Засвітилися циферблати. Вони вгвинчувалися у минуле, в 1954 рік, у день проведення Сан-Францискського передкогнітивного конгресу.
На сусідньому кріслі Джиллі вправлявся у фразах середини двадцятого сторіччя із прихопленого словника. «Залягти на дно», — Джиллі прокашлявся. «Тут був Кілрой», — пробурмотів він. «Чого баньки вилупив? Відповідай за базар, йоперний театр». Він похитав головою.
— Я не можу вловити значення цих фраз, — поскаржився він Тоццо. — Або це: «Нам капець».
Загорілася червона лампочка — їхня подорож мала от-от закінчитися. Ще за секунду турбіни екскаватора затихли.
Машина зупинилася на тротуарі перед готелем «Сер Френсіс Дрейк» у центрі Сан-Франциско.
Повз них проходили люди в чудернацьких старовинних костюмах. Тоццо помітив, що тут немає монорейкових електричок, весь рух відбувався на поверхні. Оце так затори, подумав він, спостерігаючи, як автомобілі й автобуси повзуть переповненими дорогами, просуваючись лише на кілька дюймів. Якийсь регулювальник у синьому розмахував руками, намагаючись скерувати транспорт, проте із цього, як бачив Тоццо, не виходило нічого путнього.
— Настав час для другої фази, — нагадав йому Джиллі, втім, так само витріщаючись на неповороткий наземний транспорт. — Боже, — видихнув він, — подивіться на жіночі спідниці, вони такі короткі, що видно навіть коліна. Як ці жінки ще не померли від мікс-вірусу?
— Не знаю, — відповів Тоццо, — проте я знаю, що нам треба поспішати в готель «Сер Френсіс Дрейк».
Вони обережно відчинили люк екскаватора і вийшли назовні. Аж раптом Тоццо дещо помітив. Вони помилилися. Від самого початку.
Чоловіки цього десятиліття були чисто поголені.
— Джиллі, — скомандував він, — нам потрібно терміново позбутися наших борід та вусів, — і він умить зірвав із Джиллі бороду, відкриваючи його поголене обличчя. А щодо перуки, то тут усе гаразд. Чоловіки, яких він устиг побачити, носили якісь конструкції на голові, якщо серед них і траплялися лисі, їх було небагато. У жінок також були пишні перуки... та чи перуки то? Може, це їхнє природне волосся?
Хай там як, тепер вони з Джиллі зійдуть за місцевих. Мерщій у «Сер Френсіс Дрейк», сказав він собі й потяг Джиллі за собою.
Чоловіки метнулися тротуаром — це ж треба, як повільно пересуваються цьогочасні люди! — і пірнули в неймовірно старомодний вестибюль готелю. Тут як у музеї, подумав Тоццо, роззираючись навколо. Якби ми могли тут затриматися... але вони не могли собі цього дозволити.
— А як щодо посвідчень? — знервовано спитав Джиллі. — Вони не викличуть підозри? — помилка з бородою похитнула його певність.
На лацкани піджаків вони почепили майстерно підроблені посвідчення. Це спрацювало. Наступної миті вони вже їхали вгору на підйомнику, або радше ліфті, на потрібний поверх.
Ліфт випустив їх у залюднене фоє. Чоловіки, усі безбороді, у перуках або з природним волоссям, стояли маленькими групками, сміючись і перемовляючись. Поміж ними походжало кілька усміхнених привабливих жінок, одягнених в обтягуючі костюми, що звалися леотардами. Хоча їхні груди були й прикриті одягом відповідно до стилю тих часів, на них усе одно було приємно дивитися.
Тихим голосом Джиллі сказав:
— Це вражає. У цій кімнаті стільки...
— Я знаю, — пробурмотів Тоццо. Їхній Проект міг зачекати, принаймні ненадовго. У них з’явилася неймовірна, фантастична можливість побачити усіх цих передкогів, вступити з ними в діалог, послухати, що вони скажуть...
До них наблизився високий вродливий чоловік у темному костюмі з маленькими блискітками, певно, з якогось синтетичного матеріалу. Він був в окулярах, і його волосся, як і вся зовнішність, здавалися засмаглими, темними. Ім’я на його посвідченні... Тоццо придивився.
Високого привабливого чоловіка звали А. Е. ван Воґт.
