І хоча лише дюймового зросту, подумав він, але я став капітаном цього паскудного судна, а якщо він колись долетить до Проксими, то зроблюся капітаном усієї паскудної зоряної системи. Недарма ж я навчався із самим Гутманом! І якщо це не краще за «Нахбарен Слаґер», то я навіть не знаю...
До читальної зали зазирнув молодший командир Піт Бейлі.
— Слухай, Найлсе, я тут передивлявся мікрокопію того випуску старого передкогнітивного журналу «Неймовірне», як ти мені наказав, передовсім статтю «Рівнобічна Венера» про передачу матерії, але, знаєш, хоч я і був найкращим відеомеханіком Нью-Йорк-сіті, однак не можу змайструвати чогось подібного, — він глянув на Найлса. — Ти забагато від мене хочеш.
Найлс коротко сказав:
— Ми мусимо повернутися на Землю.
— Не з нашим щастям, — похитав головою Бейлі. — Нам аби на Проксиму долетіти.
Розлючений, Найлс скинув мікрокопії зі стола на підлогу.
— Кляте Еміграційне бюро! Вони нас надурили!
Бейлі знизав плечима.
— В будь-якому разі у нас повно їжі, гарна бібліотека і купа 3D фільмів, які можна дивитися щовечора.
— Поки ми дістанемося до Проксими, — гмикнув Найлс, — ми подивимося кожен фільм... — він почав подумки підраховувати, — дві тисячі разів.
— Ну, тоді не дивися. Або ми можемо дивитися їх із кінця й прокручувати на початок. А як твої пошуки? Докопався до чогось?
— Я саме проглядав мікрокопію статті в «Космічній фантастиці», — задумливо мовив Найлс, — під назвою «Змінна людина». Там ідеться про швидшу за світло передачу матерії. Ти зникаєш, а потім знову з’являєшся. На думку автора-передкога, якийсь хлопець на ім’я Коул мав довести це діло до ладу, — він замислився. — Якби нам вдалося побудувати корабель, що літатиме швидше за світло, ми б могли повернутися на Землю. І захопити там владу.
— Та ти геть збожеволів, — кинув Бейлі.
Найлс зміряв його важким поглядом.
— Я — ваш командир.
— Тоді, — заявив Белі, — нами командує божевільний. Повернення на Терру неможливе; краще облаштувати життя на планетах Проксими й назавжди забути про нашу батьківщину. Дякувати Богові, у нас на борту є жінки. Господи, та якби ми навіть повернулися... на що здатні однодюймові люди? Нас би просто висміяли.
— Я нікому не дозволю сміятися із себе, — з погрозою у голосі тихо сказав Найлс.
Але він усвідомлював, що Бейлі каже правду. Їм неабияк пощастить, якщо вони з мікрокопій старих передкогнітивних журналів у читальній залі корабля дізнаються щось про спосіб, завдяки якому зможуть безпечно приземлитися на якійсь із планет Проксими... навіть хотіти цього означало хотіти забагато.
Ми впораємося, підбадьорив себе Найлс. Поки всі мене слухаються і виконують мої накази без зайвих запитань.
Нахилившись, він активував шпулю часопису «Якби» за грудень 1962 року. Там була стаття, яка його особливо цікавила... І в нього лишалося ще чотири роки, щоб її прочитати, зрозуміти і застосувати на практиці.
Ферметі сказав:
— Містере Андерсон, певно, ваші передкогнітивні здібності допомогли вам до цього підготуватися, — в його голосі бриніла напруга, хай як він намагався її приховати.
— Може, ви вже повернете мене назад? — запитав Андерсон. Він здавався майже спокійним.
Ферметі, перезирнувшись із Тоццо та Джиллі, відповів:
— Розумієте, у нас тут виникла одна технічна проблема. Саме тому ми перенесли вас у свій часовий вимір. Розумієте...
— Краще б ви, ем, повернули мене додому, — перебив його Андерсон. — Карен буде хвилюватися, — він витягнув шию, роздивляючись навсібіч. — Усе приблизно так, як я й уявляв, — пробурмотів він, скрививши обличчя. — Цілком подібно... а що це за висока штука? Виглядає як стовп, до якого раніше прив’язували цепеліни.
— Це молитовна вежа, — пояснив Тоццо.
— Наша проблема, — продовжив терпляче пояснювати Ферметі, — стосується того, про що ви пишете в оповіданні «Нічний політ» у випуску «Якби» за серпень 1955 року. Ми змогли зменшити масу міжзоряного корабля, але відновити її виявилося...
