорічних конгресах, підпадаючи під оптимізм своїх колег-передкогів.
Тоццо сказав:
— Може, він був із тих, кого називали токсикоманами? Нюхав клей?
Ферметі, ледь усміхнувшись, заперечив:
— Це навряд. Така манія побутувала серед підлітків і набула поширення лише десятиліття по тому. Ні, я натякаю на вживання алкоголю.
— Он як, — сказав Тоццо і похитав головою.
Ферметі повів далі:
— Що стосується труднощів, на які ми можемо наразитися, то треба взяти до уваги, що на цю надсекретну зустріч Андерсон з’явиться з дружиною Карен, одягненою, як жриця Венери — у сяючому бюстгальтері, короткій спідниці й шоломі, а також із новонародженою донькою Астрід. Сам Андерсон обійдеться без маскарадного костюму, який би приховував його зовнішність. Він — людина зі стабільною психікою, непідвладною тривогам, як і більшість передкогів двадцятого сторіччя. А втім, у перервах між засіданнями передкоги спілкуватимуться неформально, окремо від дружин, гратимуть у покер, дискутуватимуть, а деякі з них, як сказано, набухаються...
— Набухаються?
— Там було сказано: заллються бухлом, що б це не означало. Хай там як, вони збиратимуться маленькими групками в кулуарах, і саме в такий момент ми мусимо його схопити. У загальній метушні його зникнення не помітять. Ми повернемо його в той самий час чи принаймні на кілька годин пізніше чи раніше... мабуть, не раніше, бо два Поли Андерсони на цьому зібранні можуть викликати здивування.
Вражений почутим, Тоццо зауважив:
— Звучить бездоганно.
— Я радий, що вам сподобався план, — рішуче сказав Ферметі, — тому що ви будете в групі захоплення.
Втішений цим, Тоццо сказав:
— Тоді мені не завадить вивчити подробиці побуту середини двадцятого сторіччя, — і він узяв іще один випуск «Якби». Номер за травень 1971 року зацікавив Тоццо, щойно він його побачив. Авжеж, цей випуск іще не буде відомий людям із 1954-го... проте колись-таки вони його побачать. А щойно побачать, уже не забудуть,...
Перший роман Рея Бредбері, який публікуватимуть у часописі по розділах, зрозумів він, погортавши випуск. Роман мав назву «Людинолов», і в ньому великий лос-анджелеський передког напророкував жахливу Ґутманську революцію, що охопила внутрішні планети. Бредбері попереджав про Ґутмана, проте до його попередження — як завжди — не дослухалися. Тепер Ґутман мертвий, а його фанатичні послідовники деградували до рівня поодиноких терористів. А от якби світ дослухався до Бредбері...
— Чому у вас такий похмурий вигляд? — запитав Ферметі. — Хіба ви не хочете вирушити у минуле?
— Хочу, — замислено відповів Тоццо. — Проте це величезна відповідальність. Адже йдеться про незвичайних людей.
— Ваша правда, — кивнув Ферметі.
III
За двадцять чотири години Аарон Тоццо стояв перед дзеркалом, оглядаючи себе в одязі середини двадцятого сторіччя і міркуючи над тим, чи введе це в оману Андерсона і чи він згодиться сісти в екскаватор.
Його костюм був неперевершений. Тоццо почепили бороду до пояса, звичну для того часу, і підкручені вуса, популярні в 1950-х роках у Сполучених Штатах. На голові в нього була перука.
Перуки, як було відомо, стали невід’ємним атрибутом зовнішнього вигляду в тодішніх Сполучених Штатах. Як чоловіки, так і жінки носили на голові величезні напудрені конструкції яскравих кольорів: червоні, зелені, блакитні, а також, звісно, шляхетно сірі. Це була одна з найдивакуватіших примх моди двадцятого сторіччя.
Тоццо дуже пишався своєю яскраво-червоною перукою. Вона була справжньою, привезеною з Лос-Анджелеського музею історії культури, і куратор запевнив його, що ця перука чоловіча, а не жіноча. Тож шанси на те, що його викриють, були дуже малі. Навряд чи хтось виявить, що вони — прибульці з цілком іншої, майбутньої цивілізації.
І все ж Тоццо хвилювався.
Так чи інакше, час було приступати до реалізації їхнього плану. Разом із Джиллі, якого призначили йому в помічники, Тоццо зайшов до часового екскаватора і сів за панель керування. Міністерство археології забезпечило їх детальною інструкцією, що тепер лежала розгорнута перед ним. Щойно Джиллі закрив люк, Тоццо узяв бика за роги (вислів із двадцятого сторіччя) й увімкнув машину.