— Це правда, — долинув відсторонений безликий голос. Звук відлунював звідусіль, від дерева до дерева, без якогось певного місця або напрямку. Нічний вітер підхоплював його, розвіюючи тихим відгомоном.
Рік розслабився. Вони зупинилися, вони бачили його і чули, що він хотів сказати.
— То вважаєте, що це було правильно? — обурився він. — На неї тут ще чекало довге життя, ми мали одружитися, народити дітей.
Відповіді не було, але він відчував, як наростає напруження. Рік пильно вслухався, проте нічого не почув. Раптом він зрозумів, що вони сперечаються, сваряться між собою. Напруга зростала — замерехтіло більше силуетів, безмежна присутність, що розгоралася довкола нього, заступала хмари і крижані зірки.
— Ріку! — нерішуче пролунав голос десь поблизу і відлетів геть у невиразні тіні далеких дерев і вкриту росою траву. Він заледве розчув його, слова затихли, щойно були промовлені. — Ріку... Допоможи мені повернутися.
— Де ти? — він не міг її знайти. — Що я можу зробити?
— Я не знаю, — її голос був сповнений розгубленості й болю. — Я не розумію. Щось пішло не так. Вони, мабуть, вирішили, що я хотіла піти просто тоді, але я не хотіла!
— Я знаю, — сказав Рік, — це був нещасний випадок.
— Вони чекали. Кокон, годівничка, але це було занадто рано. — Він відчував її жах попри незбагненні відстані іншого всесвіту. — Ріку, я передумала, я хочу назад.
— Усе не так просто.
— Я знаю. Ріку, час по цей бік плине інакше. Я тут вже так довго, ваш світ порівняно з цим наче повзе. Минули вже роки, хіба ні?
— Тиждень, — відповів Рік.
— Це їхня провина. Ти ж не звинувачуєш мене, правда? Вони знають, що вчинили погано. Тих, хто це зробив, покарали, але мені це не допомогло. — Він заледве розбирав її слова, спотворені відчаєм і тривогою. — Як я можу повернутися?
— А вони не знають?
— Вони кажуть, що це неможливо, — її голос тремтів. — Вони кажуть, що знищили глиняну основу — спопелили її вщент. Що мені немає куди повертатися.
Рік глибоко вдихнув.
— Змусь їх знайти якийсь інший шлях, це їхній клопіт. Хіба вони цього не можуть? Вони забрали тебе до себе надто рано, і вони мають відіслати тебе назад. Це їхня відповідальність.
Білі силуети неспокійно ворушилися. Сварка швидко розгоралася, вони ніяк не могли дійти згоди. Рік завбачливо відступив на кілька кроків.
— Вони кажуть, що це небезпечно, — знову пролунав голос Сильвії. — Вони кажуть, що таке колись уже намагалися робити, — вона старалася опанувати свою тривогу. — Але зв’язок між цим світом і вашим нестабільний. У всесвіті існує велетенський потік вільної енергії. Сила, якою ми — по цей бік — володіємо, насправді не наша. Це світова енергія, чітко відміряна й обмежено доступна.
— Але чому вони не можуть...
— Бо це вищий континуум. Є природний процес перетікання енергії з нижчих рівнів до вищих, але зворотний процес ризикований. Кров — це такий собі вказівник для руху, яскрава розмітка.
— Як світло лампи для комах, — гірко сказав Рік.
— Якщо вони пошлють мене назад і щось трапиться... — вона затнулася, а тоді продовжила: — Якщо вони припустяться помилки, я можу загубитися між двома рівнями, мене може поглинути вільна енергія. Схоже, що вона якоюсь мірою жива, але достеменно це не відомо. Пам’ятаєш про Прометея і вогонь...
— Я розумію, — відповів Рік, намагаючись зберігати спокій.
— Любий, якщо вони спробують мене повернути, мені потрібна форма, в яку я увійду. Розумієш, у мене більше немає форми. По цей бік не існує справжньої матеріальної форми. Те, що ти бачиш, ці крила і білість, їх насправді немає. Якщо мені вдасться повернутися назад на твій бік...
— Тобі доведеться вилити собі форму, — сказав Рік.
— Мені доведеться взяти щось там, щось із глини. Я муситиму ввійти в ту форму і перебудувати її. Як Він зробив це багато років тому, коли такі форми започаткували ваш світ.
— Якщо вони зробили це раз, то зможуть зробити і вдруге.
— Той, хто це зробив, пішов геть, вирушив вище, — у її голосі вчувалася гірка іронія. — Є рівні і над цим. Драбина не закінчується тут. Ніхто не знає, де вона закінчується, і здається, що вона піднімається все вище, світ за світом.
— Хто відповідальний за те, що з тобою відбуватиметься далі? — запитав Рік.
