Замислившись, Тоццо сказав:
— Я скажу вам, що я думаю. Було великою помилкою дозволити йому зайти в цю крамницю.
— І чому ж це? — не зрозумів Ферметі.
— Він правий! — схвильовано вигукнув Джиллі. — Ми проґавили Андерсона. Він утік від нас під приводом пошуку подарунка для дружини.
Поблідлий, Ферметі розвернувся і метнувся в сувенірну крамницю. Тоццо і Джиллі кинулися слідом за ним.
Крамниця була порожня. За Андерсоном і слід захолов, він щез.
Тихо прокравшись надвір через задні двері крамниці, Пол Андерсон подумав: їм мене не спіймати. Принаймні не одразу. Мені треба стільки зробити, поки я тут, зрозумів він раптом. Це ж така можливість! Коли я буду геть старим, то зможу розповісти про цю пригоду дітям моєї Астрід.
Втім, думка про доньку, Астрід, нагадала Андерсону одну річ. Врешті-решт йому доведеться якось повертатися у 1954 рік. Заради Карен і дитини. Хай би на що він тут натрапив — усе це для нього тимчасове.
Але спочатку... спочатку мені треба потрапити до бібліотеки, будь-якої бібліотеки, вирішив він, зазирнути в книжки з історії і дізнатися, що сталося у період між 1954 роком і тим, у якому я зараз перебуваю.
Цікаво було б, подумав Андерсон, прочитати про «холодну війну» і про те, як вона закінчилася для США та Росії. А ще — про дослідження космосу. Закладуся на що завгодно — щонайпізніше 1975 року вони відправили людину на Місяць. Мабуть, тепер вони досліджують далекий космос, чорт, у них навіть є часовий екскаватор, тож чому б їм і не робити цього.
Попереду Пол Андерсон побачив якісь двері. Вони були відчиненими, і він, не зволікаючи, кинувся всередину. Це була якась інша крамниця, щоправда, більша за сувенірну.
— Добридень, сер, — почувся чийсь голос, і лисий чоловік, якому належав цей голос, — схоже, вони усі тут лисі, — підійшов до нього. Уваги клерка не оминули Андерсонові волосся та одяг... втім, він із ввічливості нічого про них не сказав. — Чим я можу вам допомогти? — спитав він натомість.
— Ем, — промимрив Андерсон, зволікаючи з відповіддю. Що тут взагалі продається? Він роззирнувся. Якісь блискучі електронні пристрої. Для чого вони потрібні?
Клерк підказав:
— Сер, вас, мабуть, давно не гонобили?
— Мене... що? — перепитав Андерсон. Гонобили?
— Нові весняні гонобники вже у продажу, — вів далі клерк, підходячи до блискучої сферичної машини, що стояла найближче до нього. — Сер, — сказав він Полу, — ви справляєте враження трішечки інтро — не сприйміть за образу, сер, закон не забороняє бути інтро, — підморгнув клерк. — Наприклад, ваш дещо дивний одяг... ви, мабуть, самі його шили? Все-таки, сер, шити собі одяг — це дуже інтро. Ви що, його ткали? — клерк скривив обличчя так, ніби скуштував щось неїстівне.
— Ні, — відказав Пол, — і взагалі це мій найкращий костюм.
— Ха-ха, — засміявся клерк. — Чудовий жарт, сер, дуже кумедно. А що з вашою головою? Ви ж її, мабуть, тижнями не голили.
— Не голив, — визнав Андерсон. — Гаразд, мабуть, мені потрібен гонобник, — мабуть, такі штуки були у кожного в цьому сторіччі, як в його часи телевізори: це було необхідно, щоб відчувати себе частиною цивілізованого світу.
— Скільки вас у родині? — запитав клерк. Узявши мірну стрічку, він поміряв довжину Полового рукава.
— Троє, — збентежено відповів Пол.
— Хто наймолодший?
— Донька, щойно народилася, — відказав Пол.
З обличя клерка збіг увесь рум’янець.
— Ідіть звідси, — тихо сказав він. — Поки я не викликав полпол.
— Ем, що, перепрошую? — спитав Пол, приставивши руку до вуха, він був не певен, що правильно все розчув.
— Ви злочинець, — пробурмотів клерк. — Вас мають утримувати в «Нахбарен Слаґер».
— Що ж, дякую вам, — витиснув із себе Пол і позадкував до виходу з крамниці. Клерк витріщався на нього, аж поки він не зачинив за собою дверей.