— А, гм, так, — стурбовано пробурмотів Андерсон. — Я саме працюю над цим оповіданням. Маю здати його Скотту за кілька тижнів, — він пояснив: — Це мій агент.
Ферметі помовчав, а потім сказав:
— Містере Андерсон, чи не могли б ви повідомити нам формулу відновлення маси тіла?
— Гм, — повільно озвався Пол Андерсон. — Мабуть, запозичу це формулювання. Відновлення маси... мені подобається, — він кивнув головою. — Але я не збирався наводити жодної формули, не хотів обтяжувати оповідання зайвими технічними подробицями. Та, може, я міг би вигадати якусь, якщо вже так треба, — він замовк, немовби поринувши в якийсь уявний світ. Троє чоловіків завмерли в очікуванні, проте Андерсон більше нічого не сказав.
— Скористайтеся своїми передкогнітивними здібностями, — порадив Ферметі.
— Якими здібностями? — перепитав Андерсон, приставляючи руку до вуха. — Перед... когнітивними? — він ніяково всміхнувся. — О, гм, я б не стверджував, що вони у мене є. Звісно, Джон в усе це щиро вірить, та для мене кілька експериментів у Дюкському університеті іще не є вагомим доказом.
Ферметі вп’явся в Андерсона довгим поглядом.
— Розгорніть першу статтю в «Галактиці» за січень 1953 року, — спокійно сказав він. — Вона називається «Захисники», і в ній розповідається про людей, які живуть під землею, і роботів на її поверхні, зайнятих, здавалося б, війною, але насправді ні, насправді вони підробляють звіти так вигадливо, що люди...
— Я читав її, — відмахнувся Пол Андерсон. — Добре написано, подумав я тоді, все, крім фіналу. Фінал мене якось не вразив.
Ферметі сказав:
— Але ж ви розумієте, що саме це і сталося 1996 року, під час Третьої світової війни? І що завдяки цій статті ми здогадалися про обман наших роботів на поверхні? Що фактично кожне слово цієї статті було пророчим...
— Це оповідання Філа Діка, — пригадав Андерсон. — Авжеж, ці ваші «Захисники».
— Ви з ним знайомі? — поцікавився Тоццо.
— Зустрівся з ним учора на нашому конгресі, — кивнув Андерсон. — Уперше в житті. Дуже нервовий хлопець. Здавалося, ніби він, попри свій страх, змусив себе прийти на цей конгрес.
Ферметі запитав:
— Чи правильно я розумію: ніхто з вас не усвідомлює своїх передкогнітивних здібностей? — він майже не володів своїм голосом.
— Ну, — поволі міркував Андерсон, — деякі письменники у це вірять. Альф ван Воґт, наприклад, — він усміхнувся Ферметі.
— Невже ви ще не збагнули? — не відступав Ферметі. — У своїй статті ви описали нас — цілком точно описали наше Бюро і наш міжзоряний Проект!
Після паузи Андерсон пробурмотів:
— От чорт! Ні, я цього не знав. Ем, дякую, що розповіли. Озирнувшись до Тоццо, Ферметі сказав:
— Мабуть, нам доведеться переглянути весь концепт історії середини двадцятого сторіччя, — він здавався втомленим.
Тоццо заперечив:
— Їхня необізнаність для нас нічого не змінює. У них були передкогнітивні здібності, і байдуже, усвідомлювали вони це чи ні, — для нього це було цілком незаперечним фактом.
Тим часом Андерсон відійшов трохи далі від них і стояв, розглядаючи вітрину сусідньої сувенірної крамниці.
— Цікаві у вас тут дрібнички. Я міг би прихопити щось для Карен, якщо вже я тут. Ви дозволите... — він озирнувся й запитально поглянув на Ферметі. — Можна я заскочу туди на хвилинку і щось виберу?
— Гаразд, гаразд, — роздратовано відповів Ферметі.
Пол Андерсон зник усередині сувенірної крамниці, залишивши трьох чоловіків сперечатися про значення їхнього відкриття.
— Що нам слід зробити, — наполягав Ферметі, — то це створити знайомі для нього умови: посадити за друкарську машинку. Треба переконати його написати статтю про втрату космічним кораблем маси та про її наступне відновлення. Байдуже, чи сприйматиме він сам цю статтю за теоретичну, вона так чи так надасть нам потрібні факти. У Смітсонівській установі, мабуть, є у розпорядженні справна друкарська машинка двадцятого сторіччя та білий папір формату A4. Що ви про це думаєте?