— Вирішую я, — кволо відповіла Сильвія. — Вони кажуть, що коли я буду готова ризикнути, то вони спробують.
— І що ти збираєшся робити? — запитав він.
— Я боюся. А раптом щось трапиться? Ти не бачив його, цього простору між світами. Ризики неймовірні, і вони мене лякають. Він був єдиним, хто насмілився, усі інші занадто бояться.
— Це їхня провина. Вони мають нести відповідальність.
— Вони це знають, — Сильвія в розпачі вагалася. — Ріку, любий, будь ласка, скажи, що мені робити.
— Повертайся!
Тиша. Потім знову пролунав її голос, тонкий і жалісливий.
— Гаразд, Ріку. Якщо ти вважаєш, що це буде правильно.
— Це правильно, — впевнено сказав він, намагаючись не думати, не уявляти і нічого не вигадувати. Він мусить її повернути. — Скажи їм, щоб починали негайно. Скажи їм...
Просто перед ним оглушливо вибухнув гарячий спалах. Ріка підкинуло в повітря й штовхнуло просто в палаюче море чистої енергії. Вони відлітали, довкола нього ревіло і гриміло пекуче озеро чистої сили. На мить йому здалося, ніби він побачив Сильвію, її руки, що благально тягнулися до нього.
А тоді вогонь відступив. Рік лежав засліплений у вологій темряві ночі. Сам у тиші.
Волтер Еверет допоміг йому підвестися.
— Недоумок! — повторював він знову і знову. — Тобі не варто було їх кликати, вони вже достатньо у нас забрали.
Він лежав на дивані у великій теплій вітальні. Місіс Еверет стояла перед ним мовчки із суворим і байдужим виразом обличчя. Обидві її доньки нервово метушилися довкола. Вони були схвильовані, їхні очі сяяли хворобливим зачудуванням і цікавістю.
— Зі мною все буде гаразд, — пробурмотів Рік, витираючи з обличчя чорну сажу. Одяг на ньому місцями обгорів і почорнів, у волоссі застрягли стеблинки попеченої трави: янголи випалили все навколо, коли спускалися. Рік розтягнувся на дивані й заплющив очі. Коли він знову їх розплющив, Бетті Лу Еверет тицьнула йому в руку склянку води.
— Дякую, — пробурмотів він.
— Тобі не варто було туди ходити, — повторив Волтер Еверет. — Навіщо? Навіщо ти це зробив? Ти ж знаєш, що з нею трапилося. Ти хочеш, щоб і з тобою теж таке трапилось?
— Я хочу її повернути, — сказав тихо Рік.
— Ти збожеволів? Ти не можеш її повернути, її більше немає. — Його губи судомно скривилися. — Ти ж бачив її.
Бетті Лу пильно дивилася на Ріка.
— Що там сталося? — запитала вона гарячково. — Ти бачив її?
Рік важко звівся на ноги і вийшов з вітальні. На кухні він вихлюпнув воду в раковину й налив собі алкоголь. Доки він стояв, втомлено спершись на умивальник, у коридорі з’явилася Бетті Лу.
— Чого тобі? — запитав сердито Рік.
Обличчя дівчини набуло нездорового червоного кольору.
— Я знаю, що тут щось відбувається. Ти годував їх, чи не так? — вона підійшла до нього. — Ти намагався її повернути?
— Так, — підтвердив Рік.
Бетті Лу нервово захихотіла.
— Але ти не можеш! Вона мертва. Її тіло спалили у крематорії, я сама бачила. — На обличчі Бетті Лу був захват. — Татко завжди казав, що з нею трапиться щось жахливе, так і сталося. — Дівчина схилилася до Ріка. — Вона була відьмою! Вона отримала по заслузі!
— Вона повернеться, — сказав Рік.
— Ні! — незугарне обличчя дівчини перекосилося від переляку. — Вона не може повернутися! Вона мертва, як вона завжди сама казала: від хробака до метелика, вона тепер метелик!
— Іди звідси, — сказав Рік.
— Ти не можеш мені наказувати! — істерично зарепетувала Бетті Лу. — Це мій будинок, і ми не хочемо тебе тут більше бачити. Татко тобі про це ще скаже. Він не хоче, щоб ти тут був, і я не хочу, і мама, і сестра...
Зміна відбулася без попередження. Як запис на паузі, Бетті Лу заклякла з напіврозтуленим ротом і піднятою рукою, слова застрягли у неї в горлі. Дівчину неначе вимкнули, враз перетворили на неживий предмет, що стояв на підлозі, немов затиснений між двома скельцями препарат. Спорожніла комаха, німа і тиха, нерухома й пуста. Вона не померла, а наче в одну мить повернулася до свого первісного бездушного стану.