— Дозвольте запитати, — звернувся до ван Воґта якийсь чоловік, мабуть, шанувальник таланту передкога. — Я прочитав «Світ Нуль-A» і досі не зовсім розумію, чому це він, ну, наприкінці. Чи не могли б ви пояснити мені цю частину? І ще те місце, коли вони всередині дерева і потім просто...
Ван Воґт зупинився. На його обличчі засяяла поблажлива усмішка, коли він відповів:
— Відкрию вам таємницю. Я починаю писати, розвиваючи певний сюжет, а потім він немовби пускається берега. І тоді мені потрібен інший сюжет, щоб закінчити свою історію.
Підійшовши ближче, щоб краще чути їхню бесіду, Тоццо відчув, що від ван Воґта віє чимось магічним. Він був таким високим, високодуховним, душевним. Так, сказав Тоццо сам до себе, ось воно, це слово: цілюща душевність. Він був мовби огорнений серпанком вродженої доброти.
Несподівано ван Воґт сказав:
— У того чоловіка штани, як у мене, — і, не сказавши більше ані слова своєму співрозмовникові, він кинувся в натовп і зник серед люду.
У Тоццо запаморочилося в голові. Невже він справді щойно бачив і чув А. Е. ван Воґта?..
— Погляньте, — озвався Джиллі, смикаючи його за рукав, — на отого кремезного і приязного на вигляд чоловіка, що сидить за тим столом; це ж Говард Бравні, тогочасний редактор передкогнітивного журналу «Неймовірне».
— Я поспішаю на літак, — повідомив Говард Бравні товариству, що зібралося навколо нього. Він схвильовано роззирався навсібіч, хоч і випромінював приязність, яку можна було відчути майже фізично.
— Цікаво, — міркував уголос Джиллі, — чи є тут доктор Азімов?
Про це можна запитати, вирішив Тоццо. Він наблизився до однієї з молодих жінок у світлій перуці та зеленому леотарді. — А де доктор Азімов? — запитав він, старанно наслідуючи тогочасну вимову.
— Звідки мені знати, — відказала дівчина.
— Міс, він є на конгресі?
— Поняття не маю, — відмахнулася вона.
Джиллі знову потягнув Тоццо за рукав.
— Ви не забули, що ми шукаємо Пола Андерсона? Не хотів переривати ваших теревенів...
— Я запитував про Азімова, — різко відповів Тоццо. Зрештою, саме Айзек Азімов винайшов усю позитронну робототехніку двадцять першого сторіччя. Як його може тут не бути?
Повз них пройшов кремезний здоровань, і Тоццо впізнав у ньому Джека Венса. Венс, подумав він, радше нагадує мисливця на диких тварин. Треба його остерігатися, вирішив Тоццо. Якщо ми встрягнемо в якусь сутичку, Венс легко нам наваляє.
Він помітив, що Джиллі вступив у перемовини з дівчиною у світлій перуці й зеленому леотарді.
— Мюррей Лейнстер? — допитувався Джиллі. — Чоловік, стаття якого про паралельний час стала засадою для багатьох теоретичних досліджень, невже він...
— А я звідки знаю? — відказала дівчина знудженим тоном.
Навпроти них навколо чиєїсь постаті юрмилася група людей, той, хто стояв у центрі, саме промовляв:
— ... гаразд, якщо вам, як Говарду Бравні, більш до вподоби літаки, то й нехай. Але, як на мене, це ризиковано. Я не літаю. Насправді навіть водити машину — це небезпечно. Зазвичай я лягаю на задньому сидінні, — цей чоловік мав на голові перуку з коротким волоссям, а на шиї — краватку-метелика, у нього було кругле відкрите обличчя, але проникливий погляд.
Це був Рей Бредбері, і Тоццо, щойно упізнавши чоловіка, рушив до нього.
— Ану стійте! — роздратовано зашепотів Джиллі. — Згадайте, заради чого ми тут.
За спиною в Бредбері, за стійкою бару і з напоєм у руках, Тоццо побачив літнього втомленого чоловіка в брунатному костюмі й маленьких окулярах. Він упізнав його за малюнками в ранніх публікаціях Ґернсбека — це був легендарний передког із регіону Нью-Мексико, Джек Вільямсон.
— «Легіон Часу» — чи не найкращий науково-фантастичний роман, який я коли-небудь читав, — казав Джеку Вільямсону якийсь чоловік, мабуть, один із прихильників його творчості. Вільямсон вдячно кивнув.
— Спочатку я планував написати коротке оповідання, — пояснив Вільямсон. — Та згодом воно розрослося до рівня роману. Так, ця річ мені теж подобається.