А тим часом Джиллі перейшов до суміжної кімнати. Там він побачив двох жінок і чоловіка, що сиділи за столом, заглибившись у розмову. Одна з жінок, темноволоса й миловидна, з оголеними плечима, була — згідно з посвідченням — Евелін Пейдж. А її дещо вища сусідка, як виявилося, була славетною Марґарет Сент-Клер. Джиллі не втримався:
— Місіс Сент-Клер, ваша стаття під назвою «Багряна шестиніжка» від вересня 1959-го була настільки... — він урвав себе на півслові.
Тому що Марґарет Сент-Клер цієї статті ще не написала.
І фактично нічого про неї не знала. Знічено почервонівши, Джиллі позадкував від столу.
— Пробачте, — пробурмотів він. — Перепрошую, певно, я щось наплутав.
Вигнувши брову, Марґарет Сент-Клер перепитала:
— Вересень 1959-го, кажете? Ви що, людина з майбутнього?
— Що за жарти, — кинула Евелін Пейдж. — Давайте повернемося до нашої розмови, — жінка нагородила Джиллі суворим поглядом своїх темних очей. — Слухай, Бобе, наскільки я розумію, ти казав про... — вона звернулася до чоловіка, що сидів навпроти неї, і Джиллі із захватом збагнув, що цей смертельно блідий чоловік не хто інший, як Роберт Блох.
Джиллі вигукнув:
— Містере Блох, ваша стаття в «Галактиці» під назвою «Творча відпустка» була...
— Друже, ви мене з кимось сплутали, — перервав його Роберт Блох. — Я не писав ніякої «Творчої відпустки».
Боже, усвідомив Джиллі, я знову схибив! «Творча відпустка» — ще одна з ненаписаних робіт. Краще мені звідси забиратися. Він повернувся до Тоццо... і помітив, що той стоїть, напружено завмерши.
Тоццо пояснив:
— Я знайшов Андерсона.
Джиллі, враз напружившись, озирнувся.
Свого часу обидва чоловіки ретельно вивчили знімки, на дані Бібліотекою Конгресу. Перед ними стояв славетний передког, високий, стрункий, худий, навіть занадто худий, із кучерявим волоссям — або перукою — та в окулярах і з теплим приязним вогником в очах. Він тримав у руці склянку віскі, розмовляв з кількома іншими передкогами й мав задоволений вигляд.
— Гм, гм, бачте... — звертався Андерсон до гурту слухачів, коли Тоццо і Джиллі непомітно приєдналися до них. — Прошу? — Андерсон приклав руку до вуха, щоб розчути те, що сказав один із передкогів. — О, так, ти правий, — кивнув Андерсон. — Так, Тоні, гм, я згоден із тобою на всі сто відсотків.
Іншим передкогом, зрозумів Тоццо, був великий Тоні Бучер, чиє передбачення релігійного відродження у наступному сторіччі було просто надприродним. Майже дослівний опис Чуда в печері за участі робота... Тоццо із захватом подивився на Бучера, а потім розвернувся до Андерсона.
— Поле, — сказав якийсь передког. — Я розповім тобі, як італійці збиралися прогнати британців, якби ті зазіхнули на їхні території у 1943-му. Британці зупинилися б у готелях, авжеж, у найкращих. А італійці дерли б із них гроші.
— О, так, так, — закивав Андерсон, усміхаючись, і очі його заяскріли. — Британці, як справжні джентльмени, нічого б на це не сказали...
— Але виїхали б уже наступного дня, — закінчив за нього співрозмовник, і всі, окрім Джиллі та Тоццо, розсміялися.
— Містере Андерсон, — озвався Тоццо напруженим голосом, — ми із новоствореної передкогнітивної організації Бетл-кріка, штат Мічиган, і хотіли б вас попросити сфотографуватися біля нашої моделі часового екскаватора.
— Прошу? — перепитав Андерсон, прикладаючи руку до вуха.
Тоццо повторив те, що щойно сказав, намагаючись говорити достатньо голосно на тлі загального галасу. Нарешті Андерсон, схоже, зрозумів його.
— О, ем, а де ваша модель? — ввічливо поцікавився Андерсон.
— Внизу, на тротуарі, — відповів Джиллі. — Вона надто важка, щоб підняти її сюди.
— Ну, гм, якщо це ненадовго, — погодився Андерсон, — хоча я певен, що ми швидко впораємося, — він вибачився перед іншими передкогами і рушив за Тоццо і Джиллі до ліфта.
— Час будувати парові двигуни, — гукнув їм якийсь огрядний чоловік, коли вони проходили повз. — Поле, треба будувати парові двигуни!
