У цю застиглу форму просочилася нова сила, нова істота. Вона оселилася там веселкою життя, що гарячою рідиною жадібно залила порожнечу, заповнила собою весь простір. Бетті Лу затнулася і застогнала, її тіло шалено засмикалося, і вона сперлася на стіну, щоб не впасти. З горішньої полиці зісковзнула порцелянова чашка й розбилася об підлогу. Дівчина заціпеніло осідала, однією рукою прикривши рота, її очі розширилися від болю й потрясіння.
— Ой! — зойкнула вона. — Я порізалася. — Вона струснула головою й німо, благально подивилася на нього. — Об гвіздок чи щось таке.
— Сильвіє! — він упіймав її, допоміг звестися на ноги і відвів від стіни. Це була її рука, тепла доросла рука зрілої жінки. Приголомшені сірі очі, каштанове волосся, тремтіння в грудях — вона була така ж, як у свої останні миті в підвалі.
— Дай подивлюся, — сказав він, висмикуючи її палець з рота і тривожно оглядаючи його. Порізу не було, лишилася тільки тонка біла лінія, що швидко зникала. — Усе гаразд, мила. Ти в порядку, з тобою все добре.
— Ріку, я була там. — Її голос був хрипким і кволим. — Вони прийшли і потягли мене за собою. — Вона тремтіла. — Ріку, я справді повернулася?
Він міцно її обійняв.
— Так, ти справді повернулася.
— Це тривало так довго, я була там сто років, вічність. Я думала... — раптом вона відсахнулася. — Ріку...
— Що?
Обличчя Сильвії перекосилося від жаху.
— Щось негаразд.
— Усе чудово, ти повернулася додому, а все інше неважливо. Сильвія відступила від нього.
— Але вони взяли живу форму замість вже скинутої глини, хіба ні? У них немає такої сили, Ріку. Натомість вони використали Його роботу. — У її голосі вчувалася паніка. — Це була помилка. Вони мали б знати, що не можна втручатися у гармонію, вона нестабільна, і ніхто з них не вміє контролювати...
Рік притримав Сильвію.
— Припини так говорити! — різко урвав він її. — Воно було того варте — будь-що варте твого повернення. Якщо вони щось і порушили, то це їхня провина.
— Ми не можемо нічого виправити! — Її голос був пронизливим, тонким і суворим, як оголений дріт. — Ми запустили цей рух, хвилі вже пішли. Гармонія, яку Він встановив, розладналася.
— Та годі тобі, люба, — сказав Рік. — Ходімо посидимо у вітальні з твоєю родиною. Ти почуватимешся краще. Тобі треба відновитися після всього пережитого.
У вітальні мати з донькою сиділи на дивані, батько — в кріслі біля каміна. Ніхто не рухався, їхні обличчя були порожніми, а тіла — восковими закляклими спорожнілими формами, що ніяк не відреагували на появу пари.
Рік зупинився, спантеличений. Волтер Еверет сидів похилившись уперед, з газетою в руці і в капцях, його люлька досі диміла у глибокій попільничці на бильці крісла. Місіс Еверет застигла за шиттям, її обличчя було, як завжди, рішучим і суворим, але химерно розмитим. Воно здавалося аморфним, неначе сплавлялося в єдину масу. Джин скрутилася примарним клубочком, глиняною грудкою, яка щомиті все більше втрачала форму.
Раптом Джин знесилено повалилася. Руки впали обабіч, голова обвисла. Її тіло, руки і ноги витягнулися, риси швидко перероджувалися. Змінився одяг. Волосся, очі і шкіра знов набували кольорів, воскова блідість відступила.
Притиснувши пальці до губ, вона мовчки дивилася на Ріка.
Дівчина кліпнула, і її очі сфокусувалася.
— Ой, — зойкнула вона. Її губи рухалися недоладно, голос був кволим і нерівним, як погано синхронізований запис. Вона судомно спробувала підвестися. Зрештою дівчина незграбно звелася на ноги й пішла до нього, роблячи по одному неоковирному кроку за раз, як лялька.
— Ріку, я порізалася, — сказала вона. — Об гвіздок чи щось таке.
Істота, що колись була місіс Еверет, заворушилася. Безформна і невиразна, вона видавала глухі звуки й химерно сіпалася. Поступово її тіло знов набуло форми і затверділо.
— Мій палець, — кволо промовила дівчина. Як затихаюче відлуння у темряві, підхопила третя фігура з крісла. Вже скоро всі вони повторювали те саме, їхні губи рухалися в унісон, ті самі чотири порізані пальці.
