Стаття була вже готова, а зерен усе ще не привезли. Підвівшись на негнучких від довгого сидіння ногах, Пол Андерсон потягнувся і сказав:
— Думаю, ви отримали те, що хотіли. Формула відновлення маси на двадцятій сторінці.
Ферметі нетерпляче почав гортати сторінки. Так, ось і двадцята. Зазирнувши через плече начальника, Тоццо прочитав потрібний абзац:
«Він збагнув, що якщо корабель візьме курс на Проксиму, його маса відновиться за рахунок поглинання сонячної енергії з поверхні цієї великої зірки. Так, Проксима була ключем до вирішення проблеми Тореллі. Нарешті, після довгого часу, проблема була вирішена. В його мозку спалахнула проста формула».
І справді, Тоццо побачив перед собою формулу. Як і говорилося в статті, масу корабля можна відновити, якщо перетворити сонячну енергію на матерію. Саме ця концепція лежить в основі всіх процесів Всесвіту. Відповідь весь час була у них під носом!
Їхні поневіряння закінчилися.
— А тепер, — сказав Пол Андерсон, — ви мене повернете у мій час?
Ферметі одразу відповів:
— Так.
— Постривайте, — втрутився Тоццо. — Мабуть, ви дечого не враховуєте, — цим «дечим» був окремий розділ інструкції до часового екскаватора. Тоццо відвів керівника вбік, де Андерсон не міг їх почути. — Його не можна відправляти назад із тими знаннями, які він тут отримав.
— Якими знаннями? — запитав Ферметі.
— Ну... звісно, я не певен. Але він міг дізнатися щось про наш суспільний лад. Я, власне кажучи, ось до чого веду: перше правило подорожі в часі, згідно з інструкцією, полягає в тому, щоб не змінювати минулого. Проте перенесення Андерсона змінить минуле, бо він побачив майбутнє нашого суспільства.
Подумавши, Ферметі визнав:
— Може, ти й правий. Андерсон міг поцупити щось у тій сувенірній крамничці, а коли він перенесе ту річ назад у свій час, вона може здійснити революцію в тодішніх технологіях.
— Або прихопив щось із журнального столика в космопорті, — припустив Тоццо. — Чи по дорозі туди. Небезпечним є навіть його знання про те, що він і його колеги — передкоги.
— Так, твоя правда, — погодився Ферметі. — Треба стерти з його пам’яті спогад про цю поїздку, — він озирнувся і повільним кроком підійшов до Пола Андерсона. — Послухайте, — звернувся він до нього, — мені дуже шкода, але з вашої пам’яті доведеться стерти все, що тут сталося.
Після паузи Андерсон промовив:
— Таки шкода. Страшенно прикро це чути, — здавалося, він примирився з неминучим. — Але я не здивований, — пробурмотів Андерсон, сприймаючи ситуацію з філософським спокоєм. — Це доволі поширена практика.
Тоццо запитав:
— Де можна змінити клітини його пам’яті?
— У Міністерстві пенології, — відповів Ферметі. — Скористаємося тими самими зв’язками, завдяки яким ми отримали в’язнів, — спрямувавши на Пола Андерсона пістолет-присипляч, він сказав: — Ходімо з нами. Мені неприємно це робити... але необхідно.
VI
У Міністерстві пенології безболісний електрошок вилучив із мозку Пола Андерсона клітини, що відповідали за нещодавні спогади. Потім його у напівсвідомому стані доправили до часового екскаватора, а вже за мить відправили назад у 1954 рік, в його час і суспільство. До готелю «Сер Френсіс Дрейк» у центрі Сан-Франциско, штат Каліфорнія, до дружини і дитини.
Коли часовий екскаватор повернувся порожнім, Тоццо, Джиллі та Ферметі видихнули з полегшенням і відкоркували пляшку столітнього скотчу, який Ферметі приберігав для особливого випадку. Місія завершилася успішно, і тепер можна повернутися до Проекту.
— А де рукопис? — раптом запитав Ферметі, поставивши свою склянку і роззираючись навсібіч.
Рукопису ніде не було. І також, зауважив Тоццо, старовинної друкарської машинки «Роял», яку вони принесли зі Смітсонівської установи. Але чому?
І тут йому сипнуло морозом по шкірі. Він усе зрозумів.
— Господи, — глухо промовив він і поставив свою склянку. — Хто-небудь, знайдіть примірник журналу з його статтею. Негайно!