— Ви іноземець? — поцікавився чийсь голос. Це був жіночий голос. Вона зупинила на узбіччі свою машину. Машина нагадувала Полу ліжко, власне, це і було ліжко, як він зрозумів.
Жінка дивилася на нього з проникливим спокоєм у темних уважних очах. Хоча його дещо збентежила її до лиску голена голова, Пол відзначив, що ця жінка доволі приваблива.
— Я представник іншої культури, — пояснив Пол, не в змозі відвести погляду від її фігури. Невже всі жінки у цьому суспільстві так одягаються? Голі плечі ще можна зрозуміти. Але ж не голі...
А ще ліжко. Поєднання таких двох речей — це було для нього занадто. Цікаво, чим вона займається? Та ще й привселюдно. Що це за суспільство таке?! Як же змінилася мораль порівняно з його часами...
— Я шукаю бібліотеку, — сказав Пол, не наважуючись підійти ближче до її машини: ліжка з двигуном, колесами та кермом.
Жінка відповіла:
— Бібліотека за одну забіч звідси.
— Ем, — зам’явся Пол, — а що таке «забіч»?
— Ви мене, мабуть, вихляєте, — похитала головою жінка. Усі видимі частини її тіла густо почервоніли. — Це геть не смішно. Так само, як і ваша потворно волохата голова. Чуєте, ні ваше вихляння, ні ваша голова мені анітрохи не подобаються, — і все ж вона не рушила далі, а лишилася стояти на місці, скрушно дивлячись на нього. — Може, вам потрібна допомога, — вирішила вона. — Мабуть, мені слід вас пожаліти. Ви ж знаєте, що вас будь-якої миті може схопити полпол, варто тільки їм захотіти.
Пол запропонував:
— Може, я міг би, ем, запросити вас кудись на каву, щоб ми могли трохи поговорити? Мені справді дуже потрібно знайти бібліотеку.
— Що ж, ходімо, — погодилася жінка. — Хоча я навіть не уявляю, що таке «кава». Але спробуйте лиш мене торкнутися, і я одразу цвікну.
— Не треба цвікати, це зайве, я не збираюся вам робити нічого поганого, — запевнив її Пол. — Мені тільки треба дізнатися дещо з історії, — тут Полові спало на думку, що йому може прислужитися буквально все, що він тільки розкопає.
Яку книжку найкраще було б пронести із собою в 1954 рік? Його мозок шалено запрацював. Альманах? Словник? Шкільний підручник? Якийсь посібник з оглядом досягнень усіх галузей науки для початківців? Так, це підійде. А ще згодився б підручник за сьомий чи старші класи. Він міг би відірвати і викинути обкладинку, а сторінки запхнути під піджак.
Пол запитав:
— А де тут школа? Найближча? — Він відчував, що йому треба поквапитися. Поза сумнівом, вони вже за ним женуться.
— Що таке «школа»? — поцікавилася жінка.
— Заклад, до якого ходять діти, — пояснив Пол.
Жінка прошепотіла:
— Бідолахо, та ви зовсім хворий.
V
Якийсь час Тоццо, Ферметі та Джиллі стояли мовчки. Потім Тоццо сказав, намагаючись не підвищувати тону:
— Ви, звісно, усвідомлюєте, що з ним невдовзі станеться.
Його заарештує полпол і моноекспресує до «Нахбарен Слаґер». Його зовнішність не може не привернути уваги. Може, він уже там.
Ферметі негайно кинувся до найближчого відеофона.
— Я зв’яжуся з начальником «Нахбарен Слаґер». Поговорю з Поттером — йому ми, думаю, можемо довіритися.
На відеоекрані одразу з’явилося масивне похмуре обличчя майора Поттера.
— О, Ферметі, вітаю! Що, хочете ще партію в’язнів? — він пирхнув. — Та ви їх зводите зі світу навіть швидше, ніж ми.
За спиною у Поттера Ферметі побачив відкритий майданчик для прогулянок величезного концентраційного табору для інтернованих. Злочинці, як політичні, так і непол, тинялися там, розминаючи ноги, деякі грали в нудні безглузді ігри, що, як він знав, тривали й тривали, інколи впродовж місяців, за кожної нагоди, коли їх випускали із робочих кліток.
— Чого ми хочемо, — твердо сказав Ферметі, — то це запобігти тому, щоб до вас потрапила одна особа, — і він детально описав Пола Андерсона. — Одразу зателефонуйте мені, якщо його моноекспресують у ваш табір. І накажіть його не чіпати. Ви зрозуміли? Він має повернутися до нас неушкодженим.