— Мій палець. Я порізалася, Ріку.
Як папуги. Відголоски слів і рухів. Форми, що народжувалися, були знайомими до найменшої дрібниці. Вони відтворювалися довкола нього знову і знову. Дві на дивані, одна в кріслі, одна поруч — так близько, що він відчував її дихання і бачив тремтіння її губ.
— Що відбувається? — запитала Сильвія, яка стояла поруч. Сильвія на дивані взялася далі методично шити, заглибившись у роботу. Інша в глибокому кріслі підібрала люльку і газету й почала читати. Третя скрутилася клубком, знервована і налякана. Рік відступив до вхідних дверей. Четверта Сильвія, що стояла поруч, поквапилася за ним. Її сірі очі були широко розплющеними, ніздрі роздималися від частого дихання, дівчина була розгублена.
— Ріку...
Він відчинив двері і вийшов на темний ґанок. Як робот, він спустився сходинками, через нічні калюжі і пішов до воріт. У жовтому квадраті світла позаду виднілася Сильвія, що сумно дивилася йому вслід. Інші силуети за нею, її точні копії, продовжували робити кожна своє.
Рік дійшов до машини і виїхав на дорогу.
Обабіч проносилися похмурі дерева й будинки. Рік гадав, наскільки далеко все пошириться. Розбалансування розходилося хвилями, і коло ставало все більшим.
Він звернув на головну трасу, незабаром довкола з’явилося більше машин. Рік намагався розгледіти, хто в них сидить, але вони рухалися занадто швидко. Попереду їхав червоний «Плімут». За кермом сидів кремезний чоловік у синьому діловому костюмі, що весело жартував з жінкою поруч. Рік прилаштувався за «Плімутом» і поїхав слідом. Чоловік усміхався, світячи своїми золотими зубами, і розмахував пухкими руками. Дівчина була темноволосою і гарною. Вона теж усміхнулася до нього, поправила білі рукавички, пригладила волосся, а тоді підняла вікно зі свого боку.
Попереду вклинилася важка дизельна вантажівка, і Рік їх загубив. Він відчайдушно пішов на обгін і цього разу прилаштувався вже перед «Плімутом». Той, своєю чергою, теж легко його обігнав, і якусь мить пасажирів було дуже добре видно. Дівчина вже була подібна на Сильвію. Та ж ніжна лінія маленького підборіддя, ті ж темно-червоні губи, що злегка розтулялися, коли вона усміхалася, ті ж витончені руки і долоні. Це була Сильвія. Швидкий червоний седан звернув, і машин попереду більше не лишилося.
Рік чотири години їхав крізь важку нічну темряву. Стрілка індикатора пального опускалася все нижче. Попереду простягалася похмура сільська місцина, порожні поля між містами й зірки, що рівно світили, зависнувши у похмурому небі. Якось збоку промайнуло скупчення червоних і жовтих вогнів на перехресті — заправка з великою неоновою вивіскою. Рік проїхав її не зупиняючись.
Біля маленької станції з однією колонкою він з’їхав з траси на просякнутий мастилом щебінь і виліз з автівки. Під ногами похрускували камінчики. Рік узяв бензиновий шланг, відкрутив кришку свого бака і залив його майже до верху. Двері пошарпаної заправки відчинилися, і з них вийшла струнка жінка у білому комбінезоні, темно-синій сорочці і маленькому кашкеті, з-під якого вибивалися каштанові кучері.
— Добрий вечір, Ріку, — сказала вона тихо.
Він вставив шланг на місце і знову виїхав на трасу. Чи закрутив він кришку? Рік не міг цього пригадати. Він прискорювався. Позаду вже лишилося більше сотні миль, попереду була межа штату.
У маленькому придорожньому кафетерії посеред морозяного світанкового мороку горіло тепле жовте світло. Він пригальмував і запаркувався на узбіччі траси на занедбаному паркувальному майданчику. Із затуманеними очима Рік відчинив двері й зайшов.
Усередині стояв насичений гарячий запах смаженої шинки і чорної кави, відвідувачі затишно сиділи за їжею. У кутку горланив музичний автомат. Рік усівся на стілець і сперся на лікті, прикривши обличчя долонями. Худий фермер поруч з цікавістю поглянув на нього й повернувся до газети. Дві жінки навпроти байдуже зиркнули на нього. Вродливий юнак у джинсових куртці і штанях далі їв червоні боби з рисом, запиваючи їх гарячою кавою з важкого кухля.