Ферметі занепокоївся:
— Що таке, Аароне? Поясни.
— Після того, як ми стерли його пам’ять про майбутнє, він не зможе написати цю статтю для журналу, — відповів Тоццо. — Мабуть, його «Нічний політ» ґрунтувався на досвіді, пережитому тут, у нас, — схопивши випуск «Якби» за серпень 1955 року, він розгорнув журнал на сторінці зі змістом.
Жодної статті Пола Андерсона. Замість неї на сторінці 78 він побачив «Зразкового Єнсі» Філіпа К. Діка.
Вони все-таки змінили минуле. І тепер формула для їхнього Проекту пропала — пропала назавжди.
— Нам не слід було втручатися, — хрипким голосом промовив Тоццо. — Не треба було переносити його з минулого, — і відпив іще трохи столітнього скотчу. Його руки тремтіли.
— Переносити? Кого? — запитав Джиллі зі спантеличеним виразом обличчя.
— Про що ми взагалі говоримо? — нетерпляче поцікавився Ферметі. — І що ви двоє робите в моєму офісі? Ви мусите зараз бути на роботі, — він побачив пляшку скотчу і поблід. — Коли ми її відкоркували?
Із дрожем у руках Тоццо гортав і гортав журнальні сторінки. Спогади почали танути у його голові, і він марно намагався їх втримати. Вони перенесли сюди когось із минулого, передкога, правильно? Але кого? Прізвище ставало щомиті тьмянішим... Андерсон чи Андертон? Якось так... І це якось стосувалося Проекту їхнього Бюро і втрати маси під час міжзоряних подорожей. Чи ні?..
Збентежений, Тоццо труснув головою й очманіло запитав:
— У мене в голові крутяться якісь дивні слова. «Нічний політ». Ви часом не знаєте, про що йдеться?
— «Нічний політ»... — повторив за ним Ферметі. — Ні, мені це ні про що не говорить. Але я тут подумав, що ця назва пасувала б нашому Проекту.
— Так, — погодився Джиллі. — Мабуть, це стосується Проекту.
— Але ж наш Проект зветься «Водяний павук», хіба ні? — здивувався Тоццо. Принаймні так йому здавалося. Він моргнув, намагаючись зосередитися.
— Правду кажучи, — знизав плечима Ферметі, — у нього ще немає назви, — а за мить додав: — Але я згоден, так навіть краще. «Водяний павук». Мені подобається.
Двері офісу відчинилися, і на порозі з’явився посильний в однострої.
— Зі Смітсонівської установи, — повідомив він. — Ваше замовлення, — він дістав пакунок і поклав його на стіл Ферметі.
— Не пам’ятаю, щоб я замовляв щось зі Смітсонівської установи, — пробурмотів Ферметі. Він обережно розпакував посилку і побачив там пакет смажених кавових зерен у вакуумній упаковці столітньої давнини.
Троє чоловіків обмінялися поглядами, сповненими нерозуміння.
— Дивно, — пробурмотів Тореллі. — Мабуть, це якась помилка.
— Гаразд, — сказав Флетчер, — повернемося до нашого Проекту «Водяний павук». Кивнувши, Тореллі та Ойлмен пішли до свого офісу, розташованого на першому поверсі «Назовні», комерційної фірми, де вони працювали над проектом, що коштував їм багато часу, сердечного болю і завдавав чимало клопоту.
Пол Андерсон роззирався готелем «Сер Френсіс Дрейк», в якому саме відбувався конгрес наукових фантастів. Де він щойно був? Навіщо взагалі виходив із будинку? Він згаяв цілу годину. Тоні Бучер і Джим Ганн уже пішли обідати, і він ніде не бачив своєї дружини Карен із дитиною.
Останнє, що він пам’ятав, — це двоє фанатів із Беттлкріка, які хотіли, щоб він вийшов надвір подивитися на якусь їхню штуку. Можливо, він і ходив дивитися. Але чомусь цього не пригадує.
Андерсон поліз у кишеню пальта по свою люльку, сподіваючись якось заспокоїти дивно напружені нерви, але замість люльки намацав згорнутий аркуш паперу.
— Ну як, Поле, підготував щось для нашого аукціону? — поцікавився член комітету їхнього конгресу, зупинившись поряд із ним. — Аукціон от-от розпочнеться, тож треба поспішати.
Усе ще дивлячись на папірець, що його дістав зі своєї кишені, Пол пробурмотів: