— Звісно, — одразу погодився Поттер. — Хвилинку, я просканую наших новеньких, — він натиснув кнопку праворуч від себе, вмикаючи комп’ютер 315-R. Ферметі почув його тихе гудіння. Поттер знову натиснув якісь кнопки, а тоді пояснив:
— Ця штука допоможе виявити його серед моноекспресованих, і на вході його не пропустять.
— Але його поки що не знайшли? — напруженим голосом запитав Ферметі.
— Ні, — відказав Поттер і демонстративно позіхнув.
Ферметі перервав зв’язок.
— І що тепер? — запитав Тоццо. — Можна було б відстежити його за допомогою ганімедської губки-нишпорки, — проте вони були доволі відразливою формою життя. Якщо їм вдавалося знайти свою жертву, вони одразу присмоктувалися до її кровоносної системи, достоту як п’явки. — Або шукатимемо механічно, — додав він. — Із детек-променем. У нас же є зразок енцефалограми Андерсона? — щоправда, тут не обійтися без полпол, оскільки детек-промінь за законом належав саме їй. Зрештою, це був артефакт, який дозволив розшукати самого Ґутмана.
Ферметі різко заявив:
— Я за те, щоб оголосити на планеті тривогу класу II. Це заохотить громадян, наших базових інформаторів. Вони знають, що за піймання класу II призначена винагорода.
— Але тоді його можуть прибрати, — застеріг Джиллі. — Мафія. Треба ще щось вигадати.
Вони якийсь час мовчки думали, а тоді Тоццо сказав:
— Поміркуємо суто логічно. Якби вас перенесли із середини двадцятого сторіччя у наш вимір, що б ви захотіли зробити? Куди піти?
Ферметі тихо відповів:
— До найближчого космопорту, певна річ. Придбати квиток на Марс чи позасистемні планети — звична справа для нашого покоління, проте це щось геть нечуване для середини двадцятого сторіччя, — вони перезирнулися.
— Андерсон не знає, де у нас космопорт, — зауважив Джиллі. — І він витратить безцінний час на те, щоб зорієнтуватися на місцевості. Ми ж можемо поїхати підземним монорейковим експресом.
Уже за мить троє чоловіків з Еміграційного бюро вирушили в дорогу.
— Цікава все ж таки ситуація, — зауважив Джиллі, коли вони їхали, похитуючись у монорейковому вагоні першого класу. — Ми прорахувалися щодо розумових здібностей людини двадцятого сторіччя, це буде нам уроком. Щойно ми схопимо Андерсона, треба детально його про все розпитати. Наприклад, про ефект полтергейста. Як вони його інтерпретували? Або спіритичні сеанси — чи зрозуміли вони, з чим мають справу? А чи записали це до так званого «окульту» і цим задовольнилися?
— Андерсон, звісно, може відповісти на ці запитання, як і на багато інших, — сказав Ферметі. — Та не забуваймо про нашу головну проблему. Ми маємо спонукати його написати точну математичну формулу відновлення маси замість абстрактних поетичних алюзій.
Тоццо замислено промовив:
— Видатна він людина, цей Андерсон. Дивіться, як спритно він нас обдурив.
— Так, — погодився Ферметі. — Його не можна недооцінювати. Ми це уже один раз зробили, і от наслідки, — його обличчя спохмурніло.
Поспішаючи майже безлюдною бічною вуличкою, Пол Андерсон дивувався, чому ця жінка назвала його хворим. Та й продавця у крамниці аж пересмикнуло від самої згадки про дітей. Може, пологи тепер незаконні? Може, до них тепер ставляться, як колись до сексу: як до чогось надто особистого і такого, що не слід обговорювати?
Так чи інакше, зрозумів він, якщо я хочу тут залишитися, мені треба поголити голову. І, якщо вийде, розжитися іншим одягом.
Тут мусять бути перукарні. А монетки, що завалялися в моїх кишенях, — можливо, за них дорого заплатять колекціонери.
Він із надією роззирнувся навколо. Але побачив тільки високі освітлені будинки з пластику та металу, з яких складалося місто, структури, всередині яких діялося щось незрозуміле.
Вони були для нього такими ж іншопланетними, як...