— Ми спускаємося вниз, — знервовано повідомив Тоццо.
— Вниз то вниз, аби не вгору, — сказав передког. Він привітно помахав їм рукою, коли під’їхав ліфт і вони втрьох зайшли до кабіни.
— Кріс сьогодні в гуморі, — прокоментував Андерсон.
— І не кажіть, — вставив Джиллі одну із заготованих фраз.
— А Боб Гайнлан тут? — спитав Андерсон у Тоццо, поки вони спускалися донизу. — Здається, вони з Мілдредом Клінґерменом відійшли поговорити про котів, і ніхто не бачив, щоб вони повернулися.
— Такий облом, — відгукнувся Джиллі ще одним із висловів двадцятого сторіччя.
Андерсон приклав долоню до вуха, невпевнено усміхнувся, проте нічого не сказав.
Нарешті вони вийшли на вулицю. Побачивши їхній часовий екскаватор, Андерсон вражено закліпав очима.
— От чорт! — вигукнув він, підходячи до машини. — Це справді вражає. Авжеж, гм, я буду радий сфотографуватися біля вашої моделі, — він виструнчив своє худе незграбне тіло, випромінюючи теплу, м’яку усмішку, яку Тоццо вже бачив у нього. — Гм, так підходить? — сором’язливо поцікавився Андерсон.
Діставши автентичну камеру двадцятого сторіччя, яку вони позичили у Смітсонівській установі, Джиллі зробив знімок.
— А тепер усередині, — попросив він, кинувши промовистий погляд на Тоццо.
— Чому б ні, гм, звичайно, — погодився Пол Андерсон і піднявся сходами. — Боже, Карен таке сподобалося б, — сказав він, зникаючи в екскаваторі. — От би вона це побачила!
Тоццо швидко застрибнув слідом. Джиллі грюкнув люком, і Тоццо, всівшись за панель управління, з інструкцією в руці, натиснув на кнопки.
Турбіни загули, та Андерсон, схоже, цього не чув, він із витріщеними очима дивився на панель.
— Господи... — ледь спромігся він сказати.
Поки Андерсон розгублено витріщався на кнопки й циферблати, часовий екскаватор повернув їх у теперішнє.
IV
Їх зустрів Ферметі.
— Містере Андерсон, — привітався він, — яка неймовірна честь, — він простягнув йому руку, проте Андерсон дивився у відкритий люк повз нього, на місто майбутнього, він навіть не зауважив запропонованого йому рукостискання.
— Послухайте, — сказав Андерсон, і м’язи його обличчя нервово смикнулися. — Ем, що це, гм, таке?
Він роздивляється монорейкову дорогу, здогадався Тоццо. Хоча це дивно, принаймні у Сієтлі такі електрички ходили навіть у Андерсонові часи... чи ні? Може, вони з’явилися пізніше? Хай там як, на обличчі Андерсона відбилося цілковите збентеження.
— Одиничні вагони, — пояснив Тоццо, ставши поряд із ним. — У ваші часи електрички мали тільки групові вагони. Пізніше стало можливим прокласти рейки до кожного житлового будинку, тепер громадяни виїздять у своєму вагончику з гаража і дістаються до залізничного вокзалу, де вливаються у колективну транспортну систему. Розумієте?
Проте Андерсон і далі здавався розгубленим, навіть ще більше збентежився.
— Ем, — вимовив він, — що ви маєте на увазі під «моїми часами»? Я що, помер? — Андерсон мав пригнічений вигляд. — Я думав, це буде більше схоже на Вальгалу, з вікінгами там і всяким таким. Не таким футуристичним.
— Ви не померли, містере Андерсон, — заспокоїв його Ферметі. — Просто перебуваєте у стані культурного шоку від побаченого, опинившись у середині двадцять першого сторіччя. Зізнаюся вам, що ми вас викрали. Але вас повернуть назад; обіцяю це вам і як людина, і як держслужбовець.
У Андерсона відвисла щелепа. Він нічого не сказав, тільки продовжував витріщатися.
Дональд Найлс, відомий убивця, сидів за єдиним столом у читальній залі міжзоряного корабля Еміграційного бюро, що летів зі швидкістю світла. Він підрахував, що його зріст, за земними одиницями виміру, становить лише один дюйм, і злісно вилаявся.
— Це жорстоке й нелюдське покарання, — прогарчав він. — Це, зрештою, антиконституційно.
Раптом він пригадав, що зголосився на політ добровільно, аби не скніти у «Нахбарен Слаґер». У цій клятій дірі, сказав він сам до себе. Принаймні я звідти вибрався.