Іншопланетні, подумав він, і це слово стиснуло йому голову, мовби лещатами. Тому що якась істота просочилася з дверей будинку попереду нього. Йому перегородив шлях — схоже, навмисне — згусток слизу темно-жовтого кольору розміром з людину.
Він помітно пульсував на тротуарі. Повагавшись, слиз повільно, але невпинно поповз до нього. Може, це те, у що еволюціонувала людина, подумав Пол Андерсон, задкуючи від незрозумілої субстанції. Господи! Раптом він збагнув, на що саме дивиться.
У цій ері були польоти в космос. І зараз він бачить перед собою істоту з іншої планети.
— Ем, — сказав Пол величезному згусткові слизу, — можна у вас дещо запитати?
Слиз припинив рухатися. У мозку Пола сформувалася думка, яка не була його власною. «Я почув ваше запитання. Відповідаю: я прибув учора із Каллісто. А ще я вловив безліч незвичних і дуже цікавих думок... ви — мандрівник у часі, прибулець із минулого», — а ще Пол відчув стриманий, ввічливий захват — і інтерес.
— Так, — підтвердив Пол, — я з 1954 року.
— І шукаєте перукарню, бібліотеку та школу. Усе це одразу, в той дорогоцінний час, який вам лишився, перш ніж вони вас упіймають, — згусток слизу, здавалося, співчував йому. — Як мені вам допомогти? Я міг би вас поглинути, але це призвело б до безперервного симбіозу, а таке вам навряд чи сподобається. Ви думаєте про своїх дружину і доньку. Дозвольте проінформувати вас про проблему, через яку ви наразилися на непорозуміння, коли згадали про дітей. Після майже незліченних мутаційних захворювань останніх десятиліть закон забороняє сучасним терранцям народжувати дітей. Розумієте, тут була війна. Між фанатичними послідовниками Ґутмана і ліберальнішими військами генерала МакКінлі. Останній переміг.
Пол запитав:
— Куди ж мені піти? Я геть розгубився, — кров пульсувала у скронях, він почувався втомленим. З ним так багато всього сталося! Нещодавно він стояв поряд із Тоні Бучером у фоє готелю «Сер Френсіс Дрейк», насолоджувався напоєм і розмовою... і ось він уже тут. Віч-на-віч із великим згустком слизу з Каллісто. Таке, м’яко кажучи, важко сприйняти.
Тим часом згусток слизу подумки спілкувався з ним.
— Мене тут приймають, натомість вас, їхнього пращура, вважають дивним. Яка іронія! Як на мене, ви виглядаєте точнісінько як вони, за винятком темного кучерявого волосся і, звісно, дурнуватого вбрання, — міркувала істота з Каллісто. — Друже, полпол — це політична поліція, вона шукає порушників закону, послідовників переможеного Ґутмана, які стали тепер терористами й зневажаються в суспільстві. Чимало прибічників Ґутмана походять із потенційно кримінальних класів. Із нон-конформістів, так званих «інтро». Це ті, хто ставить свою, суб’єктивну систему цінностей над тією, що панує у суспільстві. А для терранців це питання життя і смерті, відколи Ґутман ледь не взяв гору в тому зіткненні.
— Мені треба сховатися, — вирішив Пол.
— Де? Тут не вдасться сховатися. Хіба що ви підете у підпілля й приєднаєтеся до ґутманістів, кримінального класу підривників... але ви навряд чи цього хочете. Ходімо далі разом, і якщо хтось запитає про вас, я скажу, що ви — мій слуга. Мовляв, у вас є ручні розгиначі, яких немає у мене. А вдягти вас так дивно і змусити відростити волосся було моєю забаганкою. Тоді вся відповідальність ляже на мене. Наймати терранців для прислуговування — насправді не так уже й незвично для вищих позапланетних організмів.
— Щиро вам вдячний, — стримано відказав Пол, коли згусток слизу рушив далі тротуаром. — Але мені треба дещо зробити...
— Я саме прямую до зоопарку, — вів далі прибулець. Раптом у Половій голові промайнула не дуже пристойна щодо прибульця думка. — Облиште, — присоромив його згусток слизу. — Ваш анахронічний гумор родом із двадцятого сторіччя неприпустимий. Я не живу в зоопарку. Він призначений для живих організмів нижчої душевної організації, таких, як марсіанські ґлеби і трони. Відколи почалися міжпланетні подорожі, такі зоопарки стали центром...